До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Електрокардіограф — екстреній медицині
    Нещодавно для підстанції екстреної медичної допомоги Козельщинського району придбано електрокардіограф з функцією дистанційної передачі ЕКГ – «ЮКАРД100».
  • ЩО ТО ЗА РОСЛИНА — «ХІРУРГ» БЕЗ НОЖА?
    «Чула, що є така рослина, яку називають «хірург без ножа». Кажуть,  що є цілющі рецепти застосування її від варикозу, навіть при відкритих виразках. Чи правда це? Розкажіть, будь ласка, про неї. А.САВЕЛІНА»
  • ПОПЕРЕДИТИ, ЩОБ ЖИТИ
    За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я,  від 30 до 50% випадків раку можна уникнути, якщо щорічно проходити профілактичні обстеження. Адже на початкових стадіях онкозахворювання значно краще піддається лікуванню. Симптоми, що можуть з’являтися у процесі розвитку хвороби, залежать від її виду.

До дітей, онуків, правнуків

0 11dea4 447b2f66 XLЯків БІЛОУСЬКО,  с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.2018 р.)

Настала весна… Для нас, дітлахів, це радість неабияка — гуляй, бігай, але тільки вдома. З дому не побіжиш, куди там! Зараз попаде такої лозиняки, що чухатися будеш довго. Мені у дитинстві раз попало від батька хмизини за те, що я побіг гуляти серед будня до сусідських дітей.

Гуляти нас, дітей, пустять на хутір — це в неділю або у празник, і то після обіду. А до обіду шкреби свої ноги, відмивай «курчата». Шкребеш їх, шкребеш, тоді побіжиш до батька або матері, вони подивляться та: «Ще грязні». Начинай оп’ять шкребти. Согласний їх повідрубувати, аби отак не мучиться з ними. Вишкріб. Мама вимила голову, вишкребе у вухах, надінуть чистеньку сорочку, штанці (а штани мені пошили, як було уже п’ять років; а то і зиму, і літо у «доставающій» сорочці, а доставающа — це того, що вона дістає майже до землі), то розкіш. Ось пошили штани. Нахаба. Надіти не вмієш. А тут схотілося «каки», а в штанях не викакаєшся. Значить, треба скинути. Скинув, повісив на кущеві, сам сів, справився. І побіг. За штани забув, що їх треба надівати. Добре, як це вдома. І так бігаєш, поки хтось із дітей зверне увагу та: «А де твої штани?». О, лихо! — біжи шукати. Найшов та не вмієш надіти. До Дуні або Вєри: «Вєрко (Дунько), надінь мені штани!» А вони не хочуть. Підтяжки перекинув через голову і гасаєш, а штани теліпаються на тобі. Та це вже як додому йти, тоді хтось із дівчат надіне, щоб додому прийшов у штанях. Ото нахаба була!
Отож побігли гуляти. Зібралися всі хутірські дітлахи. Ото розкіш! Тут і стукалка-палка (хованка), і квочка, і «Панас», і ножик, і маткова, і довга лоза, і наввипередки бігаємо, і найдальше або найвище хто стрибне, і скракель, і ігри, ігри. Набігалися, нагасалися. Пішли до ставка. Прийшли. А з дорослих немає там нікого. Ото хіба ногами або руками побовтаєшся у воді. Купаться не будеш, поки не прийде хтось із дорослих: чоловік або жінка. А в них була встановлена очередь, хто і коли повинен бути біля ставка. Прийшов хтось. «Дядю (або тьотю), можна купаться?» «Купайтеся!» Отоді — бульк! Бульк! І понеслася, пішла... І так півгодини або годину. А тут дорослий дає команду: «Діти, хватить купатися! Все, вилазь, удівайся. Пішли, діти!» Добре, як на нашу радість, той дорослий приляже та й засне. Отоді ми будемо тихо-тихо бовтатися, щоб він довше спав, а ми довше бовталися. Нехай хтось здумає полізти у воду, поки немає там когось із дорослих, — то так накрутять тобі вуха, що будуть довгенько теліпатися, і немає різниці, чи це свій, чи чужий. Я не знаю, щоб хтось залазив у воду. А якщо був хтось, який чогось заскочив у чиюсь грядку або ще щось відцюбучив, і хай хтось із дорослих побачить — немає різниці, це його грядка чи посів чи ні, — ти зробив шкоду. То зараз чуєш: «А йди-но сюди…» І вже не втечеш, не сховаєшся, бо буде гірше. А йдеш до нього. І він так тобі натрепає задницю або накрутить вуха. А якщо почує, що у тебе вилетіло якесь непристойне слово чи матюх!.. Ми їх тоді не чули і не знали такого. Ну, приміром, «ах, ти, чортяка» або «б…дь», чи «зараза». То надає тобі, як йому схочеться. А ти тоді ще попереживаєш, щоб, бува, ще й батькові не сказав, бо ще й од батька попаде. Та то вже ременяки чи батога. Не сказав — ото хороший дядько, ото душа-чоловік. І хвалишся перед іншими, що не сказав батькові. Він хоч і узнає десь колись там від дітей, та то не таке страшне. Ну, почитає тоді мораль... Главне, аби дядько не сказав. А то, бувало, зустріне десь батька або чогось прийде та: «А ти там свого гляди! Він там таке-то і таке-то казав.» Ото бігаєш у дворі — глядь, а той дядько йде чогось до батька. Отут уже душа у п’ятках і так біля них крутися — скаже чи не скаже? Пішов. Не сказав. Ура-а! І тоді — качатися, через голову перекидатися. От хороший дядя!

