До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Майбутнє нації
    Третє місце в обласному етапі  конкурсу для учнів 6-11 класів «Здорове життя – успіх буття» у 2016/2017 навчальному році у номінації «Соціальна реклама» здобула учениця Лутовинівської ЗОШ І-ІІ ступенів Анна Солдатова.
  • РОЗКАЖУ ВАМ БАЄЧКУ…
    Сьогодні студенти всього світу відзначають своє свято. Студентські роки — найпрекрасніша пора у житті, наповнена цікавими і незабутніми подіями, романтикою, безтурботністю, новими знайомствами та зустрічами. Як-то кажуть, студенти живуть весело від сесії до сесії. А скільки всього ще попереду! У кожного свої незабутні спогади про студентське життя. Як важко здавали сесію, а потім як святкували її здачу. Як не вистачало грошей, і всі скидалися на пачку макаронів. Як збиралися вечорами і під гітару співали пісні.  
  • ПІДГОРІВКА: місце ДТП змінити не можна...
    29 серпня на автошляху Полтава — Олександрія у районі с. Підгорівки сталася дорожньо-транспортна пригода: перекинувся автомобіль ЗІЛ-554, ущерть завантажений дровами, яким керував громадянин В. Як пояснив сам водій, під час спуску машину кинуло вправо, після чого вона перекинулася. Очевидно, чоловік не врахував габаритів вантажу при обранні безпечної швидкості, не впорався з керуванням, що і спричинило аварію. На щастя, обійшлося без жертв, водій відбувся забоєм тулуба, вивихом ноги і, як-то кажуть, легким переляком. На місце події виїжджали працівники Козельщинського відділення поліції та взводу № 2 роти № 3 РПП БПОП ГУ НП у Полтавській області.

До дітей, онуків, правнуків

Білоусько з підписом

Частина перша

Цей шедевральний матеріал потрапив до нас випадково. Якось місцевий краєзнавець Іван Миколайович Кравченко обмовився, що кілька років тому його однокласниця й сусідка, Ольга Яківна Білоусько (нині жителька Нової Галещини, а сама уродженка села Панасівки, як і Іван Миколайович), дала почитати рукопис її батька, Якова Білоуська, нині, на жаль, уже покійного.
Іван Миколайович люб’язно погодився дати нам копію цього рукопису об’ємом 180 сторінок у надії, що ми використаємо деякі фрагменти для друку у газеті. Але вже з перших рядків це послання  «До дітей, онуків, правнуків» настільки захоплює, що ми зрозуміли — скоротити його бодай на абзац чи змінити авторську мову оригіналу просто не маємо права. Тож читайте і ви та насолоджуйтеся!

іра з підписом Коли померла вірна подруга мого життя, а це трапилося 30 червня 1993 року, щоб мені перенести розлуку з нею, свою одинокість, я вирішив написати до вас, мої рідні. Написати про те, що довелося пережити у житті, поки ще не усі клітини мозку відмерли, а відмерло їх уже багато. Звісно, детально всього не опишеш, та хоч частку того, що залишилося у моїй пам’яті. Щоб ви знали, як минали дитячі роки нашого покоління, як узагалі жилося. За своє життя я дуже і дуже мало зазнав щастя, радості, веселого часу, а довелося пережити й побачити таке, що не дай, Господи, і не допусти, щоб зазнали його ви і ваше прийдешнє покоління. Не дай, Боже!

Я прошу вас вибачити за те, що буде написано неважнецько у почерку, але повірте, рідні, що у мої 72 роки тяжко не тільки носити вантажі, копати землю, а й писати тяжко. Вам зустрічатимуться помилки у писанні, можуть бути повторення, це — доказ відмирання пам’яті мозку. Ще раз прошу вибачити мені. Слабшає не тільки пам’ять, а й сила, здоров’я. 10 років, 5 тому назад усе це було набагато краще, ніж тепер. Начебто нічого і не болить, а сили немає. Особливо це все я надто став відчувати після смерті моєї Віри. Та будемо жити, поки прийде та хвилина, що і я піду в дорогу за своєю подругою.
Я часто згадую слова свого покійного тата, як він говорив: «Нічого мені не хочеться, хочеться дожити до того, щоб узнати, чим воно усе кончиться». Так я тепер думаю: «Дорогий мій тату, я після твоєї смерті прожив уже 60 років і не знаю, чим воно усе оце кінчиться, та й не знатимуть його, мабуть, і твої онуки».
Отже, почну хоч коротко описувати те, що хотів знати мій тато, що хочу знати я, чим же воно закінчиться. Почну свої спогади писати 20 липня 1993 року. А ви, мої рідні, як говорять, хто що розбере, те і забере. Прошу вас, передавайте мої спогади своїм дітям, онукам. Хай і вони, хоч частково, знають, як колись жили ми, наш рід, рід Білоуськів...

