Великоднє сподівання
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • ЛІТО У РОЗПАЛІ. У ПРЯМОМУ СЕНСІ
    5 червня о 22 год. 15 хв. на приватній земельній ділянці в селі Новоселівці Бреусівської сільської ради виникла пожежа, вогнем знищено тюк цьогорічного лугового сіна масою близько 300 кг.
  • ШАР-ГОРА: ВТРИМАТИ МАРКУ
    Минулої суботи на Шар-горі у Приліпці традиційно пройшло обласне свято «Козацької слави цілюще джерело», що знову зібрало сотні гостей і дало привід ділитися враженнями протягом не одного дня. Як і в минулі роки, повсюди кипіла жвава торгівля, звучала народна пісня. Почесні гості свята на чолі з легендарним «Яковом Остряницею» пройшли колоною і поклали квіти до пам’ятного знаку на честь древньої  Говтви та її славних козаків.  Після офіційних привітань перед глядачами виступали артисти Полтавської обласної філармонії та фольклорні колективи. «Цвяхом програми» стала історична реконструкція бою, підготовлена сучасним козацтвом. Навколо було барвисто від вишиванок, рушників, сувенірів, картин; гамірно від звуків різноманітної музики,...
  • СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ДАЄ НОВІ РЕЗУЛЬТАТИ
    Нещодавно комунальне господарство Козельщинської об’єднаної територіальної громади поповнилося новою технікою — трактором «Беларус» вартістю понад півмільйона гривень.

Великоднє сподівання

еликоднє сподіанняСтаренька Ганна шепотіла молитву… Хоч сили й покидали її, та все ж  не полишала наміру спекти паску. Дарма, що сусідка декілька разів прибігала і, шкодуючи, пропонувала поділитися своєю гарною святковою випічкою чи допомогти з роботою.  Жінка була незворушною. Зморшкуватими руками, пересилюючи слабкість і втому, намагалась якнайкраще вимісити пухке тісто.

Усе своє життя Ганна вчителювала у селі, розкриваючи перед сільськими дітлахами неперевершену красу української мови та велич рідного слова. Була вимогливою, проте ніколи привселюдно не вичитувала своїх учнів за незнання. Намагалася кожного почути, зрозуміти і дати змогу виправити незадовільну оцінку.
Жінка самотужки виховувала двох дітей — Ігоря та Оксану. Їхній батько загинув під колесами потяга. Відтак уся відповідальність за дітей стала лише її покликанням, завданням та обов’язком. Усе життя намагалася забезпечити їх усім, та насамперед виплекати у них любов, людяність, чуйність і співчуття до ближніх.
Прибігаючи з роботи, швиденько готувала вечерю, щоб нагодувати малих, допомагала їм виконати домашні завдання, а потім до півночі перевіряла учнівські зошити й готувала нові теми.
Минали роки. Діти закінчили школу. Ігорко, мріючи стати лісничим, вступив до лісотехнічного інституту, а Оксанка обрала фах телефоністки. Згодом влаштувалася у міське відділення поштового зв’язку.
Не встигла озирнутися, як довелося клопотатися, щоб справити весілля синові. Ігор одразу переїхав жити до дружини в інше село, плануючи у майбутньому звести власний будинок. А  згодом видала заміж і Оксану. Красуня-донечка також не залишилася жити з матір’ю. Перебралися до районного центру, до чоловіка.
Ганна зосталася сама. Щодня дивилася на битий шлях, котрим ішли люди від автобусної зупинки до села. А  щоп’ятниці старанно прибирала у старенькій хатині, готувала смачні страви й пекла пісочні тістечка із запеченою цукровою скоринкою.
— Завтра ж субота, — не раз говорила на радощах сусідці. — Може, діти приїдуть… Частуватиму їх…
А в суботу чи не з самого досвітку вибігала за ворота, пильно вдивляючись у поставу та обличчя кожного перехожого. До хати її заганяли вечірні сутінки…

— Може, якусь роботу пильну мали, що не приїхали, чи ще щось… — відганяючи від серця смуток, розраджувала собі жінка. — Бережи моїх діточок, Господи, та обдаруй їх Своїми небесними ласками.