Так проходили наші дитячі роки, малими дітьми, літом. А як ми проводили зимні дні? А дуже просто! Отією «достающою» сорочкою і їздиш цілу зиму на печі чи по черені. Там уже штани не нужні. Ні взутися, ні одягтися на зиму для дітей тоді ніхто не справляв — для них є піч та хата. Та й у хаті не дуже-то й розгуляєшся. Тільки стрибнув з печі на лежанку, на кровать, додолу, а тут батько або мати: «Ану марш на піч!» І тільки загуркотів назад, а мати ще й подивиться, чи не стягнув чого, не потоптався; якщо ж так, то ще й по задниці попаде.
Ну, а «пісі» куди? А біля порога стоїть лоханка (широка невелика діжка), в неї зливають усі помиї, парять у ній полову гречану, просяну для свиней, ото туди і бігаєш. У сіни поставлять цеберку — це якщо «каки». І ось вискочив у сіни «каки», а цеберки немає. Мати: «Уступи он там у мою або батькову (якусь там обувачку) і біжи надвір!» Ого! Це яка радість! Роздітий, раз — усунув ноги, побіг надвір. Снігу бозна скільки або хурделиця. Роздітий, босий, як гайнеш кругом хати разів 4-5! Та кругом хати не так. Гайнуть аж до клуні (від двору далеченько) — ото вже рекорд! Ускочив у хату, ноги красні. І до дівчат: «Ага! Я був аж біля клуні! Ге-ге!» І не пам’ятаю, щоб коли після такого марафону соплі текли чи кашель був. Та це можна було такі рекорди робити, як батька дома немає, а то батьків батіг (а він всігда висів у хаті на стіні, де рогачі стоять) зробить «рекорд» по задниці, по спині, по плечах, і довгенько тоді будеш чухатися.
І так «гуляєш» цілу зиму на печі. Гуляти пустять надвір — це хіба на великі празники (як хороша погода) — на Різдво (я об’язательно піду колядувати), на Новий год (посипати), ну, на Хрещення і там, може, ще на якийсь празник. Це удінуть мене у батькову якусь одежину, дівчаток — у материну, і: «Йдіть, гуляйте!» То нічого, що воно в тебе та одежина по снігу тягається, що ти з того чобота вилазиш, а шапка тобі не те що очі, а й рота накриє, — добре все. Тут аби гуляти… А вже як настають теплі весняні дні й сонце гарно пригріває, то сніг коло хати розтане. У затишку на сонці швидше земля просохне. Ось тоді як сонце гріє, тихо, вітру немає, десь там в обід якнайдужче гріє, випустять на якусь годину надвір, на сонце, босих, роззутих. Висідаємо з-перед хати, як горобці. Розкіш… Кругом сніг біліє, аж очі ріже, а ти — гуляєш! Так хіба воно сидиться?! Тут якби гайнути у сніг та якби побігати до сарая, до клуні. От тут якась із дівчат зараз: «Мамо, а Яків у сніг лізе!» Ну, та нічого не сказала, тут уже як побачить сам батько або мати, то це вже точно почуєш: «Ану марш у хату!» Все. Кончилася твоя гулянка сьогодні, бо тут уже зараз — шурх у хату й остерігайся, щоб іще по задниці або по потилиці не попало. Ось так ми, діти, тоді й гуляли взимку.