Історія хутора Кітляри така. Найперша хата була построєна якимось Старостенком. Тому я добре пам’ятаю, коли був малим, то наша бабушка (мами мати) наш хутір називала тільки Старостенки. І тепер на старих дореволюційних картах він значиться: «Хутір Старостенки». Заснований цей хутір, зі слів мого батька, у 1800 році, коли я народився. То у нашому хуторі було 11 дворів. Пізніше построїлися ще дві хати. Так стало 13 дворів. У 6-и жили Кітляри, у трьох дворах Білоуськи, у двох Старостенки і по одному — Радченки і Липки. Оскільки Кітлярів було найбільше, то хутір після революції поступово став називатися Кітляри. І по всіх документах — Кітляри, а та назва, Старостенки, забулася його жителями. Тільки старі люди називали його хутір Старостенки. На північний схід був хутір Білоуськи, на південний схід — Матвійці, на південний захід — Тристани, на захід — хутір Панасівка, на південь — Соломки, на північ — Лисівці.
У 1939-40 роках хутори Соломки, Кітляри, а в п’ятдесятих годах хутори Білоуськи й Матвійці перебудувалися й об’єдналися з хуторами Панасівкою й Тристанами, стали селом Панасівкою. У тих же 1939-40 роках хутори Громови, Яременки, Костирі, Безуглівка, Андрейки і Лисівці стали селом Андрійками. І так прекрасні степові хутори зникли з лиця землі. Це все робилося за вказівками нашого тодішнього вождя й учителя, нашого «батька» Йосифа Віссаріоновича Сталіна.
У хуторі Старостенках (Кітлярах) побудувався у 1850 році мій дід Антон Степанович. Батьківщина його — хутір Білоуськи, де залишився його менший брат Тиміш. Прадід мій, Степан, дав своєму синові Антонові землю біля хутора Кітлярів і построїв його на його ж землі. Так у Кітлярах з’явився Білоусько, тобто наш рід. У діда Антона було дві дочки — Пріська (Женьки Різніченка матері мати) і Ганна (Фроськи Митрофанівної мати), три сини — Іван (Петра Івановича, Федори Іванівни, Василя Івановича батько), Яків (рідних у нього уже немає нікого, ні синів, ні дочок) і Федір — мій батько. Мій батько Федір Антонович народився у 1892 році. Мати — Мотря Іванівна — у 1894 у х. Лисівцях (дівоче прізвище Лисівець). Одружилися вони у 1912 році. У 1913 році у них народився син Федір, у 1914 році — Максим, у 1915 році Георгій (помер маленьким), у 1917 році Григорій (теж помер маленьким), у 1919 році — Явдоха, у 1921 році — Віра.

