Опозиціонери
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Електрокардіограф — екстреній медицині
    Нещодавно для підстанції екстреної медичної допомоги Козельщинського району придбано електрокардіограф з функцією дистанційної передачі ЕКГ – «ЮКАРД100».
  • ЩО ТО ЗА РОСЛИНА — «ХІРУРГ» БЕЗ НОЖА?
    «Чула, що є така рослина, яку називають «хірург без ножа». Кажуть,  що є цілющі рецепти застосування її від варикозу, навіть при відкритих виразках. Чи правда це? Розкажіть, будь ласка, про неї. А.САВЕЛІНА»
  • ПОПЕРЕДИТИ, ЩОБ ЖИТИ
    За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я,  від 30 до 50% випадків раку можна уникнути, якщо щорічно проходити профілактичні обстеження. Адже на початкових стадіях онкозахворювання значно краще піддається лікуванню. Симптоми, що можуть з’являтися у процесі розвитку хвороби, залежать від її виду.

Опозиціонери

фото до Синягіського3Ось уже 27-й рік я чекаю: а раптом і їх згадають; можливо, на чергову річницю незалежності запросять хоча б на кілька хвилин до мікрофона, чи просто тихо посидіти у президії. Адже це ж вони почали утверджувати самостійну Україну; це вони, наражаючи себе і свою сім’ю на небезпеку, кидали виклик тоталітарній системі, терору і страху. Ні, їх поки що не згадують. Можливо, на 30-ті роковини вручать комусь відзнаку, пошанують грамотою... Не знаю, можливо. Якщо хтось із них іще залишиться у живих. Спитай сьогодні когось із тридцятирічних: хто уперше у нашому райцентрі Козельщині з’явився з національним синьо-жовтим прапором? У якій організації цей дорогий стяг замайорів уперше? Навряд чи це хто знає чи навіть пам’ятає…

Кінець вісімдесятих — початок дев’яностих. Наше суспільство розбурхане квітневим пленумом ЦК 1985 року. Узято горбачовський курс на перебудову, на оновлення. Країна готується до виборів, до незалежності. До нас на Полтавщину, і в Козельщину теж, приїжджають співаки, артисти, гурти патріотично налаштованих молодих людей. З їхніх вуст злітає якесь незвичне для нас вітання: «Слава Україні! Навіки слава!».
Редакція райгазети (тоді ще «Радянське село») започатковує дискусійний клуб «Діалог» і однойменну тематичну сторінку (редакція у той час знаходилася на першому поверсі нинішнього управління сільського господарства). Для учасників дискусій не вистачає стільців. Достатньо просторий редакторський кабінет переповнений. Сюди охоче приходять комуністи і безпартійні, рухівці, ветерани війни, ідеологічні працівники партійних і радянських органів. Розгоряються палкі дискусії, звучать емоційні виступи. Усі шукають відповіді на одне-єдине запитання: як жити далі?
У райцентрі створюється ініціативна рухівська група. Бухгалтер-економіст Олена Ілющенко (пізніше її чоловік Сергій буде делегований і візьме участь у першому з’їзді Народного Руху України — ще В’ячеслава Чорновола). Робітник «Райпроменерго» Анатолій Гончар, робітник Галещинського машзаводу Валерій Чемісов, педагог-вихователь Валентина Сітало. Колишній директор Козельщинського районного Будинку культури Борис Крамаренко. Засновниця єдиної тоді в Козельщині приватної газети «Добре слово» (її вийшло всього кілька номерів) Ліна Карабаш. Наш земляк із Говтви, педагог Володимир Вусик (останні двадцять років він плідно очолював у Кременчуці Товариство української мови, активний дописувач газети). Педагог, краєзнавець, а нині Почесний громадянин Козельщинського краю Григорій Сердюк. У ті бурхливі роки небайдужу позицію зайняв і Леонтій Марченко, нині теж Почесний громадянин Козельщинського краю. Пізніше разом із директором Козельщинської школи Аллою Свиридівною Фесюрою він виведе освітян на майдан у Козельщині, щоб захистити їхні права.
Пам’ятаю, десятки і десятки людей тоді дописували до районної газети. Ідеологічний відділ (партійний на той час) у редакції очолювала випускниця факультету журналістики Львівського університету Діана Фидря. Дискусійна сторінка «Діалог», яку вона вела, виходила надзвичайно цікавою, читабельною. Люди почали гуртуватися навколо газети. А прапора синьо-жовтого ще не було. І раптом… з’явився!

«І де ви відкопали такий скарб?»