Ігорко навідався лише за півроку, та й то на півдня. Попросив у матері, яка ще вчителювала, допомогти з грошима, щоб купити декілька тисяч цегли на нову хату. А згодом і Оксанка не забарилась. Плакалася мамі, що грошей на м’які меблі бракує. Ганна, аби допомогти дітям, віддавала їм усю зарплату та частину пенсії.
Собі ж залишала рівно стільки, щоб заплатити за газ, світло й купити скромний набір харчів. Однак не засмучувалася. Сидячи на призьбі, плекала надії, як радітиме відвідинам дітей, як пеститиме онуків, як співатиме їм колискові, вчитиме молитов і розповідатиме про дива Богом створеного світу.
До сина у сусіднє село і до районного центру, де жила донька, їздила лише декілька разів: на хрестини, коли народились онуки. Щоразу просила сватів у гості, та так і не дочекалася. В одних — велике господарство, тож роботи багато, а інші — пани, вони до села не звикли.
З часом довелося покинути школу, звільнивши місце молодим філологам. Тоді взялася Ганна господарювати. Розвела більше курей, купила кізоньку, чималий шмат городу відвела на декілька великих грядок з полуницями. А що вже говорити про городину…
Якої тут тільки не було: і морква, і буряк, і капуста, і цибуля різних сортів, і огірочки з помідорами… А по обидва боки на височезних тиках заквітчана різними кольорами квасолька… І все це Ганна полола, обробляла, доглядала від ранку і до вечора, радіючи, що матиме чим частувати велику родину. Та виявилося, що син не потребує плодів її праці, адже має у декілька разів більший за площею город, і не один… А Оксанка була нечастою гостею у рідному домі.
— Оксаночко, — озвалась якось сусідка, скориставшись приїздом Ганниної доньки, — чому ж ви так рідко приїжджаєте до мами?
— Мама любить побути сама… Їй так краще… — без докорів сумління відказала Оксана.
— Та як же це? Вона щосуботи чекає вас. Без годинника знає, коли і який автобус приїздить…
— Та нам, тьо, якось часу бракує… Як не чийсь день народження, то хрестини, як не хрестини, то гості… А інколи й відпочити хочеться… — з байдужістю в голосі відповіла жінка.
— То хоч би малих на літо привезли. Для них же Ганна кізоньку купила і полуниць, як добрий фермер, насадила, і городини на будь-який смак насіяла… Дітям користь, бабі — втіха…
— Нема чого дітям у тому бруді та смороді товктися, — невдоволено озвався Оксанин чоловік. — День побули — і досить. Ліпше біля озера чи річки відпочити. У молодих має бути своє життя.
Обійнявши Оксану за плечі, рушив до машини, даючи красномовно зрозуміти, що розмову закінчено. Наказав дітям сідати на заднє сидіння, на переднє швидко посадив дружину, а сам рушив до водійського місця. За ними вибігла Ганна з банкою молока і кошиком духмяних, випещених сонцем яблук.
— Візьми, Степанчику, — благально звернулася до зятя. — Мало не забули…
— Нащо нам так багато того? У смітник викидатимемо, як почне псуватися… — невдоволено озвався кремезний чоловік.
— Та я ж так, — знітилася Ганна, — щоб ви собі не шкодували…
Степан нервово вирвав гостинці з рук старенької і кинув до багажника.
— Коли ще приїдете? — запитала, втираючи сльозу, жінка, та у відповідь почула лише норовисте гарчання двигуна.
Повернулася Ганна до хати лише тоді, коли курява від машини знову вляглася на розбите узбіччя.
З роками здоров’я почало підводити. Сили покидали, а болячки з’являлися. Підвестися з ліжка чи випростатися на грядці після важкої праці ставало дедалі важче. Невблаганний час помережив Ганнине обличчя та руки зморшками. Але жінка не покидала праці, думаючи лише про онуків і марячи їхнім приїздом.
