До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Електрокардіограф — екстреній медицині
    Нещодавно для підстанції екстреної медичної допомоги Козельщинського району придбано електрокардіограф з функцією дистанційної передачі ЕКГ – «ЮКАРД100».
  • ЩО ТО ЗА РОСЛИНА — «ХІРУРГ» БЕЗ НОЖА?
    «Чула, що є така рослина, яку називають «хірург без ножа». Кажуть,  що є цілющі рецепти застосування її від варикозу, навіть при відкритих виразках. Чи правда це? Розкажіть, будь ласка, про неї. А.САВЕЛІНА»
  • ПОПЕРЕДИТИ, ЩОБ ЖИТИ
    За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я,  від 30 до 50% випадків раку можна уникнути, якщо щорічно проходити профілактичні обстеження. Адже на початкових стадіях онкозахворювання значно краще піддається лікуванню. Симптоми, що можуть з’являтися у процесі розвитку хвороби, залежать від її виду.

До дітей, онуків, правнуків

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.2018 р., №42 від 19.10.2018 р., №44 від 2.11.2018 р.)

Раніше я казав, що пам’ять у мене була прямо-таки дуже добра. Дорослі всі: і свої, і хуторяни удивлялися моєю пам’яттю. Я хватав усе на льоту і запам’ятовував назавжди.

clip image006Як наш Федько начав ходити у 1927 році у Бреусівку у школу, він мене шутя вивчив читати, писати і віднімати, додавати, множити, ділити. Мені ще було далеко до школи, а я уже романи читав. Найперше, що я запам’ятав, — «Вибрані твори Івана Нечуй-Левицького» (у Федька була бібліотека. Купував книги, а батькові говорив, що вони йому нужні, і книг було багато). Найперше я прочитав «Кайдашеву сім’ю». Було, зимою мати пряде коло лежанки, батько сидить за верстатом — тче, а мене просять: «Синок, сідай на лежанці і прочитай нам!» Я читаю, а вони сміються з тих Кайдашів. Після того батько завжди, було, матері каже: «О-о, уже Кайдашиха начинає!» І так він її звав, якщо розсердиться. Пам’ятаю, читав їм Бориса Грінченка «Під тихими вербами», «Серед темної ночі» (у 1930 році Грінченко був заборонений, і я закінчив 8 класів, то за нього не чув. Його твори появилися після смерті Сталіна). Федько наш занімався у школі добре. Максим — погано, у нього пам’ять була добра, та ледар був до заняття страшний. Йому, як учити уроки, так він лучче побіжить управлятися коло корови, волів, коней. Дуня також добре занімалася, а Вєра була — тупиця з тупиць. А за мене, було, батько каже: «Ну, з цього щось буде — або велике, або мале!» А воно вийшло ні велике, ні мале, а так собі — пшик. Ну, Бог його зна, що б вийшло, якби не війна…
І так ми підросли. Дівчатка пішли в школу; Дуня у 1928, а Вєра — у 1929 році. І мені уже стало набагато лучче. У них уже є в що вдітися, узутися. Прийдуть вони зі школи. Я одінуся у Вєрину одівачку і гайну надвір. А за те я її увечері буду учити «А», «Б», «М», «Ма-ма». «Бекаю» біля неї, «мекаю», а вона — ні «бе», ні «ме». Батько щось робить, послухає, послухає та: «Ану, дай я!» Начинає батько «бекати». Ну, тупа була. Хай Господь помилує!
Це осінь, зима, весна, а літо — пасем скот. Дівчата корову, воли, коні (якщо вони,— коні та воли — нічого не роблять, а вони майже кожний день щось роблять. Це, хіба у неділю або у празник, та у такі дні, якщо батько не піде до церкви, — а він рідко коли не ходив. То до обід буде пасти він, після обіду — хлопці, Федько та Максим). Коли батько у церкві, то хлопці пасуть з утра до вечора, а ми, малі, у вихідні. Я, було, пасу вівці — оце моя робота! Господи, будять рано, до схід сонця. Спати хочеться, очей не роздереш, а тут тобі ще гірше — чуєш, батько або мати: «Ану, вмийся!» О, Господи, ще й умиваться треба! Нащо? Ну, умився. О-о, уже і очі розідерлися, уже і бачиш ними усе. Було, щитаєш, щитаєш, коли та неділя, у батька або матері тіль не щодня питаєш, чи завтра празника немає. Спитаєш матір — каже, що немає. Думаєш, а, може, мати не знає або забула? Батька питаєш. О Боже, немає таки! А як є — ото радість! Завтра будуть пасти хлопці, а гулять вони будуть увечері.
