Великоднє сподівання
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • ВАЖЛИВА ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ УЧАСНИКА ЗНО-2018
    Учаснику ЗНО-2018 у день тестування необхідно:1) своєчасно прибути до пункту ЗНО із Сертифікатом ЗНО та документом, на підставі якого особу зареєстровано для участі в ЗНО (серія та номер якого вказані в Сертифікаті), запрошенням-перепусткою (потрібно роздрукувати самостійно на сайті Українського центру в розділі Інформаційна сторінка).
  • ТУТ ШАНУЮТЬ І ЦІНУЮТЬ, ЛЮБЛЯТЬ І РОЗВИВАЮТЬ ТВОРЧІ ТАЛАНТИ
    Наближається кінець навчального року. Саме час підбити підсумки, відзвітувати перед громадою за діяльність протягом навчального року. Таким звітом і став звітний концерт Козельщинської дитячої музичної школи — найважливіша та найвідповідальніша подія для учнів школи, їх батьків і викладачів. Захід зібрав у глядацькій залі ДМШ (старе приміщення РБК) шанувальників і прихильників талантів юних музикантів, а вони, у свою чергу, подарували їм цікаву подорож у казковий світ музичного мистецтва. Вокальні та інструментальні ансамблі, оркестр, хор, солісти, дуети і тріо – концертна програма була побудована таким чином, аби познайомити глядачів з усіма музичними інструментами, грі на яких сьогодні можна навчитися у стінах школи,...
  • Незвичайна кав’ярня у Лутовинівці для надзвичайних відвідувачів
    Юні поети з усього району традиційно зібралися на чергове засідання поетичної вітальні «Росинка», що упродовж багатьох років об’єднує творчо обдарованих дітей і служить своєрідним вікном у велику поезію для тих, хто пізнав таїну слова душею, хто розкриває його багатогранний світ своїми, ні на чиї не схожими барвами. Цього разу творців слова приймала «Поетична кав’ярня» в Лутовинівській загальноосвітній школі I-II ступенів. На три години звичайний клас перетворився на справжню кав’ярню зі своєрідним дизайном, меню і гостями, які смакували не лише кавою, а й поетичними та прозовими доробками «власного приготування». А креативне меню пропонувало відвідувачам духмяний цілющий чай «Життєдайний», поетичний коктейль «На...

Великоднє сподівання

еликоднє сподіанняСтаренька Ганна шепотіла молитву… Хоч сили й покидали її, та все ж  не полишала наміру спекти паску. Дарма, що сусідка декілька разів прибігала і, шкодуючи, пропонувала поділитися своєю гарною святковою випічкою чи допомогти з роботою.  Жінка була незворушною. Зморшкуватими руками, пересилюючи слабкість і втому, намагалась якнайкраще вимісити пухке тісто.

Усе своє життя Ганна вчителювала у селі, розкриваючи перед сільськими дітлахами неперевершену красу української мови та велич рідного слова. Була вимогливою, проте ніколи привселюдно не вичитувала своїх учнів за незнання. Намагалася кожного почути, зрозуміти і дати змогу виправити незадовільну оцінку.
Жінка самотужки виховувала двох дітей — Ігоря та Оксану. Їхній батько загинув під колесами потяга. Відтак уся відповідальність за дітей стала лише її покликанням, завданням та обов’язком. Усе життя намагалася забезпечити їх усім, та насамперед виплекати у них любов, людяність, чуйність і співчуття до ближніх.
Прибігаючи з роботи, швиденько готувала вечерю, щоб нагодувати малих, допомагала їм виконати домашні завдання, а потім до півночі перевіряла учнівські зошити й готувала нові теми.
Минали роки. Діти закінчили школу. Ігорко, мріючи стати лісничим, вступив до лісотехнічного інституту, а Оксанка обрала фах телефоністки. Згодом влаштувалася у міське відділення поштового зв’язку.
Не встигла озирнутися, як довелося клопотатися, щоб справити весілля синові. Ігор одразу переїхав жити до дружини в інше село, плануючи у майбутньому звести власний будинок. А  згодом видала заміж і Оксану. Красуня-донечка також не залишилася жити з матір’ю. Перебралися до районного центру, до чоловіка.
Ганна зосталася сама. Щодня дивилася на битий шлях, котрим ішли люди від автобусної зупинки до села. А  щоп’ятниці старанно прибирала у старенькій хатині, готувала смачні страви й пекла пісочні тістечка із запеченою цукровою скоринкою.
— Завтра ж субота, — не раз говорила на радощах сусідці. — Може, діти приїдуть… Частуватиму їх…
А в суботу чи не з самого досвітку вибігала за ворота, пильно вдивляючись у поставу та обличчя кожного перехожого. До хати її заганяли вечірні сутінки…

— Може, якусь роботу пильну мали, що не приїхали, чи ще щось… — відганяючи від серця смуток, розраджувала собі жінка. — Бережи моїх діточок, Господи, та обдаруй їх Своїми небесними ласками.