Одежину, обувачку для малих справляли тоді, коли треба йти уже в школу до першого класу, з 9-ти років. Я писав трохи раніше, як мама наша сніданок готовить, так ви думаєте, що ми (діти) тягали кусник хліба до снідання? Еге, жди жданого! Хіба коли-небудь у матері виканючиш кусочок хліба, та ще, як розщедриться, та потика той кусочок і пірцем з олією... Та який же він добрий! Куди тому конфетові або пряникові! А більш було: «Мамо! Я хочу їсти!» — «Сиди отам!» І все, от і «наївся». І це було не тіки в нас, а в кожній сім’ї так. Та літом, коли ти гасаєш надворі, не так. А зимою, коли сидиш на печі, а воно ще щось і пахне…Сиди і нюхай, і будь довольний.
Снідали, обідали і вечеряли вся сім’я разом за маленьким столиком, зробленим спеціально для цього. У кожного — свій стульчик. Сідають кругом столика і пацекують (їдять — ред.). І був порядок такий — поки батько не сяде і не візьме першої ложки з миски, то ніхто ніколи не встромить своєї у миску. Немає батька — значить, мати. А він там то руки миє, то став та бороду, вуса розчісує (батько був із бородою й вусами), а тут аж жижки тремтять. Согласний ті вуса і бороду обірвати або запалити... Ага, начали, слава Богу, їсти. Миски здорові, череп’яні. І кожний бере ложкою тільки біля себе. Якщо ти потягнувся ложкою у другий кінець миски, то тут зараз батько або мати ложкою тільки хрусь по лобі! Та мати не так, у неї ложка легка, а в батька велика, важка (грушева). Той своєю як хрусне, то зараз на лобі ріжок начне рости, як у молодого бичка. А бувало, що вони не розщитають, та разом мати своєю — хрусь! Батько своєю — хрясь! І дві ложки прикипіли до лоба... Думаєте, хтось реви підніме? Ні, такого не було. Получив по лобешнику, оближись і їж мовчки далі. Писни тільки — то: «Ану цить!» або: «А подай-он лишень батога, я його вспокою!».
Їли спокойно, тихо, поволі. Ніяких тобі розговорів. Хіба батько та мати перекинуться кількома словами, і то тільки що касається їжі. А то усі мовчать та сьорбають. А тут тобі, як нарошне, сопляк з носа — скік! Будеш утирати? Ніколи! А як батько побачить та: «Витри носа, а то я тобі утру!» Ну, тут уже — сьорб його назад, або рукавом — мазь! І порядок! Ну, по правді, мені отого «хрусь-хрясь!» ложкою найбільше попадало. Був невсидющий, невгамовний і на видумку способний. Якусь із дівчат перекривив унезамітку: «Батю, Яків кривиться!» — Хрусь! Щипнув якусь: «Яків щипається!» — Хрясь! У Вєри ніс був трохи кирпатий, я невзамітку пальцем свій кінчик носа задрав угору: «Яків дражниться!» — Хрясь ложкою! Тож я рідко коли вставав від столика без ріжка на лобі.
Що ж готовили їсти? Ну, звісно, кожний рік бувають такі періоди, як Пилипівка, Петрівка, Спасівка (пости). Це періоди, коли їсти скоромного не можна — гріх. І за мого дитинства в ці дні ніде ніхто скоромного не їв. Це щодня на обід і вечерю борщ (пісний), каша — пшоняна або гречана (мащена олією). На снідання більшість картошка в мундірах, огірок, помідор, капуста або галушки пшеничні чи гречані, затірка. І це все пісне, та як коли наварять кваші (юшка — сахар з буряка, житня мука. Запарять звечора, кинуть якоїсь кислоти і грає вона на теплому цілу ніч, тоді утром вкинуть туди ще сушених ягід або терну і кип’ятять у печі. Ото і кваша). Було, казан відерний або двохвідерний, як відварять, то надовго хватить їсти. Та яка вона і добра! Але варили її рідко. Це дуже заботлива робота.