Пасе скот кожен на своїй толоці — тільки бачиш, що і он, і он хутірські діти пасуть. І хай воно хоч як не далеко, а не підеш. І до тебе ніхто не прийде. Боже сохрани, худоби не покинеш. Такого не було. То хіба будеш перегукуватися, та й гукати довго не схочеться. Дівчаткам легше було — їх дві, та й то ж дівчата! А я — хлопець, що ж у мене з ними общого?! Ну, хіба перекривлю якусь або начнеш дражнити, бо знаєш, що тут ні батька, ні матері немає і прочухана не попаде. Але дома, якщо вони і скажуть комусь, то я двадцять раз оправдуюся, ще зроблю так, що вони і винуваті будуть, краще мовчіть. Це вже після жнив, як уберуть хліба, отоді уже можем пасти умісті. Батьки договорюються, що хай і твої, і мої пасуть умісті скотину — і на твоїй, і на моїй землі. Це там три чи чотири господарі, що їх землі умісті межують, а там десь другі, треті так пасуть. Так воно ж і тоді дивися, і добре, бо у того там гречка не скошена, у того — просо, а там — буряки. І нехай тіки скотина чия піде у шкоду, а господар побачить — то щитай, що заробив добрячого прочухана.
А господарі були різні, або яке у нього настроєніє — можеть тіки вуха нам’яти або попотильника дати; а як який, або коли — то «спише» тебе так батогом, що на шкурі будуть смуги синіти і чорніти, як шкіра у зебри. Добре, як там упосля нарахують п’ять чи десять смуг, то нічого; а як там будуть уздовж, упоперек і навхрест, так що і порахувати не можна буде. І це чи свій, чи чужий — немає різниці; чия скотина була у шкоді, той і получить. І що ж ти скажеш батькові, що такого не було? Мовчи та чухайся, бо як скажеш, то він тобі іще добавить. Та наш батько, я знаю це добре, ні нас, ні когось ніколи не бив. Ну, прочитає мораль або нагримає, а битися — ніколи не бив. А були кляті батьки як до своїх, так і до чужих дітей. Йому відчимбарити дитину, як курку гайгакнути. Такі ж і матері були. Це не бив він за шкоду скотини, а так, якщо там щось устругнеш, то можеш получити.
У нас найбільше попадало Максимові. Та він же і ухар був! Чи украсти у батька з комори мішок пшениці або жита, чи там проса або гречки; у матері — кусок сала або ще щось. Украв — продав, і єсть на горілку. А пити її він почав ще пацаном. Було таке, що украв у батька мішок пшениці і батькові продає. Скаже: «Батю, Петро або Іван хоче продати мішок пшениці по 1 крб. пуд (а я раніше казав, що у мішкові 5 пудів). Батько купить, повезе у Кобеляки на ярмарок. Продав по 1 крб. 20 або 25 коп. пуд. Ось і заробив 1 крб. або 1 крб. 25 коп. А того і не зна, що він свою пшеницю купив і продав!
Помню такий випадок. Був празник чи неділя. Максим набрав мішок пшениці, а забрати з комори ніяк — батько надворі, мати. Ну, як? Побіг Максим на хутір. Ось біжать хутірські хлопці, такі ж, як і він. Тягнуть повозку. На повозці сидять хлопці, регочуть, крик. Заїжджають у двір, саджають і мене на повозку і гасають по двору. Мати: «Чи ви подуріли, хлопці?» Регочуть хлопці. Ось мати пішла в хату, а батько — до коня в конюшню. Вони — раз! — повозку до комори, мене зсадили, мішок мигом на повозку. Два падають на мішок, ногами «мелять» та регочуть. Мені сказали: «Мовчи, ми купимо конфетів!» І гайда на хутір. Я стою, думаю: еге, хлопці не подуріли, а мішок пшениці здурів. Та що я бачив — ніколи нікому не розказував. А за це мені були гостинці. Було, Максим принесе та: «На тобі, ось та або та тітка або дядько передали, їж!» За це або за подібне до цього йому ж попадало і батога, і віжками, і через сіделька, — що батько ухватить, то тим і полосує. А він поревів, покректав — і знов за своє.