І ось 22 жовтня 1923 року з’являюся на світ Божий я, тобто Яків Федорович. Мама мені розказувала, що вони у той день поїхали (а їздили тоді тільки кіньми, або волами та возом) на ярмарок у Кобеляки. Їдучи звідтіля, заїхали ще на свайбу (це була саме неділя і женився у той день Андрій Іванович Лисівець (Гайовий), а жили вони у Білоуськах біля дороги (старий большак траси Кременчук-Полтава). Батько почав трохи танцювати, а мати стояла, дивилася, а потім відчула, що треба їхати додому, і якнайшвидше. Сіли на воза. Батько цьвохнув батогом коня, і той летів галопом. Став аж удома у дворі. І ось увечері з’явився я. «Боже мій, — каже мама, — синє все, волохате і таке слабе, тільки пікає». Акушеркою була свекруха (бабушка Санька). Прийняла роди, як глянула на такого «красавця», одразу сказала: «Хрестить його треба, якщо доживе до утра, завтра». Церква була у Пригарівці. Пригарівка колись було панське село, пана Пригари, а люди були кріпаками. Всі хутори були вільними, а то — кріпаки і хуторяни їх називали «гавелами». І так і досі селян, зокрема й пригарівчан, називають «гавелами». Той пан Пригара построїв церкву. Дерев’яна, на два куполи, хороша церква. Наш хутір відносився тоді до Пригарівської парафії (церкви). У той час наш батюшка хворів і не правив у церкві, нічого не робив. Батько вранці бере кумів, куми — мене. Запрягають коня — і у Бреусівку. А бабушка Санька шиє мені сорочку на смерть (бачив я ту сорочку, вона лежала в сундуці, і хрестик той, що батюшка надів, як хрестив, недогарок свічки тії, що горіла, як хрестили. А та сорочка, раз шилася на смерть, тож надіти її на живого не можна було, та у 1943 році, як німці спалили хату, то згорів і той сундук, і те, що в ньому було, звісно, що і моя сорочка пішла за димом).
Отож батько до бреусівського батюшки: «Перехрестіть мені сина», а він ні в яку. «Ти не з моєї парафії!» — і все. Батько просить, а він — ні. А потім: «Як даси 25 пудів пшениці, перехрестю!» (пуд — 16 кг). Батько зоставляє кумів і мене у попа, а сам летить конем додому, набирає 5 мішків (у мішкові 5 пудів) пшениці і назад галопом. Тоді перехрестив. Й отакі були попи колись.доньки з підписом

Що мені запам’яталося з мого дитинства? Добре пам’ятаю, як обварився кип’ятком. Мама зварила картоплю, відцідила у макортя (невелика макітра — ред.) серед хати, я гуляв надворі, бо саме було літо. Убіг бігом у хату, а двері сінешні й хатні були відчинені, а макортя з кип’ятком було коло порогу, і я з усіх чотирьох ляпнувся на нього. Обжарив собі увесь перед, а найдужче живіт і нижче живота все. Це було зранку. Пройшов цілий день, ніч і друге утро, а я не випісяюся. Закрилася моча. «Мамо, уні!», тобто «пісі», а «уні» немає. Виходить, тоді я ще гаразд не балакав. Ну, звично, плач, крик. Я в’юся. Ідуть уже другі сутки, немає «уні». Батько запряга коня — і у Бреусівку, по лікаря. У Бреусівській лікарні робив тоді знаменитий доктор Антон Григорович Кривулька. Він після Бреусівки працював у Кобеляках, потім у Павлиші (Кіровоградської області). В останні роки свого життя — на Кобеляцькій станції, там, по-моєму, і помер у кінці 50-х або на початку 60-х років. Але славився він так, як і Касьян, був знаменитий терапевт. Так от батько поїхав до нього, а бабушка Санька пішла до Тристанів. Там був другий знаменитий «врач» — Мефодій, дід шептун, який шептав від усього. Дідові треба було піти у Пригарівку по тютюн у магазин, бо не було у нього, що курити. Каже бабушці: «Скажіть мені, як його звати, а я пошепчу, ідучи дорогою». Бабушка сказала і пішла додому. Батько привіз врача, той подивився і говорить: «Давайте трохи підождемо, лучше було б, якби він сам попісяв, щоб не стягувати мочу». Я, як сьогодні, все бачу: сидять вони — батько і врач — за столом, снідають, на столі стоїть чвертка, і п’ють по чарці, а були тоді тільки чарки 25 або 30 грамів, були й по 50, але то вже кришталеві, і з них пили тільки на великих торжествах, і все одно повні вони ніколи не наливалися. Стаканами (та й полустаканчиків тоді не було, вони з’явилися у продажу десь у 1937-38 роках) ніхто ніколи не пив. Вони снідають, а я лежу долі на подушках, кругом мене наставили і наложили всіляких картин, одкриток. Були там і квіти, і церкви, і села, і городи. Бабушка ще не повернулася, вони ще не поснідали, а я — о радість, почав пісяти. Бабушка каже, що то тільки шептання помогло. Ну, Бог його знає, так це чи ні, аби благополучно. Мені було тоді три роки.