Саме це запитав перший секретар обкому партії Ф.Т.Моргун «заворга» Козельщинського райкому партії та першого секретаря райкому комсомолу. Ті привезли на затвердження заввідділом райкому комсомолу Олену Ілющенко. Це було у другій половині сімдесятих. Партійне «сито» на той час було густе. Потрапити у райком комсомолу на роботу було дуже складно.
Олена могла стати артисткою театру і кіно. У театральному інституті вона успішно склала екзамени, у тому числі і спеціальні: проспівати, станцювати, прочитати вірш, прозовий монолог. І почала навчатися. Але вчасно зрозуміла: театральна сцена для неї замала. Їй потрібен простір, майдан, діалог. І тоді вона забирає документи і вступає до іншого навчального закладу, спочатку на бухгалтера, а потім — і юриста. Успішно закінчує навчання і бере направлення до Козельщини, у районну торгівельну організацію.
Активну, симпатичну дівчину не могли не помітити. Вона може усе: поїхати на район і перевірити скаргу; організувати розвантаження вагона з товаром і поїздку у підшефний колгосп; допомогти розв’язати молодіжні проблеми. Отож невдовзі вибрали її секретарем комсомольської організації. Кілька разів вона виступала на районному комсомольському пленумі, після чого дівчині запропонували очолити відділ у райкомі комсомолу.
В активістці Олені Ілющенко помітили й таке: вона не могла терпіти брутальності, невігластва, тупості. Один із попередніх керівників мав особливий стиль: своїх підлеглих він виховував своєрідно, і кулаком, і, вибачте на слові, матюком. Олена довго терпіти не могла. На одній із «гарячих» нарад піднялася і голосно заявила: «Я залишаю цю залу. Навчіться поводитися гідно!». Керівництво зреагувало, більше подібних інцидентів не було.
І ось настав час їхати на затвердження до обласного партійного керівництва. Спочатку — бесіди з інструкторами, заввідділами, а потім і ота зустріч із Федором Трохимовичем.
Він говорив із нею хвилин 15-20. Спочатку розпитав про Миколаївщину, поцікавився враженнями від Полтавщини. Потім з’ясував, які молодіжні проблеми хвилюють дівчину. І головне: як їх можна розв’язати в сучасних умовах. Відповідь комсомолки йому вельми сподобалася. Отоді він і сказав козельщинським ідеологам фразу: «І де ви відкопали такий скарб?»
Якби ж то знав головний ідеолог області, що зовсім скоро вона, Олена Ілющенко, стане в опозицію до головної партійної структури!
Працюючи в комсомолі, Олена зважилася ще на один сміливий крок: раптом поклала на стіл першому секретареві заяву про звільнення, у якій значилося: «Прошу звільнити мене з роботи у зв’язку з аморальною поведінкою партійних та радянських органів…». Прочитавши таке, перший секретар відчув, як його чоло вкрив рясний холодний піт. «Негайно запросіть Олену Петрівну до мене!» — наказав.
Прочинивши двері, Олена чемно запитала: «Можна зайти?». «Перший» рвучко піднявся, зробив кілька кроків уперед і запросив її сісти не там, де сідають звичайні відвідувачі (за 5-6 метрів від столу «першого»), а там, де сідають або голова райвиконкому, або секретар ідеології. «Лєно, що це Ви написали?» — по-батьківському запитав завідуючу відділом. І вона розповіла, як їй заважають своїми «слизькими» теревенями працювати. «Перший», вислухавши дівчину, попрохав її забрати заяву, а сам буквально наступного дня зібрав закриту нараду апарату райкому, після якої більше ніхто без потреби не заходив до райкому комсомолу...
— Так де нам узяти прапора — нашого, національного, синьо-жовтого? — спитали друзі-рухівці Олену. — Синє полотнище є, а ось жовтого, кольору стиглого колосу, на жаль, немає…
— У мене є, — раптом сказала Олена. — У мене є гарна блузочка жовтого кольору. Я принесу, і з неї ми зробимо необхідне полотнище!
Прапор, тепер уже наш національний, вийшов достойним. «Ще й два маленьких зробіть! — попрохала Олена. — Синочкам своїм дам, Саші та Богдану…»