А то відтушать або напечуть сахарного буряка чи кабака — ото уже розкіш. Їж від пуза! Варили ще супи картопляні, квасоляні, гречані, пшоняні (куліш). Ну і кожне утро (зимою) чай. Сахар до чаю був, так називаємий, тоді «рафінад» (грудкуватий). Ото дадуть по грудці. Я його лизну там якийсь раз, чаю надудлився, а сахар приховав. А тоді впосля дратую ним дівчат: «А в мене сахар є! Еге, бач? Бач?» Та круть, круть тією грудочкою перед носом або мазнув нею по губах. Ну, і тут можеш собі заробити прочухана. А таке, як сало або ковбаса, — то це на Різдво розговієшся. М’ясо — теж. То як коли у великий празник мама зварить борщ з м’ясом, то попаде по кусочку до каші або картошки. А таке як яєчка, то це їстимеш на Пасху та на проводи, та на Вознесення. Ото й усе, більше їх тобі не попаде. «На базар їх, а не переводити!». А таке, як пироги з сиром і сметана, то щонеділі, як корова доїться. Мама завжди їх пекла прісні із пшеничної муки. А от хліб завжди пекла житній або яшний. Пекли на капустяних листках, з осені насушених.
Пшенишний хліб пекли тільки на великі празники — це Різдво, Новий год, Пасха, Тройця та на храмові дні в церкві у Пригарівці. Це були такі дні на Григорія, Івана Купала і Казанської. У ці дні об’язатєльно заїдуть гості з церкви. Це від Лисівців, Андрейок, Рибалок і ще бозна звідкіля. Січас і рідний брат, сестра — не гості, а тоді родичалися всі рідні і далекі родичі, свати, куми і т. д. Ото вже в ці дні буде і напечено, і наварено, і нажарено все. З’їхалися… Сідають за стіл, п’ють по чарці і їдять. І ви думаєте, що ми, діти, будемо сидіти з ними за столами? Е-е, ні. Такого не було. Якщо це зима, холод, то наше місце на печі. І ото що подадуть на піч — те і їжте. А якщо це літо, то гуляйте надворі. Гості як поїдять, вийдуть надвір, тоді нас мама гукне у хату: «Сідайте і їжте те, що зосталося!». І це було завжди так і в усіх сім’ях. Гості були по великих празниках або в нас, або наші їдуть у гості — це вони договоряються. Якщо в нас на Різдво, то наші — на Новий рік. Якщо на Пасху, то наші на Тройцю. Ну, а храмові дні — це об’язательно в нас, бо це попутньо.
І жили ми біля дороги. То, було, мама утром, як сонечко трохи підніметься, посилає мене до дороги, щоб дивився, хто поїхав до церкви. А в церкві дзвонять дзвони. Тільки: «Бом! Бом!» Проїхали всі. Тоді доложую мамі: «Поїхали дідусь і бабуся з дядьком Василем. Дядько Іван (Кунцівський) з тіткою Марією (мамина сестра). Дядько Іван (батьків брат) з тіткою Марією. Тітка Ганна (сестра баті) з якимось сином» і т. д. — «А ти нікого не пропустив?» — «Ні, я дивився добре!» Уже мати і знає, скільки чоловік буде в гостях, та свої тут хутірські родичі, ну, від Рибалок, там 4 чоловіки чи скільки, бо вони їдуть не біля нас, а по дорозі з Білоусьок на Тристани. Уже мати і складе меню на скільки-то чоловік, щоб не дай, Боже, лишнього не витратити, бо тоді вона буде охкати та ахкати до слідуючих гостей.
А як справляли великі празники — ну, такі, як Різдво! Було, ждеш їх, ждеш, Господи, — хоч би швидше! Це перше буде — їсти наготовлено багато, і все добре; друге — приберуть у хаті, повішають рушники, позастеляють кровать простинями, стіл і сундук — новими скатертинами, дивани — ряднами, долівку в хаті застелять так званим околотом (снопи жита, обмолочені ціпами). Красота! На Святвечір перед іконами засвітять лампадку, покадять, а на столі уже стоїть вечеря, та все пісне. Скоромним будуть завтра розговляться. А вечеря — це пироги з картоплею, капустою, вишнями, калиною. До пирогів — огірки, капуста, помідори. Ще законно — кутя й узвар. Уся сім’я стала, помолилася Богу; нам, малим, батько проказав «Отче наш...», ми повторили за ним — і за стіл...

А утром рано ходять колядники: зараз перші прийдуть старші хлопці, і даже парубки із звіздою. Вони можуть ходити цілий день. Співають: «Рождество твоє, Хрістє Боже наш…» А тоді менша шпана (тільки хлопчаки) і колядують, хто яку вміє. Мене батько вивчив таку колядку, що її ніхто не знав:
«Шедше три царі, во кресту сударі.
Ірод їх же пригласіл,
Куда ідуть, іспросіл.
Отвєчай єму: «Йдем к рожденному!»
«К рожденному ідіте і мене возвістіте!»
Звізда іде чудно — с восток на полудне,
Над Вертепом сіяє, Христа-царя являє.