Багато я запам’ятовував у дитячі роки, батько багато розказував. Він був грамотний, закінчив 2-класну земську школу. Я не представляю, яка тоді була програма у тих школах, але по-моєму, обширніша, ніж у даний час закінчують 11 класів. Батько умів рахувати на рахівниці, обміряти і вищитати любий участок поля, знав добре географію, історію, знав напам’ять багато імен фараонів, знав історію Єгипту, Греції, не говорячи про Росію, тут він міг у любий час без запинки сказати, коли який цар царював. Добре знав арифметику, от не знаю, чи знав він алгебру, геометрію, фізику, хімію, бо мені ніколи не приходилося від нього про це чути. Читав добре по слов’янському, бо він на празники читав у церкві «Євангеліє» і співав у церковному хорі. Мав сильний голос. Був здатним на всі видумки і прибаутки, тому його просили на свайби навколишні хутори і села, тож він майже ніде ніколи не минав свайби. Це хіба хворий був або щось інше йому помішає. Скрізь на свайбах був дружкою, краяв коровай, разом із тим сипав і сипав усілякі шутки і прибаутки. Ми, діти, було, ждемо його, бозна як. Адже будуть і шишки, і коровай, а мені ще й квітка. Так що — о-го-го! Я її носитиму на сорочці, поки залишиться сама проволка, та й нею буду гратися хтозна й поки. А скільки він знав казок! І скільки він порозказував їх дітям!

До революції адмінподіл був такий на Україні. Наприклад, тогочасна Полтавська губернія займала більшу територію, як сучасна область, район був Кобеляцьким уїздом, до якого входили теперішні Козельщинський, Кобеляцький, Новосанжарський і колишній Кишінський райони. Сільська рада (волость) — була Бреусівська. І таких волостей у теперішньому районі було три. Волость ділилася на общини. Наш хутір відносився до общини Тристани, до якої відносилися всі ближні навколишні хутори. Тому наш адрес був таким: Полтавська губернія, Кобеляцький уїзд, Бреусівська волость, община Тристани, хутір такий-то. Хто ж із керівників були: у волості — голова, секретар і урядник (страж порядку), в уїзді — голова, секретар і стражник (у даний час у районі міліції до Києва рачки не виставиш), а тоді на теперішні чотири райони був один стражник і був порядок.
Так от батько розказував, що в уїзді до революції був писар Кулак (прізвище таке). І ось чоловікові треба взяти паспорт, пішов до писаря і говорить: «Дайте мені паспорт». — Запитує: «Місцевий чи заграничний?» Уїзд мав право видати паспорт і за границю (попробуй зараз узяти за границю), ну був писар такий. Якщо узнав твоє ім’я, по батькові, то і через п’ять років тебе десь зустріне, поздоровкається, подасть руку і назве тебе по імені і по батькові. А от у губернії було уже більше керівників, губернатор, земство і там уже була поліція і жандармерія. Я не знаю, у яких роках стали області, райони і т. д., але знаю, як ми були Бригадирівського району, а коли стали Козельщинського, теж не знаю, а то районний центр був у Козельщині, а район писався Бригадирівський. До війни писалася і МТС Бригадирівська, і бурякопункт, і нафтобаза, і маслозавод. Це вже після війни змінили свою назву і став район.

Поїхали батько і мати в Бригадирівку на ярмарок. Сидить жебрак сліпий і співає:
«Ой рай (район), ти наш рай,
Обібрав ти наш край:
І бички, й телички,
І послідні сорочки...»
Де взявся міліціонер: «Ти, что, дєд, пойош? Пойдьом со мной!». Хвата бідолаху за руку і тягне його. Він уходив у найбільшу гущу людей та: «Ой, Боже, мій Боже! Який тепер світ настав. Сам міліціонер старцеві за поводиря став!» Люди, як зарегочуть усі, а міліціонер штовхнув діда: «Уйди!» Хто зна, де й дівся. Утік від людського реготу. Наші приїхали з ярмарку, батько розказує солдатам, ті регочуть. Скільки мені тоді було років — не знаю, але я запам’ятовував усе.

Частково передалося і мені від батька. Наприклад, уже з 5 класу я ніколи не міг до кінця зробити переказ якогось твору чи оповідання, або до кінця відповісти урок з історії. Я міг би лепетати без кінця та ще увернути словечко, або пару таких, що клас буде реготать хтозна й поки, і все по темі уроку. То вчитель або вчителька: «Сідай, бо ти не закінчиш і за сорок п’ять хвилин». Було, вчителі запитують: «Білоусько, звідки воно все у тебе береться?» Я завжди відповідав: «Батько передав!»
Як став парубкувати, то дівчині, яку проводив, ніколи скучно не було. Я міг цілу ніч лепетати без упину і все — до діла, все без брехні.
І ось я вирішив описати своє життя, та не знаю, чи я його коли закінчу, бо не можу і не вмію написати все зжато, коротко, як говорять, «сухо».

