Зці­ли­лась і ощас­ли­ви­лась
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Майбутнє нації
    Третє місце в обласному етапі  конкурсу для учнів 6-11 класів «Здорове життя – успіх буття» у 2016/2017 навчальному році у номінації «Соціальна реклама» здобула учениця Лутовинівської ЗОШ І-ІІ ступенів Анна Солдатова.
  • РОЗКАЖУ ВАМ БАЄЧКУ…
    Сьогодні студенти всього світу відзначають своє свято. Студентські роки — найпрекрасніша пора у житті, наповнена цікавими і незабутніми подіями, романтикою, безтурботністю, новими знайомствами та зустрічами. Як-то кажуть, студенти живуть весело від сесії до сесії. А скільки всього ще попереду! У кожного свої незабутні спогади про студентське життя. Як важко здавали сесію, а потім як святкували її здачу. Як не вистачало грошей, і всі скидалися на пачку макаронів. Як збиралися вечорами і під гітару співали пісні.  
  • ПІДГОРІВКА: місце ДТП змінити не можна...
    29 серпня на автошляху Полтава — Олександрія у районі с. Підгорівки сталася дорожньо-транспортна пригода: перекинувся автомобіль ЗІЛ-554, ущерть завантажений дровами, яким керував громадянин В. Як пояснив сам водій, під час спуску машину кинуло вправо, після чого вона перекинулася. Очевидно, чоловік не врахував габаритів вантажу при обранні безпечної швидкості, не впорався з керуванням, що і спричинило аварію. На щастя, обійшлося без жертв, водій відбувся забоєм тулуба, вивихом ноги і, як-то кажуть, легким переляком. На місце події виїжджали працівники Козельщинського відділення поліції та взводу № 2 роти № 3 РПП БПОП ГУ НП у Полтавській області.

Зці­ли­лась і ощас­ли­ви­лась

до ікони1Че­рез хво­ро­бу не скла­ло­ся у ме­не сі­мей­не жи­ття, щас­тя. Моє одру­жен­ня — всь­о­го на пі­вро­ку. Не ві­ри­ли ба­ть­ки, що я ко­лись ви­ду­жаю, тож не по­ві­ри­ли і чу­жі лю­ди.