У 1930 році я розплакався: «Я буду ходити до школи. Дівчата ходять, і я ходитиму! Я хочу в школу!» А сам думаю, це мені батько справить якусь одежину, обувачку, а штани я вже умію надівати давно. Батько каже: «Ну, що ж, як йому так хочеться, хай іде!» Я пішов до школи. Перший клас був один. Занімав учитель Харенко (звати і по батькові забув). Учителював він у Пригарівці ще і до революції. Построїв собі хорош будинок, критий залізом, хороші сараї. Уже після революції забрали в нього півбудинку під великий зал для школи. В остальних кімнатах він жив. Так що у клас він заходив прямо зі своєї кімнати. А який садок у нього був прекрасний! Там росли дерева такі, що я їх ніде не бачив і не знаю, як їх звати. Перед вікнами нашого класу на південній стороні росли дві ялини високі, здорові, красиві. Пішов я в школу, а він не приймає (малолітка — немає 9 років). Він мене відсилає додому, я не йду, відсидів уроки. «Завтра щоб ти не приходив!» А дома нічого не кажу, а йду. Він мене і питав багато, я йому і читав, і на дошці писав, арифметику — таблицю йому відтарабанив від 2х2 до 10х10. Однак малолітка! Мусив той учитель іти до нас додому, казати батькові: «Ви його не пускайте до школи. Він малолітка. Хтось із начальства наскочить, узнає — мені будуть неприятності. Та, — каже — мені його і учити нічого, він знає більше за нас двох (сміється). Хто його учив?!» Батько каже, що найстарший син учився у 6-му та 7-му класах у Бреусівці, то він його шутя вивчив. «Та у нього і пам’ять!» — каже учитель.
Кончилося моє ходіння на тому до школи. Судьбу того учителя я не знаю. Я знову начав ходити до школи у 1932 році. Це уже була повністю колективізація, закінчилося розкуркулювання так званих «куркулів» і вислані вони на Урал. Та тоді я походив тільки з осені трохи до школи, а то вже настали такі часи, що було уже не до школи. Буде дальша розповідь.
Тепер я розповім, яке ж у нас було господарство за мого дитинства. Батько мав землі 7 десятин (десятина — 1,25 гектара). Після революції, у період нової економічної політики (НЕП), впровадженої Леніним, давали землі на одного члена сім’ї 1 десятину. У нас було 7 душ і було 7 десятин землі. Якщо в тебе добавилася сім’я (народилася дитина), то через рік дадуть ще 1 десятину, якщо одна дитина, а дві — дадуть 2 десятини. І роби з нею, що хочеш! Хочеш — обробляй, не хочеш — продай, або дай другому господареві в оренду, то вже ви договоряйтеся самі, як і чим буде тобі платити орендатор за твою землю, — чи грошима, чи зерном. Та державі ти должен заплатити за свою землю податок за кожну десятину грішми і виконати план, доведений тобі, зерном, бо це земля твоя. Якщо ти продав там скільки десятин, то тут, якщо зроблено відповідні документи, і скільки ти продав, з тебе знімуть, а тому, хто купив, — добавлять. Була ще земля государствена, яка називалася «банкова земля». У нас вона була на північ від Панасівки — Шпотівська гора. Ця земля не оралася, не оброблялася. Росли на ній трави. Якщо тобі мало тієї землі, що в тебе є, і ти в силах обробляти більше, можеш купити її у банку. Тому вона і називалася «банківська». Можеш купити, скільки хочеш, —1 чи 2, чи 5-10 десятин. Я не знаю, скільки карбованців стоїла десятина, якщо купляти, а ти можеш узяти тії землі і в оренду. Батько наш брав в оренду 2 десятини «банківської землі», крім тих 7. За це він платив 25 крб. у рік за одну десятину. Це я знаю точно. Усі документи всякої давності у батька хранилися в сундуку у брезентовій сумці. І не стало їх аж 1943 року, як горіла хата, то згорів сундук і та сумка. То я бачив і читав не раз договір на орендну землю. Якщо ти купив чи узяв в оренду, — обробляй її. На остальній банківській землі, я казав, росла трава. Якщо уже ту траву треба косити на сіно, хто хоче, можеш узяти собі скільки хочеш, тільки заплати у банк 5 крб. за десятину. І коси собі на здоров’я! Остальне, що не розібрали, скосить банк кінними сінокосилками, і те сіно уберуть.