Далі за матір. Вона різко протилежна своїм характером від батька. Якась нелюдима. Якщо батько бував скрізь на свайбах, то мати за все моє дитинство, була тільки на двох і то в своїм хуторі — у сусіда, як женився Петро Михайлович Кітляр, та в тітки Пріськи (Міщенок), як ішла заміж Женьки Резніченка мати, Улька. Оце і все. Та на язик була — не доведи Господи! Вона могла батька пиляти сутками, та ще як той осіннього або зімнього вечора прийде пізненько (десь гратиме у карти), та ще й як там і вип’ють по чарці чи по дві. Отоді — держись та слухай, батьку! Він, було, візьме мене до себе на кровать спати, а мати на печі або на лежанці, і читає йому, і читає без кінця, а батько й слова не обізветься. Я, було, засну. Прокинуся, коли — не знаю, чи вечір, чи ніч, чи, може, вже утро іде, а мати читає, а батько — мовчить.
Вдень, як батька немає вдома, вона переключається на бабушку Саньку (свекруху). Вона жила у другій хаті через сіни, та щоб вона чула, то треба лементувати добре, і вона лементує. Бабушка щось обізветься, а то мовчить. Ось появився батько додому, вона мигом переключає свою третю швидкість на батька: «Ага, он твоя мати сказала таке-то…» і понеслась! У неї язик відпочивав, як вона спала, та й сонна, було, щось лепече, лепече, а батько сміється, каже: «Слухайте, слухайте, в неї язик і в сонної не спочине». Вона поки батько був живий, ніколи не була на горищі або в погребі. Все батько, було, і солить у погребі, і квасить, і змиває все батько, а мама — ні-ні. У неї був батько для цього. Топлива в хату нанесе, води, ну, все-все. Вона встане удосвіта, начинає топити на снідання. Дай, Боже, щоб на обід було готове, хоча і звечора наготовить усе, а звечора готовить на завтра, топить до півночі і довше.
І ось я у червні 1950 року прийшов з армії додому. Ну, коли-небудь остануся на гулянку в Панасівці. Дивишся, 10-та вечора, у хаті світиться, північ — світиться, час ночі, другий — світиться. Ніде ні в кого по селу і не блимне, а в нас світиться. То дівчата запитують мене: «Яшко, що ваші там роблять, що тіль не до утра світять? Кожну ніч так!» Я сказав, щоб більше я такого не бачив. І ось одного разу був я на Штефанах. Приїжджаю (велосипедом) у Панасівку, а ще вулиця не розійшлася, молодь гуляє. Я остановився. Хтось із дівчат: «Яшко, а у вас і досі світять!» Я на велосипед і додому. Вскочив у хату, схватив матір за руку і: «Доки ви мене будете страмити, доки ви будете гузяти? Другий час ночі, а ви світите! Якщо я ще хоч раз побачу, ось вам хрест святий, я вам оцю лампу розсадю на голові!» Після того, поки ми жили в Панасівці, не було такого. Сестра Дуня всігда дякувала мені, а то мати не спить сама, і їй не дає, та тільки приляже, то: «Що, вже вклалася?» — і понеслась. «Лярва, сука!..» і так далі, і тому подібне, може до утра читати.
Якось я просто інтересувався, що вона робить і як. Оце сяде чистити картошку на борщ. Може чистити часа два, візьме в руки картоплину, обкрутить її у руках разів із двадцять, обдивиться її кругом, обчистить, і знову крутить її, крутить. Тоді — кидь у каструлю. І так другу, третю. Може обдивлятися її поки, що можна над однією картоплиною і заснути. Або треба обмити каструлю чи горщик: узяла в руки і знову так само крутить, крутить, обдивляється, і нюхне її, тіль-тіль не лиже. Взяла кружку налити води. І так само. І все це поманесеньку, не спіша. Тіль-тіль шевелить руками. От так було і готовить на завтра топити.
А скупе було, не доведи, Господи! Посилає Дуню на базар щось продавати, то на все їй ціну укаже, що почім продати. І нехай тільки не принесе їй грошей, скільки вона вищитала. Або не дай, Боже, Дуня купить собі сто грам халви або візьме півкілограма тюльки, то держись тоді: «Мислімо таки, мати моя рідна, їй скортіло того або того, а воно ж — усе гроші, усе копійки, а де їх набрати на якісь витребеньки?!» І понеслась, понеслась... І день, і ніч, до слідующого базару. Дуня, було, що там купить, і ховається з ним від неї. Та вона, було, яїчка не з’їсть і нікому не дасть. «Он бач, що їм придумалось, та воно ж гроші стоїть!»Наш хутірдс