Ангел ім’я више, на путь наставише,
І тим путьом ідіте, ко Іроду не йдіте.
Волхви возвратіше воє роду не више.
Всп’ять возвратішеша і обще трудішиша.
С празником!»
Цю колядку треба співати. Зміст її такий: ішли три царі туди, де народився Ісус Христос. Цар Ірод спитав їх, куди вони їдуть. Вони йому сказали, що йдуть к новонародженому. Якщо вони найдуть Ісуса Христа, щоб сказали йому. Дорогу їм показувала звізда. І тут перед ними явився ангол. Сказав їм, щоб вони, коли найдуть Ісуса, пішли другою дорогою, ну до Ірода щоб не йшли. Та і по святому письму цар Ірод не узнав, де ж народився Ісус Христос. І він тоді приказав знищити всіх новонароджених у царстві, що було і зроблено. А Ісус залишився живий. Його Діва Марія народила в овечій кошарі, сховали у яслах і притрусили сіном.
Є і така коротенька колядка:
«Ісус народився, в ясла положився,
Панського роду, небесного хору.
Анголи літали, хороше співали,
Вас зі святим празником поздоровляли!»
І ось такої колядки ніхто не знав, яку я в кожній хаті співав, і мене, було, дожидають: «Ото прийде Яшко, ото заспіває!» Ну, звісно, мені за це і конфети, і печення, і саме главне — копійки. Тому я ходив колядувати сам. Поки був малим, то проведе мене батько. А як підріс, то сам, було, оббіжу наш увесь хутір та як гайну аж на Лисівці, а там у мене майже всі Лисівці родичі. Ото колядую! Це на Рождество. А на Новий рік — тут уже біжиш посипати. Перед Новим роком, 31 грудня (це за старим стилем) була Маланка. У цей день вечором ідуть дівчатка маланкувати або щедрувати. І цей день був «жіночим», а Новий рік — «чоловічим» і називався він чого-то — Василько. Так от заходять дівчатка у хату і співають:
«Маланка ходила, Василька просила:
«Васильку, мій батьку, пусти мене в хатку.
Я жита не жала, чесний хрест держала.
Надійтеся, люди, ось вам хрест буде!»
Анголи літали, хороше співали,
Вас з святим празником поздоровляли!»
А щедрівки були такі уточні, і звертатися до господині, наприклад:
«Щедрівочка щедрувала,
У віконце заглядала:
«Чи ти, тітко, наварила, чи ти, тітко, напекла,
То неси до вікна!»»
Або:
Щедрик-ведрик, дайте, тітко, вареник,
Грудочку кашки, кільце ковбаски!» —
та й багато-багато других щедрівок.

На Маланку об’язательно варять вареники, і хто думає жениться після Різдва, в цей день сватають жениха. Сватали на Маланку і мене. Нічого я не знав, нічого не казав нікому. Лежу собі на печі. А дядько Василь (мамин брат) був у Пригарівці та зайшов до Федька (брата), він був уже жонатий і жив у Тристанів. Зайшов, обідали, випили. Федько сказав, що я буду скоро женитися. «Ага, ну, так пішли, поведемо його сватати!» Приходять. «Чого лежиш? Ану вставай! Підемо свататися!» Стягають мене з печі, а мама: «Та у мене ж хлібини немає». «Нужна нам та хлібина!» А раніше як сваталися, то старости ідуть із хлібиною, а батьки молодої, якщо согласні віддати свою дочку, дають свою хлібину. І коли обмінялися хлібом, то уже все, — згода з обох сторін. Ну, що ж мені робити? Беру бутилку самогонки, і пішли на Білоуськи. Приходимо. Подружка моя, Вєра, витріщила очі, нічого ж не знала. Я ж нічого не казав (правда, батьки її знали, я їм казав ранше, що буду женитися на їхній дочці), за сватання нічого, ні «мур-мур». Правда, баба Пріська, як чувствувала, і якраз варить вареники з капустою, картоплею. Виходить по обряду. То дядько Василь і почав: «Який парінь удалой, та він і такий, і такий, і такий хороший-прехороший, а який багатий!» А те багатство — усе на мені: воєнні штани, гімнастьорка, правда, не шинель, а полусокновий піджак, та й той Дуні нашої. Я і женився, молодим на свайбі був у чужому костюмі (зятів, нашої Вєри (сестри) чоловіка, ті, що у 1954 році виїхали на Алтай, на його батьківщину. Ото такий я тоді багатий був. Та балакає, балакає, а Федько підтакує: «Та таки-так». То посідали за стіл, та як почали сватати і самогонку, і казьонку… Кончали уже сватання брагою і до утра сваталися. Я з Вєрою ще звечора пішли до її тітки Тетяни. Прийшли — а вони співають та п’ють, п’ють та співають. Дід Семен та Федько, уже, як розвиднилося, повели дядька на Лисівці додому, та в нього ще продовжили сватання цілий день. Дід прийшов уже ввечері. Темно. А хурделиця тоді була — світа не видно. Ми з Вєрою управлялися, бо дід продовжив сватання. Ото так мене сватали на Маланки.