Де те сіно дівали, я не знаю. Та знаю хорошо, що як убрали сіно на банківській землі, ото женіть туди пасти скотину. Ніхто не забороняв, даже приглашали пасти там скот, а він пасеться і удобряє ту землю своїми відходами. Ото була уже розкіш: пасемо всім хутором, простір, дітлахів цілі табуни. Хіба трохи менше від скоту. Тут ми пасемо, там — Панасівка, та як заведемося зараз дражнитися: «Панасівці, дурні вівці!» і т. д., а тоді битися груддям, палками. Погнали то ті тих, то ті тих. Гасаємо по степу. То нічого, що комусь там попало по голові грудкою або по ногах палкою. Зате простір, свобода. Одне слово — красота!
Були такі, що купляли, були такі, що продавали, хто не хоче трудиться на своїй землі. І думаєте їх горе заставляло продавати? Ні, і ні — лінь. Одним словом — ледарі. А були такі, що віддавали в оренду. Були такі господарі і в нашім хуторі. А були й такі, що мали по 20-30 десятин землі. Сусід наш, Михайло Маркіянович, мав 25 дес.. А у Білоуськах у хуторі дід Тиміш (мого діда Антона брат) мав 40 дес.. А у нас, я вже казав, було 7 дес. та 2 орендної. Так вони цілі весну, літо й осінь роблять цілими днями, а як погожа, місячна ніч, то і ночами усією сім’єю робили на своїй землі. Я ж добре знаю, як батько, мати з хлопцями ідуть на ніч робити в поле (особенно в жнива). Добре, як бабушка Санька дома, то буде спати з нами; та вона рідко коли бувала дома. Дуже великою любителькою була мандрувати по родичах, подругах і знайомих. Було, як піде, то і місяць додому не навернеться. Де вона ходить, де гостює? Було, спитаємо: «Де ви, бабушко, були?» То вона як начне: «Та оце ж була в Рибалках, Олександрівці, Улинівці, Касичах, Мармурах…» — і називає, і називає хутори та села. І скрізь у неї родичі, подруги, куми, свати і т. д., і т. п. Ми, діти, її любили, бо вона як повернеться з мандрів, то нанесе нам гостинців, ледве припре. Та це який у матері буде настрій, а то як розлютиться, то позабира у нас усе, — і в помийницю.
Часто, було, бабушка дає так, щоб мати не бачила. А бувало, і нічого, або батько дома. Вона при батькові нічого не скаже і не зробить. Недаром він її називав: «Кайдашиха». Хазяйства бабушка не мали ніякого. Кормилася нашим. Було, батько намеле муки, віднесе їй у хату, то вона, та мука, стоїть і стоїть, поки не залежиться або жуки заведуться. Віддадуть свиням. Це нужно їй картоплі, вона скаже батькові: «Унеси мені картошки!», чи там сала, масла, сметани — ну, що їй нужно. А мати, було, кипить, кипить, аж на обличчі міняється: «Де таки, моя мати рідна, узяв он, поніс старій лярві!» А батько ніколи не питав її, а мовчки узяв і поніс, що там бабушці треба. І мати, було, мовчить та сопе.