Батько був зовсім не такий — людяний, гостеприйомний, веселий завжди і ніскілечки не скупий. Чи він, було, піде у магазин (який був тільки у Пригарівці), чи поїде на ярмарок, завжди нам, дітям, будуть гостинці. То мати: «І нащо ото я б тринькала гроші!» А не дай, Боже, він ще десь і чвертку вип’є, ну, держись тоді! А шуточник-видумщик був на все! Ну, наприклад, получилося так, що немає чогось звареного повечеряти. Батько каже: «Я дістану меду!» А меду бурякового з осені нароблять, у великий горщик (були такі відерні і двохвідерні череп’яні, тоді на селі не знали і не було каструль, а все — горшки, макітри, макортетики, миски — все череп’яне). Ложки — дерев’яні. Батько їх міг сам робити. Тільки з грушового дерева. І їли, їли… А куплені — це вже були розмальовані, то їх давали тільки на великі празники або для гостей. Кожному ложка якось намічена і, не дай, Боже, її надкусити, то губи зараз стануть, як добрий вареник, так що їсти довгенько ніяк буде. Так от той мед — у такий горщик, зав’яжуть чимось, накриють — і на горище. Туди з дітей ніхто не добереться, бо ж драбини в сінях немає. І ніхто тим медом не поласує. Полізе батько, дістане. Сіли їсти. Ось він і начина: «Оце ж я поліз по мед. До горшка — дивлюся, а там миша плаває, утопилася. Я її за хвіст і в рот. Протягнув по губах раз, другий і в угол к бісячому батькові!» Дивимося: мати — раз, положила хліб, за нею Дуня та Віра. Сидять, а ми з батьком наминаємо. Батько: «Їж, синку, це нам того меду надовго хватить, бач, вони не кушають!» І отакої їсть і балакає. Далі: «Наївся. Синку, підсунь їм миску, нехай їдять. Не було там ніякої миші. Горшок накритий так, що у нього і комар не пролізе!» Ну, оскільки мати ніколи не лазила на горище, не бачила що й до чого і як, то думає, що і на самім ділі там була миша…