Рухівець Анатолій побував у 40 портах 18 держав світу

Тієї осені далеких вісімдесятих мені не забути. На календарі — чергова річниця визволення Козельщинського краю від німецько-фашистських загарбників.
У центрі селища біля тодішнього книжкового магазину формувалася колона трудових колективів. Очолювали її, як правило, керівники району. За командою вирушали спочатку до пам’ятника Невідомому солдату, а далі — до пам’ятного знаку, на якому викарбувано дату визволення Козельщини від гітлерівських окупантів. До цих священних місць клали вінки квітів, виголошувалися промови…
Аж раптом у кінці колони з’явилися рухівці — тоді так називали опозиціонерів. І головним із них був Анатолій Гончар із синьо-жовтим прапором у правій руці.
Пам’ятаю, відразу і справа, і зліва біля нього з’явилося по кілька силовиків-міліціонерів. Чи то для охорони, чи про всяк випадок…
Із прапором у руці він ішов упевнено, неквапливо, ступав усією підошвою (тоді ще подумав: так ходять на кораблях…)
Учора я побував у Анатолія вдома, у його рідному невеличкому селі Квітах (Демидівці). Допоміг мені відшукати його односелець, художник і мисливець Володимир Пурас, до речі, — син теж художника.
Господар приязно запросив нас до хати, до столу посмакувати домашнім кавунчиком. Поволі зав’язалася розмова.
— А пам’ятаєш, Анатолію, той осінній день, коли уперше вийшов із національним прапором?— запитую співрозмовника.
— Ніколи не забуду, — відповів. — Таке відчуття було, як на кориді в Іспанії. Правда, там у руках матадора було червоне полотнище, а в мене — синьо-жовтий стяг!
— Ти що, там був, в Іспанії?
— І не тільки там. Служивши моряком, я побував у сорока портах вісімнадцяти держав світу. Як доказ, он фотографій назбиралося кілька альбомів…
Потім була надзвичайно цікава розповідь. Ми з Володимиром слухали її, немов зачаровані, не тямлячись від цікавості:
— А в яких країнах іще були?
Анатолій почав згадувати: «Почну з Ленінграда, далі — Фінляндія, Швеція, Німеччина, Франція, Іспанія, Великобританія, Ірландія, Італія, Куба, Канада, Сполучені Штати, Панама, Японія, В’єтнам, Австралія, Фіджі, Канари…»
Багато білого світу побачив Анатолій, було що і з чим порівнювати. Отож захотілося йому і нашу Україну побудувати демократичною, вільною і, звичайно, заможною. Тому і мітингував, тому і захищав односельців.

«Почепиш отой бандерівський прапор над головою — з роботи полетиш!»

У трудовій біографії козельщанина Анатолія Петровича Кравченка є особлива п’ятирічка — 1987-1992 роки. У цей період козельщани на виборах виявили йому довіру й обрали головою Козельщинської селищної Ради як ділового, справедливого, чуйного керівника. Хіба він міг тоді передбачити, які події — і політичні, й соціальні — грядуть? Тепер навіть книгу можна писати. Тож почну з найголовнішого.
— Як Ви прапор синьо-жовтий піднімали над селищною радою? Ви ж були першим керівником у райцентрі, хто зважився на таке!
— Заради справедливості варто згадати Юрія Анатолійовича Костину з Пашківки. Цей чоловік очолював невеликий колектив, і це саме вони першими підняли над своїм офісом наш національний прапор. А в Козельщині не я одноосібно прийняв таке рішення, а виконком. Правда, напередодні телефон у моєму кабінеті «червонів»: дзвонили «куратори» з партійних органів, попереджали, погрожували. Але процес пішов, і це вже була колективна воля.
Ще пам’ятаю, на місця з Києва надійшов циркуляр про імовірність передачі культових споруд релігійним общинам. Було вирішено розглянути це питання на зібранні мешканців районного центру. І знову захвилювалися «куратори» від компартії. «Передасте, — погрожували вони, — вважайте, що на цій посаді Ви вже не працюєте!». Як і передбачалося, рішення прийняли одноголосне: церковні споруди передати релігійним громадам.
А повесні швидко надійшли Великодні свята. І знову з партійних органів надійшло більш ніж недолуге рішення: обряд заблокувати, паски не освячувати! Багато чиновників назліталося. У головах майже всіх крутилося одне запитання: як заборонити? Найрозумніше, точніше, найхитріше поводився начальник міліції. Він приховався десь збоку, гадаючи, що люди якось і без нього знайдуть мудре рішення…
Паски того Великоднього ранку таки були посвячені. А той, хто найбільше боровся проти цього обряду, був ніби покараний — якось так трапилося, що поламав ребра.
…Події розгорталися швидко, немов у кіно. Прийшов час пошанувати померлих під час Голодомору 1932-1933 років. А.П.Кравченко на той час уже працював заступником голови райдержадміністрації. І знову потрібно було радитися з людьми. У кабінеті Анатолія Петровича зібралися запрошені. Ветеран війни, фронтовик Петро Павлович Синецький згадав розповіді старожилів про те, як люди мерли, наче мухи, і найбільше їх знаходили неподалік автостанції. Саме там і з’явився скорботний Хрест. Відтоді на цьому болісному місці проводилися всі мітинги — санкціоновані й несанкціоновані. З часом до влади прийшли нові люди і жалобне місце з Хрестом було перенесено на територію монастиря, ближче до церкви.