А порядок був такий. На Святий вечір перед Різдвом бабушка приходить до нас і вечеряємо всі вмісті. Утром розговляться — теж умісті. А дньом уже бабушка десь помандрували. І це дай, Боже, щоб хоч на Пасху прийшли. А на Пасху вона буде об’язательно. Знову, щоб розговітися всім умісті. І знов помандрувала. А їсти вона варила сама собі. І варила добре. Так само і пекла добре. Було, я забіжу до неї в хату, особенно, як узнаю, що вона щось ізварила ласеньке. Вона мене нагодує чимось добреньким. Ну, це тут оп’ять угадай, яке в матері настроєніє, як батька дома немає, а то зараз: «Чого ти побіг до тієї лярви старої?!» То ще дасть і попотилишника на закуску.
Ото як немає бабушки дома, нас забирали на поле, бо ми дома самі не будемо, боїмося. Повкладають нас спати, а самі трудяться. Батько косе, мати в’яже снопи, хлопці носять снопи, складають у полукіпки (полукіпок мав 30 снопів, копа — 60 снопів), а полукіпок треба уміти положити так, щоб дощ колосків не мочив. Полукіпок клався так — один сніп на землю, тоді на той сніп ложать по два снопи на чотири сторони, тоді ще по два снопи зверху, іще по два зверху цих двох, по одному — і вивершують іще одним снопом. Усі снопи ложать колосками всередину. Ото як положив полукіпок (або копу, кладеться так само, тільки одна сторона матиме не сім снопів, а 14), то до будущого году буде стояти, і дощ колосків ніколи не промочить, і зерно не проросте. Ото хлопці знесли снопи, тоді загрібають те, що залишилося, ручною гребкою — зроблена так само, як граблі, тільки разів у 5 більша і зубки багато вищі від грабельних. Так усі і трудяться. Кончили на сьогодні, хтось із дорослих ляже спати до утра біля нас, остальні пішли додому. На другу ніч знову так. Так само й орали землю: і дньом, і в місячні ночі. Це боронувати або сіяти ноччю не будеш, бо не видно слідів.

Землю тоді удобряли тільки перегноєм. Таке, як міндобрива, ніхто не бачив і не чув за них. Може, вони де і були, та в нас їх не було. Скоту було багато, то і перегною було немало. У нас було пара волів, пара коней, корова, телиця або бик, 10 шт. овець, свиней вигодовували кожний рік дві. Це заколять одну на Різдво, другу — на Пасху. Та свиноматку держали каждий рік. Поросят не купували, а ще продавали. Птиця — це кури, качки, ні гусей, ні індиків у нас чого-то не держали. А в дідуся Івана — в тих каждий рік гусей було багато. Оце у нас була така живність. Я не знаю, чого воно тоді так було. Оце із переду загону була зроблена загородка, там ясла для волів, для корови, для коней. І ціле літо і зиму скотину утром виганяють у загороду, і ходять вони до вечора. Це хіба осінню, як дощ великий, або зимою як хурделиця, то тоді будуть у загоні. Оце батько чи хлопці устали утром, занесли їсти в ясла і: «Гей надвір, до вечора!» І хай хоч який мороз буде чи спека — вони у загороді. Це хіба корова перед отелом або після буде стояти у загоні, та коні ті зимою будуть у конюшні. Для овець загорода біля кошари. І це уже перед тим, як будуть котиться (приплід давати), — а це вони завжди начинали в березні місяці, — тоді вони будуть у кошарі. А то в загороди нанесуть соломи, а її багато на току біля клуні. Цілі ожереди. Там і двох, і трьохрічна. Ото нею і настеляють у загородах. Скотина утопче її з кізяком, а літом тоді ріжуть плитки гною на зиму топити в печі. А гноєм топили, як хліб пекли або як дуже великі морози, а то і в печі, і лежанку топили соломою (плит за мого дитинства не було і я їх не бачив). Та піч у кожній хаті та лежанка. А зимою морози були люті і в хатах холодина була страшна. Бувало, вода в хаті замерзає, сніг на стінах повиступає, як засвітять лампу, блищить, як зоряне небо. Одно спасення — на печі. Нас троє малишів, батько, мати, та ще і завісимося, черінь гаряча, можна жити. Хлопці на лежанці — один головою туди, другий — сюди (валєтом). Вона теж гаряча, бо її завжди топили з утра і ввечері. Холода були великі. А тепер якби там, де скотина стоїть, топку поставив, як же вона тоді була, чи скотина така була загартована? Ось цього я не можу поняти.