А на Новий рік, було, батько встає рано, винесе сміття з хати, те, що вдень у хаті прибирали. Там і солома, і полова — все, чим долівку на Різдво застеляли. І його тоді не можна виносити, а на Новий рік до схід сонця треба спалити в садку, щоб обкурилися димом дерева. Спалив його. Тоді батько споряджає мене посипати. Набираю у кармани мішаниці: жито, пшениця, просо, гречка. Попосипав у себе у хаті найперше. А батько «відвалить» десь аж копійок 10-15, а як уже 20, то ого-го! Так я казав раніше, що батько був не скупий. Він і чужим дітям так давав, то мати, було, каже: «Нащо ото стіки давати?! Дав би по 2-3 копійки, і хватить!» То батько: «Нехай ти по стільки даватимеш». То посипав удома — і на хутір, по хатах. Батько вивчив мене посипальної:
«На щастя, на здоров’я, на Новий рік,
Щоб краще вродило, як той рік,
Коноплі — під стелю, а льон — по коліна,
Щоб ваша хрещена голівка не боліла.
Будьте здорові!
З Новим роком та з Васильком!»
Пробіг хутір і заробив собі конфетів, печення, пряників (а пряники тоді пекли на фабриках, у кооперативах. Це — коні, корови, воли, гуси, качки, півні, кури, ведмедики, кішечки, собачки і т. д. Ще й розкрашені. Що добрі, та ще й красиві!). Ну, звісно, і копійок заробив, бо в кожній хаті давали і копійки, і гостинці. Прийшов із «заробітків», гостинці розділив порівну — це Дуні, це Вєрі, це мені. А копійки — звиняйте, це — мої! Це така була дєтська радість. І радість ще, що на такі празники будуть гості і знову будуть гостинці, або батько і мати їхатимуть у гості і об’язательно візьмуть мене (бо я — «мізинець»). Якщо це зимою — нап’ялять на мене якусь одежину. Батько винесе на сани, посадить, укутають у кожух, запряже воли і — гей! Поїхали, а я сидю, тіки ніс виглядає та очі не закриті. Зирю кругом — степ, сніг, он заєць побіг, а то лисиця. І все таке інтересне! Ну, звісно, це ж не на печі сидіти! Найчастіше їздили в гості до маминих батьків: дідуся Івана та бабушки Варки. Оце, було, поїдемо на Різдво або на Новий рік, і оставлять мене у них. «Хай, — каже мати, — побуде у вас, я хоч спочину від нього. А то він, шибеник, ніколи не дає спокою дівчатам!» Я завжди оставався з охотою, бо у них усігда були гостинці, і вони мені часто їх давали. Ото, було, як зоставлять зимою, то заберуть уже як стане тепло, що можна уже надворі гасати. Після Нового року ще будуть Голодія, Хрещення. Знову наготовлять усього. На Голодія не дадуть тобі і ріски в рот, поки не принесуть свяченої води та не пийнеш; і знову наступає Святвечір. Їдять цей день увечері тіки пісне і буде знову кутя, узвар. Перед тим, як сідати за стіл, кроме того, що помолимося Богу усі, батько підходить до вікна і кличе мороза вечеряти: «Морозе, морозе, іди до нас вечеряти, та не іди на поля, не морозь нам жита-пшениці і проса, гречки, чечевиці, льону, буряка і картошки! Залишай для нас потрошки!» Оце тричі так прокаже, тоді й сідаємо усі за стіл. То, кажуть, кличуть мороза для того, щоб він весною не поприморозював грядки.

Ось так і проходили наші Різдвяні святки. Ну, що ж, кажуть — кончилися святочки, кончилися ласенькі кусочки. Знов човгай своєю «доставающою» сорочкою по печі і жди Пасхи. Ну, на ці дні, крім свинини, буде ще і ягнятина. Вівці якраз приплід дають. Ягнята ріжуть, у печі засушують, у корзину — і в сараї під потолком повісять, їсти ніхто й понюхати не дасть. Піст, гріх. Жди Пасхи. Отоді вже наїсися. Я раз малим як наївся, то попорвав. І досі овечого м’яса й запаху не переносю.