Про тих, кого, на жаль, серед нас немає

Сергій Ілющенко — звичайний електрик. Якось подумалося: наче той Лєх Валенса; а бач, — підняв усю Польщу на демократичний узвіз. Сергій запам’ятався мені охайним, завжди у чистій накрохмаленій сорочці й обов’язково — зі свіжою газетою «Літературна Україна» у руках. До нашої газети він не писав, але як професійно говорив на політичні теми! Міг би стати чудовим політологом. На жаль…
Коли серед редакційної пошти я натрапив на лист козельщанина, робітника Галещинського машзаводу Валерія Чемісова, то був приємно вражений. Дав почитати цього листа колегам: «Ознайомтесь. Готовий журналіст. Які аргументи! А які висновки!»
Пам’ятаю інтерв’ю з директором Галещинського машзаводу Володимиром Йосиповичем Ковтуном, коли під кінець зустрічі я запитав: «А як там робітник Чемісов?»
— Та як, — відповів керівник. — Якби всі робітники були такими, як Валерій, то на заводі і проблем би не було. Бачили перед прохідною вгорі великий транспарант про робітничу совість? Так ото цитата з його останнього газетного матеріалу…
Борис Крамаренко — це природжений ідеолог, прихильник рухівських ідей. У 1991-му його оселя стала першою в селищі, над якою замайорів синьо-жовтий прапор. Борис Семенович був патріотом, аж до націоналізму, готовим заради України на все. Він ніколи не боявся заявити публічно про свої погляди. Крім того, мав динамічний, гучний голос, і коли на мітингу починав говорити, всі відразу затихали, слухали його, мов зачаровані.
…Часто думаю: звідки вони бралися — ось такі люди? Мабуть, доба була така…

Місце зустрічі змінити не можна: майдан!

Я напросився ще на одну зустріч. Уклінно попрохав опозиціонерку (будемо думати, не лише у минулому) Олену Ілющенко зустрітися на тому місці, де все починалося. На нашому майдані.
Відчуваю, нині не всім подобаються слова «майдан», «площа». Але куди від цього подінешся? Пам’ятаєте, як у Тичини: «На майдані коло церкви революція іде…»? Козаки теж збиралися на своє віче на найкращій площі. Невеличкий майдан є у кожному селі чи селищі. Не так давно один мій знайомий старожил розповів невигадану історію на тему сільського майдану. Сталося це в одному з сіл нашого району. На колоді біля лавки збиралися чоловіки, запалювали цигарки і точили ляси. Аж ось і листоноша під’їхав із сумкою. Хтось запитав: «А що там привезли, поштарю?» — «Та сьогодні лише одна «Правда» (газета — авт.)!».
А далі хтось із чоловіків візьми та й бовкни: «Та там тієї правди — лиш один заголовок…»
Розплата не забарилася. Через кілька днів уночі до однієї хати тихо під’їхав «воронок». Бідолаху забрали. Так, мабуть, і до цих пір шукає правду.
Я й не знав, а виявляється, Олена Петрівна по лінії матері є глибоко віруючою людиною. А ще — це мене найбільше здивувало — з дворянського роду! Мабуть, тому поняття честі, справедливості, порядності для неї особливо важливі.
— Ось там, праворуч від входу центральної районної бібліотеки ми вперше провели акт протесту, організували мітинг, оголосили резолюцію. Потім були мітинги за участю гостей із Полтави, Кременчука. Ось тут, за кількадесят метрів, ми вперше підняли свій національний прапор…
На хвильку моя співрозмовниця замовкла. І продовжила:
— До Незалежності ми стежки прокладали. Ті, хто знов після нас, — їм було легше. Набагато легше…

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної Спілки
журналістів України

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
2764
2743
9690
20240
56288
56951
1740558

Прогноз
2880

11.29%
7.10%
13.89%
0.57%
0.34%
66.81%
Online (15 minutes ago):29
29 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.94