По­вер­ну­лась із за­між­жя до рід­них, на­ро­ди­ла си­на, взя­ла­ся за йо­го ви­хо­ван­ня. Жи­ла 10 ро­ків у ба­ть­ків, до­по­ма­га­ю­чи їм у всь­о­му, прис­лу­ха­ю­чись до їхніх по­рад. А во­ни ду­ма­ли так: ні­ко­ли я не змо­жу жи­ти са­ма, тоб­то ста­ти гос­по­дар­кою, зав­ж­ди ме­ні тре­ба три­ма­ти­ся бі­ля них. Той страх, що па­ну­вав у моїй ду­ші, при­му­шу­вав ме­не згод­жу­ва­ти­ся з ни­ми у всь­о­му, зав­ж­ди слу­ха­ти кож­не їхнє сло­во. Чу­ла я від чу­жих лю­дей спів­чу­т­тя, але не від­чу­ва­ла по­лег­шен­ня. І про­па­ла ві­ра в здо­ро­в’я, у го­ло­ві дум­ка за­крі­пи­ла­ся: жи­ти ме­ні до смер­ті з цією му­кою.
Ще в шкіль­ні ро­ки з ме­не ви­се­ли­ли ві­ру в Бо­га, в йо­го си­лу. Ад­же то­ді бу­ло за­кри­то цер­к­ву, за­бо­ро­не­но не­тра­ди­цій­не лі­ку­ван­ня. Сла­ви­ла­ся ме­ди­ци­на, на­ві­ю­ва­ла­ся ві­ра в неї, в ме­ди­ка­мен­ти. І жи­ла я 16 літ, сис­те­ма­тич­но вжи­ва­ю­чи при­пи­са­ні пол­тав­сь­ки­ми лі­ка­ря­ми пі­гул­ки й мік­с­ту­ри, та не­ду­ги, ледь-ледь по­пус­ка­ю­чи на де­я­кий час, на­па­да­ли зно­ву й зно­ву.
Три ро­ки на­зад Бог прис­лав ме­ні спа­си­те­ля. У на­ше се­ло приї­ха­ла бу­ді­вель­на бри­га­да із За­кар­па­т­тя, се­ред чле­нів якої був чо­ло­вік, об­да­ро­ва­ний Бо­жою си­лою. Він роз­пи­тав у моїх сіль­чан про моє го­ре, роз­шу­кав ме­не і за­про­по­ну­вав своє лі­ку­ван­ня — Ко­зель­щин­сь­кою іко­ною. Спо­ча­т­ку я в це не по­ві­ри­ла і бо­я­ла­ся, що мої ба­ть­ки не так зро­зу­мі­ють пер­ші на­ші зус­трі­чі... Ад­же я то­ді бу­ла оди­но­кою, а він — мо­ло­дим.
На­сам­пе­ред спа­си­тель зміц­нив мою ві­ру в се­бе, у свої вну­тріш­ні мож­ли­вос­ті. Див­ля­чись ме­ні в очі, він ска­зав: «Чо­му ти згод­жу­єш­ся з та­кою гір­кою дум­кою? Хі­ба слаб­ка лю­ди­на мо­же бу­ти від­мін­ни­цею в нав­чан­ні та ще й по­е­те­сою? Про­я­ви свої вну­тріш­ні си­ли на­зов­ні, і зці­лиш­ся».
Справ­ді, у шко­лі за ко­жен нав­чаль­ний рік, до 8 кла­су, в ме­не бу­ли пох­валь­ні гра­мо­ти, скла­да­ла я в юнос­тій вір­ші, де­я­кі пуб­лі­ку­ва­ли в рай­га­зе­ті. Він по­про­хав про­чи­та­ти хоч один, і я про­чи­та­ла про свою до­лю. Він зап­ла­кав, не від­вер­та­ю­чись, мов­ч­ки взяв ме­не за ру­ку й по­вів до ба­ть­ків. При ме­ні по­ві­до­мив їм про свій ме­тод лі­ку­ван­ня. Во­ни зго­ди­ли­ся...
Ме­ні бу­ло за­бо­ро­не­но зас­то­су­ван­ня ме­ди­ка­мен­тів, прий­о­ми у лі­ка­рів.
Спо­ча­т­ку ду­же по­гір­ша­ло. Ад­же з од­ні­єї роз­мо­ви не мож­ли­во ви­ко­рі­ни­ти ві­ру в ме­ди­ци­ну і все­ли­ти ві­ру в Твор­ця, у Ко­зель­щин­сь­ку іко­ну, її чу­до­дій­ну си­лу. Тіль­ки наб­ли­жа­ю­чись до цер­ков­но­го по­ро­га і пе­рес­ту­па­ю­чи йо­го, вже від­чу­ва­ла у своїй ду­ші ве­ли­кий страх, по­чи­нав­ся прис­туп бо­лю. Лю­ди, по­ба­чив­ши мою му­ку, біг­ли в по­лік­лі­ні­ку, вик­ли­ка­ли швид­ку до­по­мо­гу. Ме­не «на­чи­ня­ли» пі­гул­ка­ми, крап­ля­ми, ін’єк­ці­я­ми. Ле­жа­чи без па­м’я­ті, я все прий­ма­ла. Опри­том­ню­ю­чи, ні­чо­го цьо­го не при­га­ду­ва­ла, спо­кій­но ви­хо­ди­ла з цер­к­ви і їха­ла до­до­му. Що зі мною кої­ло­ся — роз­по­ві­дав мій спа­си­тель. І до­да­вав: «То не ме­ди­ци­на те­бе ря­тує, а Ко­зель­щин­сь­ка іко­на Бо­жої Ма­те­рі».
Час­тень­ко від­ві­ду­ю­чи цер­к­ву, я по­ча­ла від­чу­ва­ти, як слаб­не страх у моїй ду­ші і зміц­ню­є­ть­ся ба­жан­ня зно­ву й зно­ву пе­рес­ту­па­ти її по­ріг.
У цей час до ме­не обіз­вав­ся мій ми­лень­кий, а си­нів та­тусь рід­нень­кий. Він про­хав у всь­о­му ви­ба­чи­ти, про­сив­ся до нас. Ві­ра в пер­ше ко­хан­ня, у сі­мей­не щас­тя в ме­ні не згас­ла, та й де­ся­ти­річ­но­му си­ну хо­ті­ло­ся ма­ти ба­ть­ка, отож ми ска­за­ли: «Так!».
Жи­ве­мо ми тре­тій рік у ба­бу­си­ній ха­ти­ні, три­ма­є­мо своє гос­по­дар­с­т­во у збу­до­ва­но­му кол­гос­пом са­раї. Від­чу­ва­є­мо се­бе справ­ж­ні­ми гос­по­да­ря­ми. Я час­тень­ко «їжд­жу» в Ко­зель­щин­сь­ку цер­к­ву, тоб­то «їжд­жу» свої­ми но­га­ми, піш­ки, ад­же ні по­тяг, ні ав­то­бус, ні так­сі не ру­ха­ю­ть­ся з на­шо­го се­ла в той край. Ли­ше ко­ли-не-ко­ли гос­по­дар­сь­ка ма­ши­на, їду­чи в рай­центр за по­тре­ба­ми, під­бе­ре ме­не по до­ро­зі. Та у ве­ли­ко­му ба­жан­ні зус­трі­ти­ся з Бо­жи­ми слу­га­ми, з Ко­зель­щин­сь­кою іко­ною, я, не по­мі­ча­ю­чи, про­ход­жу кі­ло­метр за кі­ло­ме­т­ром і зов­сім не втом­лю­ю­ся. Тре­тій рік я не вжи­ваю ні­я­ких пі­гу­лок, ме­ні не роб­лять ін’єк­цій, зов­сім не по­трап­ляю в лі­кар­ню. Спо­кій­но жи­ву в своїй сім’ї, від­чу­ва­ю­чи се­бе гос­по­дар­кою, вже май­же здо­ро­вою!
Не­щас­ли­ві хво­рі лю­ди! По­вір­те в мої сло­ва: час­ті­ше при­ходь­те в Ко­зель­щин­сь­ку цер­к­ву, до іко­ни Бо­жої Ма­те­рі, і зці­ли­тесь, і ощас­ли­ви­тесь!

М.Гор­ді­єн­ко

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1507
1946
2821
13457
37799
66381
1665118

Прогноз
2064

11.71%
6.20%
14.18%
0.58%
0.35%
66.99%
Online (15 minutes ago):41
one guest
no members

Ваш IP:54.145.83.79