На Пасху біжиш на хутір хрестувати. Хрестування було одне:
«Христос воскрес, не сам вознес,
Не сам собою душу вспокою.
Стояла матка під хрестом,
Свого сина виглядала.
«Ти, сину мій, сину красний,
Буде тобі світ ясний.
Анголи літали, хороше співали,
Вас з святим празником поздоровляли».
Похристував. Дають тобі в кожній хаті об’язательно крашене яїчко, ну, там іще або конфетів, або печення, та і копійки. І так знову в мене є мої заробітки.
Після Пасхи — проводи. На проводи всі хуторяни — старі, молоді і малі — ідуть на кладбища, несуть усе їстівне і поминають покійників. На хуторі в нас було два кладбища — Старостенківське (в гаю) і Кітлярівське (трохи за хутором). Там розстеляють на траві полотно і виставляють усе їсти. Нас, дітей, саджають окремо від дорослих. І ось на таких поминках, не знаю, скільки мені було років, — я покуштував горілки. Дядько Грицько Кітляр (Дмитра Кітляра батько) підійшов до нас, дітей, з чверткою і чаркою. У чвертці була на чомусь настояна горілка. Підходить до крайнього: «Питемеш?» — «Питиму!» Капнув трохи в чарочку, випив. Діходе до мене: «Питемеш?!» Я дивився: і той пив, і той, а я, що хуже їх? «Питиму». Він капнув, я в рот, а воно гірке, пече. Я як зареву, як попудю ту чарку, а вона у миску із сметаною тільки булькнула. Батько, мати до мене: «Що таке?». Дядько сказав. Усі сміються, а я реву. Після того я її в рот не брав. Уже як закінчив сім класів у 1940 році, аж тоді знову покуштував. А тоді вона вже не така і гірка стала, і не так пекла. То вже тоді я ревів не підняв.
За мого дитинства після Пасхи до Вознесення (40 днів після Пасхи) і старі, і малі — всі здоровались тільки так: «Христос воскрес!», відповідали: «Воістину воскрес!» Ну, і так дальше, наступлять іще такі празники як Тройця (Зелена неділя), Спаса, і знову будуть ласі кусочки, будуть гості або ми поїдемо в гості. Красота, розкіш!

Пам’ять у мене, маленького, кажуть, була хтозна й яка добра. Я міг на льоту, бігом запам’ятовувати. Та я і сам узнав це, як ходив до школи. Ось, приміром, таке. Не знаю, скільки мені тоді років було, коли мене батько взяв до церкви у Пригарівку. Це зимою на Йордан (Хрещення). Я дивлюся — там один дядько з ружжом, другий, а там десь третій. Думаю: ну, чого б ті дядьки прийшли з ружжами до церкви, тут же зайців немає? І ось люди виходять із церкви (обхід робити). Вийшов батюшка. Я був недалеко від нього. І те, що він начав співати, я тоді прислухався, якось і запам’ятав на всю жизнь. А заспівав він так: «Во Іордані крещаючего Тебя, Господі, трагіческоє являєш поклонєнія. Являйся, Христе Боже наш, ізвесті наше словеше утверджденіє і дух війде голубіннє…» І коли батюшка проспівав «голубіннє», дивлюся, в одного дядька голуб з рук — пурх! — і вгору, другий, третій… і так їх тоді багато, а ті, що з ружами, тільки бах! Бах! Та стріляли, звісно, холостими. Голуби ті всі розлетілися. Я всю увагу звернув на це і вже не знаю, що батюшка співав далі. Я сам не знаю і не пойму, як мені могло запам’ятатися те, що співав батюшка, та наче мені хто взяв і положив його у голову, то пам’ятаю й досі.