Далі я опишу, яким же був наш хутір. А був він надзвичайно красивим. Цілком і повністю потопав у садах, так що не видно було дворів. Як дивитися на нього з якоїсь висоти, то бачиш тільки острів зеленого лісу. Може, десь було видно кусочок якоїсь постройки, а то все потопало у деревах. Видно було вітряний млин, бо він стояв трохи під гору, подалі від садків. Був хороший ставок, де ніколи не висихала вода, оточений кругом вербами. За вербами з двох сторін — лоза, а з тих боків — луки. На луках завжди росли високі, густі трави (бур’янів, таких як у теперішній час, тоді не було, і їх не бачили). На північну сторону хутора ріс великий гай (у хуторі його називали великий садок), у якому росли столітні дуби, осики, берестки, ясени, дикі груші, яблука-кислиці, а терну там стільки було! А калини-шипшини! Їх ніколи всіх не обривали, а через зиму весною так і осипаються. Той гай — то був залишок великого лісу. Батько розказував, що від хутора Соломки до Матвійців, а від Матвійців до хуторів Білоуськів, Кітлярів були суцільні ліса, де водилися дикі кабани, косулі, вовки.
І ось розказує батько: «Пішли ми з Яковом (братом) та хлопцями на Матвійці гуляти. Це була осінь, ну, погуляли, ідемо додому. Вийшли з хутора. Коли — глядь наліво, а на краю лісу два вогники — блим-блим. Ми як липенули, то бігли так, що ніколи ніде, ніякий спортсмен-бігун так не бігав. Стали аж у себе у дворі. Ну, Яків був старший, уже настоящий парубок, а я ще тільки начинав парубкувати, то він пішов прямо у хату, а я спершу за сарай — витрусити свої «гулянки» з кальсонів. Трусив, трусив, а вони не витрусюються. Я до колодязя, де стояло корито, в якому напували скотину, давай вимивати їх з кальсонів. Вимив кальсони, у садку в кущах повісив, сам у самих штанях у хату, і на кровать. Швиденько укрився, щоб не побачили, що я в штанях ліг спати, бо заставлять скидати штани. А куди ж я їх скину? Заснув. Вранці чую — батько матері: «Що таке сьогодні: ні воли, ні корова, ні коні не схотіли води пити?» Еге, думаю, куди ж вони питимуть, як там плавають мої «гульки». Мати вийшла з хати, батько погнав скотину пасти. Я в садок, у кущ, де кальсони, надів. І до корита. Ту воду вилив, свіжої натягав, бо батько в обід буде скотину напувати, вона ж знову не питиме, і він тоді додивиться, чого вона не п’є». Правда, може, це була його чергова видумка.
Тих лісів за мого дитинства уже не було. Лишилися лише у Білоуськах гай та залиті водою луки, де вода ніколи не висихала. Були там чотири ставки. Називали їх по тих хазяїнах, хто їх робив. Це — Тимошівський, один громадський, бо робили його всі жителі хутора, далі ставок баби Катрі (Луценківський) і ставок Гайового. А який красивий був гай між хуторами Матвійцями та Кітлярами, теж залишок колишнього лісу! Називали його Осики, бо в основному там росли осики, хоч були там і інші дерева. Були також заливні луки і ставок. Скільки було птиці, які лунали співи! Скільки було тих зозуль, іволг, сорокопудів, кібчиків, а солов’їв!.. Скільки їх було! Я кожне літо знаходив у своєму садку по п’ять-шість гнізд. А як вони витьохкували, які трелі лунали! І хоч ти ляжеш спати найпізніше, хоч ти найраніше встань, то завжди чутимеш витьохкування солов’їне, аж у вухах лящить! Боже мій, яка була краса. Де воно, де?
А зими які були! Сніги врівні з кришами будівель, у садках тільки вершки дерев видно. А зайців скільки було! Було, як місячна ніч, лежиш на печі, прохукаєш шибочку в напічному віконці і дивишся, що вони тільки виробляють. І їх тьма. За зиму вершки дерев завжди, як підстрижені, позгризають. Та не тільки сніжні зими були, а й із лютими морозами. Особливо мені запам’яталася зима 1936 року. Цілий місяць вітри, хуртовини і морози 30-градусні, та і до 40-а. Три дні були морози 43 градуси. Ходив я тоді до школи у Пригарівку (у 3-й клас), а обувачка яка тоді була: ботинки. Мама пошила на них із сукна, ну так, як галоші. Надівалися вони поверх ботинків, прив’язувалися до ноги шнурками (називалися вони «киньді») й у них ногам тепло. От я надіваю ті киньді на ноги і пішов. Не дійшовши до х. Тристанів, скинув і в карман (бо там ітимуть уже хлопці й дівчатка тристанівські. Соромно у тих киньдях). І одного разу приходжу в школу, чую, ноги не мої, а далі начинають крутити, боліти. Я в реви. Учителька (Марія Іванівна Ткаченко) до мене, до ніг, роззуває мене, а ботинків не стягне — примерзли до ніг. Потерла їх снігом, поки одійшли. Марія Іванівна говорить: «Синку, ти скажи мамі, хай вона тобі пошиє такі киньдюшки на ботинки». Я реву та: «У мене вони вже є…» «Де ж вони?» Я витягую з кармана, показую. Попочитала мені тоді учителька, що я такий безмозглий, що скільки це горя було б, що так можна і без ніг лишитися. Після того, як тільки закінчилися уроки, Марія Іванівна не випустить із класу: «Білоусько, надівай киньдюшки!» Надіну. «Оце тепер іди!» І так ранком, як тільки я прийшов, вона вийде з учительської і подивиться, чи в мене киньдюшки на ногах, не в кармані. Довго я не ходив тоді до школи, боліли ноги…