Що ж у нашім господарстві було з сільськогосподарського ремоненту? Та це об’язательно однолемішний плуг, називався він «саківський», дві борони — одна більша, друга — менша. Меншою боронували однією конякою, більшою — парою, серпатка (подібне до сучасного культиватора), рало (подібне до плоскоріза), зубки залізні, та форма їх така сама, як у культиватора або плоскоріза, тільки менші. Це все кроме плуга мало раму дерев’яну і у неї вставляли зубки. Рало тягали тільки волами, бо мало великі зубки (5 шт.) і заглиблялося глибоко у землю, його коні не потягнуть. Та ним не кожен рік робили і не все поле. Це десь латочка, яка начне засорятися бур’янами. Та то такої штуки, як осот, свиріпа, на наших полях не було. Ото тіки десь зажовтіє, то її зараз вирвуть, і поля завжди будуть чистими. У хлібах були сині волошки, а їх не рвали, бо було їх небагато і дуже красивий мали вигляд. Було, говорять, то не поле без волошок. Засорятися поля бур’янами стали вже, як утворили «широкі колгоспні лани».
Сіяли зерно руками. Мішок через плече, жменею бере її, розсіває, а розсівати треба уміти, а то насієш там густо, а там — пусто. Та бувало сіяли і сіялкою. Сіялки мали заможні господарі (ті, що Сталін поробив «Курганцями»). В нас у хуторі мав сіялку наш сусід Михайло Маркіянович Кітляр та Омелько Кітляр (Міщенки), бо той Омелько та Катря були бездітні і узяли племінника-сироту з II Олександрівки, він став їх сином, хоча вони його не усиновляли, а його прізвище — Міщенко. Женився він на батіній сестрі, тітці Парасці і так став мені він дядько Нестір. Жили вони заможно. Крім сіялок мали жатки-самоскидки, то єсть вона жне і сама снопи скидає. Так ото брали сіялку сіяти або жатку. За це платили скільки — не знаю, може, там 50 коп. або 1 крб. за десятину, то вони договоряться. Та це сіяли і жали хіба там якусь десятину чи 2-3, а то вручну і сіяли, і жали, бо за те треба платити. А гроші тоді були дорогі (не теперішні купони).

Що у нас за транспорт? Це — віз (ход). Ним робили все: гній на поле вивозили, снопи, сіно возили — надівали на ручиці такі широкі драбини по длині ходу і возили снопи, сіно, солому. Перевезуть, тоді ті драбини знімають — і в клуню, від негоди. Віз був парокінний — або воли запрягалися в нього. Був віз невеликий, в нього запрягалася тільки одна коняка. Був у нас жеребець виїзний — Васько, плохий, умний, слухняний. Ним їздили тільки по гостях, на ярмарок, до церкви. А робив як коли той кінь і на полі, та це бувало рідко. Батько його жалів. На того хода зробили в Кобеляках фургон (такий ящик з сідушкою на два чоловіка — це той, що править конем, і ще хтось сяде на сідушках, а остальні, як куди їдуть, сідають у ящик чоловік 5-7 сяде, намостять сіна, застелять рядном, і сідай). Той ящик ставився на колеса, кріпився шворнем, і поганяли. Ящик був покрашений зеленою краскою і розмальований красними розами. Красивий! Була ще чотириколесна тачанка на три чоловіка. Та нею грузу не возили. Вона була на ресорах. Це було, як їдуть на ярмарок або до церкви, то батько і мати фургоном, а хлопці — тачанкою. В неї теж запрягалася одна коняка, надівалася дуга, угорі дуги прикріплений дзвінок для шику. Їзда зі дзвоном. Це — літній транспорт. На зиму — сани великі на пару коней або волів і одні невеликі на одну коняку, виїздні.