Хіба знала Ганна, що Оксана з Ігорем часто сваряться телефоном, мало не жереб кидають, вирішуючи, чия черга їхати до мами. У кожного поважна причина, що унеможливлювала поїздку. Зате потім, через кілька місяців відсутнього спілкування, Ганна довідувалася, що Ігор купив собі міні-буса, а Оксанин чоловік — іномарку, що донька з сім’єю відпочивала в Туреччині, а син два тижні насолоджувався перебуванням серед казкових карпатських гір. 
Щоразу Ганна збирала для них чималі сумки, передаючи онукам, а з роками — і правнукам усе, що з Божою допомогою вдалося виростити працею натруджених рук.
А якось подарували Ганні на день народження мобільний телефон. Записали свої номери, навчили натискати на потрібні кнопки, показали, як підзаряджати диво-пристрій, і поїхали. Відтоді старенька Ганна мала і розраду, і втіху. Хоча діти дзвонили нечасто. Та й вона їм не докучала.
— Часом можу відірвати їх від якоїсь пильної справи, то вони сердяться, — казала не раз сусідці Марисі.
Телефонуючи на Різдво, подовгу колядувала стародавніх колядок, віншуючи окремо кожного члена сім’ї, на Щедрий вечір — виводила щедрівок, ще й таким голосом, наче дівчина. Відчуваючи зв’язок з рідними, вона й справді наче молодшала.
Перед Великоднем Ганна заслабла, та свого наміру спекти паску не облишила. Марися і відмовляла, пропонуючи свою (бо ж напекла багато), і бралася допомогти, але Ганна не поступалася.
— Марисю, я точно знаю, що приїдуть усі, — усміхаючись крізь силу, промовила Ганна. — Тому напечу багато: для дітей та онуків — великі паски, а для правнуків — у маленьких формочках. Може, хоч цього року їх нарешті побачу?
— Ви б, Гануню, наперед подзвонили. Сказали б, що зле почуваєтесь, — радила сусідка.
— Ні, Марисю. Телефон уже другий тиждень як поламався… Не вмикається… Та нехай уже там… — відказала старенька. — От тільки хотіла б просити, щоб ти посвятила й мені великодній кошичок.
— Та про що мова? Звісно! Будемо йти до церкви, то я до Вас зайду, а потім принесу вже освячене.
— Дай тобі, Боже, здоров’я, сусідонько, — якось аж надто жалісно промовила старенька.
— Дякую! Дай, Боже, і Вам, Ганнусю.
Марися повернулася із церкви після урочистого Богослужіння. Зайшла до Ганни, щоб віддати кошик із великоднім освяченим частуванням. Та на її величне й урочисте «Христос воскрес!» ніхто не відповів. Зазвичай, коли сусідка поверталася чи то з крамниці, де купувала Ганні продукти, чи з пошти, жінка завжди зустрічала її на ґанку.
— Христос Воскрес, Ганю! — озвалася вдруге, переступаючи сінешній поріг.
Мовчанка…
— Христос Воскрес, Ганнусенько! — утретє промовила сусідка і зайшла до кімнати.
Стіл був застелений святковим, хоча й пожовклим від давності обрусом. А на ньому — з десяток великих і маленьких пасочок. Та такі гарні, як намальовані. Біля них — відкритий обшарпаний альбом із чорно-білими світлинами, з яких мило усміхалася школярка Оксанка й одягнений у військову форму Ігорко. На інших, уже кольорових фото — онуки: Ліля, Мар’яна, Назарко, Микола, Андрійко і правнуки. Однак їхні імена Ганна забувала, бо ніколи не бачила, а лише чула про них з розповідей рідних…
Сусідка перевела погляд зі столу на стареньку Ганну, що сиділа на дивані. Біль і  туга затаврувалися видимою печаттю на її обличчі, зробивши недоцільними будь-які слова, яких Ганна однаково не почула б.
Її душа вже втішалася небесними співами-величаннями Воскреслого Спасителя.

Олеся КОГУТИЧ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Оголошення

Реклама

ЛОГОТИПчик

Погода

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
161
1801
5450
13924
31483
114877
1479892

Прогноз
1824

12.20%
5.86%
14.67%
0.52%
0.39%
66.36%
Online (15 minutes ago):50
50 guests
no members

Ваш IP:54.224.103.239