Перший передвісник весни — жайворонок (їх зараз уже й не чути давно). Його так і називали — передвісник весни. І він підніметься в небо на Явдохи (1 березня по старих числах, 14 — по нових), а березень — це перший місяць весни. Та, бувало, і трохи раніше, і пізніше, коли настануть теплі й сонячні дні. Так жайворонок як підніметься, там десь у небі його і не видно, виспівує, щебече, поки не зайде сонце. А їх було десятки і скрізь лунало їх щебетання. Весни були дружні, теплі, за кілька днів розтавав сніг. Через кілька днів земля парує. І вже «Святий Петро жене вівці» — таке марево хвилями переливається, переливається (пара). Яка красота була! І це в теплі сонячні дні, а вони завжди були такими. І ждемо тоді прильоту птахів. Які степові птахи за мого дитинства водилися я вже писав — жайворон, куріпки, шуліки (яструби), а кібчиків (скільки було, особенно після жнив, як уберуть поля), чайки (степові), дрохви (птиця, набагато більша за гусей), навіть залітали степові орли. Ми, діти, погнали пасти, коли на стерні лежить щось за птах здоровущий. Ми сказали батькові. Він подивився, говорить, що це степовий орел. А чого ж він, бідолаха, загинув? А перепелів скільки було — тьма. «Всю ночь поют в пшеніце перепєла о том, что будет урожайний год…» Ми їх ловили руками. Де вони зараз, де?
А було й таке, що весняна повінь позаливає всі яри, балки, низини, а якщо хтось трохи прозіває, то може бути вода і в хаті, сараї або в стайні. Тоді десь хтось із хуторян кричить: «Рятуйте!» Збігаються туди сусіди, щоб пошвидше прорити у заметах канави для стоку води. У нас батько з хлопцями (Федьком та Максимом), було, заранні прориють канави. Батько обійде кругом двору, обдивиться, де які замети снігу, і тоді хлопцям: «Рийте отут, отут!» Днями риються лопатами у снігу. Риють, риють. А воно візьме й знову захурделить, позамітає кругом ті канави. Та це було рідко, бо батько був, як астроном. Він якось міг наперед передбачити, коли наступлять теплі дні або дні великих морозів, або літом дні дощів, великих вітрів, дні великої спеки.
Він знав багато народних прикмет, розбирався по зірках, Місяцю, сонцю. Було, вийде вночі: як зоряна, подивиться на небо і скаже — котра година ночі з різницею хіба у 10-15 хв. Було, хлопці нарошне звіряють. Годинника у нас не було ніякого, та їх тоді на увесь хутір було у трьох хазяїнів (це у багатих). А коли наш Федька почав ходити до школи у Бреусівку в 6-7 класи (1927-28 і 1928-29 роки, бо в Пригарівці було тоді тільки 5 класів, а 6-7 класи стали у 1930 році), батько купили йому карманний годинник (щоб не запізнювався до школи).
Так ось заходить батько в хату, а хлопці: «Ну, батю, скільки годин?» «Дві години», — відповідає. Подивляться на годинник, а воно на ньому без 5-7 або 10 хвилин, ну, ніколи не було більше 15 хвилин. У нас у сім’ї, та це не тільки у нас, а в кожній сім’ї, діти називали батька — батя. Такого слова, як «папа», тоді не знали. Було таке слово, та ним маленькі діти називали хліб. Я добре пам’ятаю, як, було, у мами прошу хліба: «Мамо, дай мені папи!» Таке слово для дитини легше від слова хліб, і вона його легше назве і швидше запам’ятає.
Ще пам’ятаю і таке. Сходить сонце. Батько вийшов надвір, подивився, заходить у хату, будить хлопців: «Вставайте! Поїдемо в поле робить — те там чи те, після обіду буде дощ». І було, майже ніколи не помилявся. Він міг передбачити по рослинах, по поведінці птахів, по їхньому співу, по голосу, по поведінці домашньої птиці й скотини. Пішла мама доїти корову вранці, батько підчищає і я біля нього. Заходить мама у загорожу, а він: «Ти знаєш, а сьогодні буде дощ. І затяжний!» «Звідки ти знаєш?» «А дивися — роси немає, а у волів на шерсті глянь, яка роса!» І точно — як пішов дощ перед обідом, то і спати полягали, а він лив…

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

Підписи під фото — автора.

Далі буде.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1507
1946
2821
13457
37799
66381
1665118

Прогноз
2064

11.71%
6.20%
14.18%
0.58%
0.35%
66.99%
Online (15 minutes ago):41
one guest
no members

Ваш IP:54.145.83.79