Зими, я казав, були сніжні. Ото як накриє сніг землю і лежить до свого часу, до весни. За своє дитинство я тільки одну зиму пам’ятаю, що до Явдохи (14 березня) була відлига така, що позаливало усі низини водою, а тоді замерзло, і лід скрізь. Нас, дітей, пустили на Явдоху гуляти. Це був Дуні День народження. Мати пекла їй пиріг. Ото нас і пустила гуляти. Ото уже попосковзалися на льоду. А теплінь була! Сонячно, гарно, жайворонки десь у небі щебечуть…
Та ото як упав сніг, накотилась санна дорога, вози й усе ховають у підкат, такий сарай без передньої стіни. Там зимою хранили увесь сільськогосподарський реманент: плуги, борони, серпатки, вози, а на літо ховали туди зимній реманент. І це як стала санна дорога, було, кажуть: «Кидай віз, бери сани та й поїдеш до Оксани!», а весною, як розтанув сніг, кажуть: «Кидай сани, бери віз та й поїдем по рогіз (лепеху)». І я не пам’ятаю такого, щоб коли-небудь серед зими перезапрягали у вози, такого не було ніколи, або щоб серед зими був дощ. Це сніг, хурделиця — і до самої весни. Правда, мама казала, що у 1913 році у лютому-місяці дехто уже посіяв ячмінь та овес, так воно як захурделило, як увалило снігу, то ще більше місяця лежав. Та зерно не проростало, а зійшло як уже наступила настояща зима і уражай тоді був добрий. І тільки начало зерно з-під снігу витикатися, а ґави тучами на нього налітають. «Ото, — каже, — було, від досвітка і дотемна ходять по степу та айгакають хазяїни». Так жили, трудилися господарі на своїй землі, мали своє господарство і все було їхнє. Тільки працюй — і матимеш.

Та той НЕП був недовго. Уже в 1929 році заговорили за колгоспи. Сперва організували ТОЗи (товариство обробітку землі), та в нас їх не було. Найперше, що я запам’ятав, — це у 1929 році розгром, грабіж Козельщинського женського монастиря. Це було літом. Не пам’ятаю, у якім місяці, та добре пам’ятаю, як батько ніччю запріг коні і поїхав забрати монашку. Там була моєї бабушки Варки (маминої матері) двоюрідна сестра і ноччю їх привіз із другою монашкою, подругою тієї, з їхніми пожитками. Чого що ноччю? А щоб ніхто не бачив і не чув, що в нас монашки. А то зараз би налетіли б «активісти»-комсомольці і терзали б їх: «Давай золото!» А гребли б усе, що тільки їм понравилося, побіля їхнього гребли б і наше, і ніхто нічого не доказав би, що це не їх, а наше. Вони були сила, їм би усе вірили. Оті грабіжники усі «активісти» були пригарівські «гавели», з хуторів пошти не було. Правда, був один із нашого хутора дурачок — це Артем Пилипович Білоусько, та він був «пришийкобиліхвіст», «подай, прийми, піймай, приведи, принеси» — оце для того його держали. Самі ярі грабіжники були «гавели» — це, я пам’ятаю, Ілля Петрович Чирва (Краханок батько, і сам у 1933 році під час голодовки подох. Бо уже нікого і нічого не було грабити у людей), Тимофій Бражник, ще якась Параска, забув прізвище. Ох, і Яга була страшна! І ще їх було до біса. Ото дньом награблять, заберуть, що понравиться, собі, а остальне ноччю проп’ють. Наутро поїхали до слідуючого господаря. Вони — влада, вони — «активісти», вони — бідні. А на самім ділі всі ледарі, п’яниці, ті, що під церквами стояли з простягнутою рукою, просили копійки… Думаєте, для сім’ї, для дітей просили? Напросить на чвертку — побіг, узяв, випив і вп’ять стоїть просить. Ото такі були «активісти», «незаможники».