Ігорко навідався лише за півроку, та й то на півдня. Попросив у матері, яка ще вчителювала, допомогти з грошима, щоб купити декілька тисяч цегли на нову хату. А згодом і Оксанка не забарилась. Плакалася мамі, що грошей на м’які меблі бракує. Ганна, аби допомогти дітям, віддавала їм усю зарплату та частину пенсії.
Собі ж залишала рівно стільки, щоб заплатити за газ, світло й купити скромний набір харчів. Однак не засмучувалася. Сидячи на призьбі, плекала надії, як радітиме відвідинам дітей, як пеститиме онуків, як співатиме їм колискові, вчитиме молитов і розповідатиме про дива Богом створеного світу.
До сина у сусіднє село і до районного центру, де жила донька, їздила лише декілька разів: на хрестини, коли народились онуки. Щоразу просила сватів у гості, та так і не дочекалася. В одних — велике господарство, тож роботи багато, а інші — пани, вони до села не звикли.
З часом довелося покинути школу, звільнивши місце молодим філологам. Тоді взялася Ганна господарювати. Розвела більше курей, купила кізоньку, чималий шмат городу відвела на декілька великих грядок з полуницями. А що вже говорити про городину…
Якої тут тільки не було: і морква, і буряк, і капуста, і цибуля різних сортів, і огірочки з помідорами… А по обидва боки на височезних тиках заквітчана різними кольорами квасолька… І все це Ганна полола, обробляла, доглядала від ранку і до вечора, радіючи, що матиме чим частувати велику родину. Та виявилося, що син не потребує плодів її праці, адже має у декілька разів більший за площею город, і не один… А Оксанка була нечастою гостею у рідному домі.
— Оксаночко, — озвалась якось сусідка, скориставшись приїздом Ганниної доньки, — чому ж ви так рідко приїжджаєте до мами?
— Мама любить побути сама… Їй так краще… — без докорів сумління відказала Оксана.
— Та як же це? Вона щосуботи чекає вас. Без годинника знає, коли і який автобус приїздить…
— Та нам, тьо, якось часу бракує… Як не чийсь день народження, то хрестини, як не хрестини, то гості… А інколи й відпочити хочеться… — з байдужістю в голосі відповіла жінка.
— То хоч би малих на літо привезли. Для них же Ганна кізоньку купила і полуниць, як добрий фермер, насадила, і городини на будь-який смак насіяла… Дітям користь, бабі — втіха…
— Нема чого дітям у тому бруді та смороді товктися, — невдоволено озвався Оксанин чоловік. — День побули — і досить. Ліпше біля озера чи річки відпочити. У молодих має бути своє життя.
Обійнявши Оксану за плечі, рушив до машини, даючи красномовно зрозуміти, що розмову закінчено. Наказав дітям сідати на заднє сидіння, на переднє швидко посадив дружину, а сам рушив до водійського місця. За ними вибігла Ганна з банкою молока і кошиком духмяних, випещених сонцем яблук.
— Візьми, Степанчику, — благально звернулася до зятя. — Мало не забули…
— Нащо нам так багато того? У смітник викидатимемо, як почне псуватися… — невдоволено озвався кремезний чоловік.
— Та я ж так, — знітилася Ганна, — щоб ви собі не шкодували…
Степан нервово вирвав гостинці з рук старенької і кинув до багажника.
— Коли ще приїдете? — запитала, втираючи сльозу, жінка, та у відповідь почула лише норовисте гарчання двигуна.
Повернулася Ганна до хати лише тоді, коли курява від машини знову вляглася на розбите узбіччя.
З роками здоров’я почало підводити. Сили покидали, а болячки з’являлися. Підвестися з ліжка чи випростатися на грядці після важкої праці ставало дедалі важче. Невблаганний час помережив Ганнине обличчя та руки зморшками. Але жінка не покидала праці, думаючи лише про онуків і марячи їхнім приїздом.