Пам’ятаю, як батько мене брав до церкви на Одіяння (всеношна) перед Пасхою. Там также багато я запам’ятав. Та запам’яталася мені подія, яку я і все своє життя не міг розв’язати, розгадати ту загадку. Це трапилося у 1928-29 роках. Літом перед жнивами лізе батько на хатнє горище прибрати, бо туди занесуть гречану просіяну полову. Я попросив батька, щоб узяв і мене. Він часто брав, як думав щось там довгенько робити. Він іссадив мене туди. Ну, батько щось підгортає, підмітає, а я метнувся щось знайти гратися. Там була ціла куча такого: прядок, метушок, мотовил з ткацьких верстатів. Я дивився, дивився, бачу все таке, що воно не може бути використане. Бачу, лежить щось за обрізок дошки десь 30х50 см. Я взяв її, підійшов до краю горища. Хата в нас була старинної постройки, і горища над сінями не було і там видно, коли добре придивився до тії доски, то поняв, що то стара-престара ікона Божої Матері, намальована краскою, та краска вже позлущувалася, потемніла, так що поняти, що там намальовано, нужно добре придивитися. Та я придивився. Знаю і те, що якщо я буду нею гратися, батько теж може колись узяти, придивиться, то ще дасть мені і прочухана, що я граюся іконою. Я мовчки відніс і положив на кучу того хламу. Це було літом. І ось одного разу, десь уже у грудні місяці, вдосвіта ми ще ніхто не вставали, та уже й не спали, хтось як застукає у вікно... Ну, хто це так рано? Одкрив батько. Входить у хату Ванько (дядька Якова, мій брат двоюрідний), йому тоді було десь років 17-18 і взволновано каже: «Дядю, або ви, тьотя, яка у вас єсть на горищі ікона Божої Матері?» Батько каже: «Не знаю». А мати: «Як ти не знаєш, то я і совсім. А що таке?» Він розказує: «Прокинувся я перед світом, та я вам не скажу, чи мені снилося, так наче я не спав, щось мені каже: «Піди до дядька Федора і візьми у них на горищі ікону Божої Матері»». Я сидю на печі та: «А я знаю!» Він тоді, Ванько: «Во-во-во!» — каже: «Мені ще сказано, що найменший син за неї знає». Батько тоді до мене: «А ти найдеш?» Кажу: «А чого б я її не знайшов, я її держав у руках і знаю, де положив». Батько бере лампу, мене зсаджує на горище, сам підлазить і світить мені лампою. Я пішов, узяв той кусок дошки. Ввійшли в хату, придивилися всі при світлі лампи. Так таки ікона Божої Матері з дитинкою на руках. «А що мені тепер з нею, дядю, робити?» — каже Ванько. Батько отвічає: «Якщо тобі таке приснилося, чи сказало, Бог його зна що, візьми її собі і прибий до ікон у хаті». Він узяв її під руку і пішов додому...
Кончилося рівно троє суток. Знову удосвіта хтось тарабане у вікно. Відкрили. Вскакує в хату Ванько та: «Дядю, і ви, тьотя, ось ходімте, подиветесь, яка стала ікона!» Пішли батя і мама дивитися, а я побіг уже дньом. Ікона стояла, як тільки намальована, блищить, а красна така, що наче як би пальцем притулився, то вона, наче і до пальця прилипала б. Така хороша ікона! Розказує Ванько: «Прокинувся я удосвіта. Лежу, коли це в хаті щось як мигне, так і засяяло все в хаті. Думаю, ну, що воно таке? Молнія? Так уже грудень місяць. І грому не чути. Та й ніч зоряна. Надворі мороз. Полежав, а потом думаю, буду вставати. Устав, засвітив лампу. Та на ікони я й уваги не звертав. А потім прийшов чогось до порога, повернувся назад, як гляну на ікону, а вона ото така. Я тоді і побіг до вас!» Ось тут і виникає запитання: хто йому сказав за ту ікону, чи як йому приснилося, як за ту ікону ніхто не знав. Вона була, може, дідівська або прадідівська, бо батько каже, що я скільки і пам’ятаю, у нас такої ікони не було. Друге: що осіяло в хаті — молнія? Ні. Машина або трактор — їх тоді і близько не було (мій перший трактор, який я побачив, був американський «Фордзон», біг нашою дорогою і став біля сусіда нашого Михайла Маркіяновича води залити у 1930 році. Так на нього дивитися увесь хутір збігся: і старе, і мале. Це ж таки таке диво! Гуркоче, само біжить. Еге, то нечиста сила його пхає! І коли вже начали в колгоспах появлятися наші трактори ХТЗ колісні, то старі люди їх іначе і не називали, як чортопхай). І ось отакі загадки не можна відгадати і їх ніхто не відгадає...

ДАЛІ БУДЕ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
2764
2743
9690
20240
56288
56951
1740558

Прогноз
2880

11.29%
7.10%
13.89%
0.57%
0.34%
66.81%
Online (15 minutes ago):29
29 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.94