Хіба знала Ганна, що Оксана з Ігорем часто сваряться телефоном, мало не жереб кидають, вирішуючи, чия черга їхати до мами. У кожного поважна причина, що унеможливлювала поїздку. Зате потім, через кілька місяців відсутнього спілкування, Ганна довідувалася, що Ігор купив собі міні-буса, а Оксанин чоловік — іномарку, що донька з сім’єю відпочивала в Туреччині, а син два тижні насолоджувався перебуванням серед казкових карпатських гір. 
Щоразу Ганна збирала для них чималі сумки, передаючи онукам, а з роками — і правнукам усе, що з Божою допомогою вдалося виростити працею натруджених рук.
А якось подарували Ганні на день народження мобільний телефон. Записали свої номери, навчили натискати на потрібні кнопки, показали, як підзаряджати диво-пристрій, і поїхали. Відтоді старенька Ганна мала і розраду, і втіху. Хоча діти дзвонили нечасто. Та й вона їм не докучала.
— Часом можу відірвати їх від якоїсь пильної справи, то вони сердяться, — казала не раз сусідці Марисі.
Телефонуючи на Різдво, подовгу колядувала стародавніх колядок, віншуючи окремо кожного члена сім’ї, на Щедрий вечір — виводила щедрівок, ще й таким голосом, наче дівчина. Відчуваючи зв’язок з рідними, вона й справді наче молодшала.
Перед Великоднем Ганна заслабла, та свого наміру спекти паску не облишила. Марися і відмовляла, пропонуючи свою (бо ж напекла багато), і бралася допомогти, але Ганна не поступалася.
— Марисю, я точно знаю, що приїдуть усі, — усміхаючись крізь силу, промовила Ганна. — Тому напечу багато: для дітей та онуків — великі паски, а для правнуків — у маленьких формочках. Може, хоч цього року їх нарешті побачу?
— Ви б, Гануню, наперед подзвонили. Сказали б, що зле почуваєтесь, — радила сусідка.
— Ні, Марисю. Телефон уже другий тиждень як поламався… Не вмикається… Та нехай уже там… — відказала старенька. — От тільки хотіла б просити, щоб ти посвятила й мені великодній кошичок.
— Та про що мова? Звісно! Будемо йти до церкви, то я до Вас зайду, а потім принесу вже освячене.
— Дай тобі, Боже, здоров’я, сусідонько, — якось аж надто жалісно промовила старенька.
— Дякую! Дай, Боже, і Вам, Ганнусю.
Марися повернулася із церкви після урочистого Богослужіння. Зайшла до Ганни, щоб віддати кошик із великоднім освяченим частуванням. Та на її величне й урочисте «Христос воскрес!» ніхто не відповів. Зазвичай, коли сусідка поверталася чи то з крамниці, де купувала Ганні продукти, чи з пошти, жінка завжди зустрічала її на ґанку.
— Христос Воскрес, Ганю! — озвалася вдруге, переступаючи сінешній поріг.
Мовчанка…
— Христос Воскрес, Ганнусенько! — утретє промовила сусідка і зайшла до кімнати.
Стіл був застелений святковим, хоча й пожовклим від давності обрусом. А на ньому — з десяток великих і маленьких пасочок. Та такі гарні, як намальовані. Біля них — відкритий обшарпаний альбом із чорно-білими світлинами, з яких мило усміхалася школярка Оксанка й одягнений у військову форму Ігорко. На інших, уже кольорових фото — онуки: Ліля, Мар’яна, Назарко, Микола, Андрійко і правнуки. Однак їхні імена Ганна забувала, бо ніколи не бачила, а лише чула про них з розповідей рідних…
Сусідка перевела погляд зі столу на стареньку Ганну, що сиділа на дивані. Біль і  туга затаврувалися видимою печаттю на її обличчі, зробивши недоцільними будь-які слова, яких Ганна однаково не почула б.
Її душа вже втішалася небесними співами-величаннями Воскреслого Спасителя.

Олеся КОГУТИЧ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Оголошення

Реклама

ЛОГОТИПчик

Погода

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1976
1619
6605
15450
33946
61747
1213983

Прогноз
1896

10.76%
6.39%
16.15%
0.59%
0.46%
65.65%
Online (15 minutes ago):81
one guest
no members

Ваш IP:54.156.37.174