Ті монашки, що батя привіз, пожили у нас троє суток. Дньом вони і надвір не виходили, щоб ніхто їх не побачив, хіба ніччю. Тоді вони пішли у Кобеляки, там ще не розгонили монастиря, і вони там приютилися. Тоді пізно увечері прийшли до нас. Батько знову запріг коні і знову ніччю відвіз їх і їхні вещі у Кобеляки. Коли розграбили монастир Кобеляцький, вони приютилися у монастирі у Лебедині (Київська область тоді була). Той монастир не розгонили, був він і до війни, і після, та і в даний час він є. Там вони і знайшли свій вічний покой у 1929 році, а вже у 1930-31 роках повністю наступила колективізація. 1930 року заможні господарі — «куркулі» були повністю розграблені і вислані на Урал, у Сибір. Нашого сусіда Михайла Маркіяновича признали «куркулем», тож був розграблений і висланий із сім’єю на Урал. Сім’я була 6 чоловік. А який він куркуль? Робив, як чорний віл, він і вся його сім’я, а їли все те, що і не куркулі. Хліб житній, яшний, буряк, картошку, огірок. Наймитів не держав ніколи. Робив, мав копійку та умів господарювати. Він усі сили, усе уміння укладав у своє господарство. Мав 25 десятин землі, держав трьох коней, дві пари волів, корову, телицю, вівці 20 голів. Була в нього своя сіялка, жатка. Ось і «куркуль». А була вислана на Урал сім’я Трохима Омеляновича Кітляра, так той мав купу дітей (семеро), та він за свою жизнь стягнувся якось на молотарку і паровик, у молотьбу молотив у людей хліба за мішок зерна чи за гроші і так содержував свою сім’ю. А ходили діти майже босі і голі й полуголодні. Через ту молотарку попав він у «куркулі» й на Урал. Вимерли там майже всі 9 чоловік сім’ї. Осталось тіки 2 хлопці й одна дівчина.

У нашім хуторі найперше були ограблені «активістами» Михайло Маркіянович Кітляр, Омелян Кітляр (Мищенки), Григорій Маркіянович Кітляр, Іван Омелянович Кітляр, Петро Михайлович Кітляр (син Михайла Маркіяновича. Він у 1928 році женився, вистроїв його батько, і він жив окремо, все рівно — «куркульський» син, давай і цього грабити). Куркуль мішає, тормозить «построєнію колхозного строя». А дальше що? Розграбили «куркулів», давай грабити тих, у кого є що потягнути. Видумали: «підкуркульник». Була така частушка: «Стоїть Сталін на горі, Троцький у болоті, що зробили куркулеві, те буде й бідноті!» Так воно усе і було. І так у 1931 році попав і мій батько у «підкуркульники». Причина? А він не підняв руки, як голосували за закриття церкви у Пригарівці. Так він не проголосував «За». Одна і друга, виряджав «куркуля», як висилали на Урал, так виряджав у Козельщину. Так батько возив кіньми сім’ю свого брата двоюрідного Григорія Тимофійовича Білоуська, сина діда Тимоша. Коли їх розграбили, повиганяли з хат, то тітка Єлька з дочкою Ніною жили трохи у нас. Чоловіки всих тих, кого висилали, сиділи в тюрмі у Козельщині (була така до війни на тім місці, де потім був культмаг), а до сімей їх уже привели, як тих посаджали у вагони.

У нашого батька був тільки один двоюрідний брат, а більше ні братів, ні сестер двоюрідних не було. Ото був один дядько Грицько. Хоча його мати родила їх сімнадцятеро, та всі вони померли малими. У 14-х була, як тоді казали, родова чесотка (туберкульоз), іще один був Дмитро, виріс, тому доктора сказали, що якщо він не буде женитися, буде довго жити, а як ожениться, то помре скоро. Він не повірив у їхні слова й оженився. Це був Затонишин батько, то вона і родилася, батька її уже не було, помер.
Ще я пам’ятаю трохи їхню сестру Маринку, та померла у 16-и роках. Отак вони всі 16 і померли. І це колись було не дивина народити 17 дітей. У хуторі теж Білоуськи — Марія Гайовиха (так їх прозивали тому, що жили за гаєм, а прізвище їх було Лисівець), так та родила 22 дітей. Виросли і поженилися та повиходили заміж 12 чоловік. Розказував мені Андрій Іванович (їхній син), коли ми стали жити в Андрейках у 1967 році, йому були сусіди. Каже — було, сідаємо снідати або обідати чи вечеряти: нас 12 чоловік, найстарший син уже оженився, жив у нас; значить, невістка 13-та, батько, мати, дід, баба — 4 чоловіки. Значить, сідає за стіл їсти 17 чоловік. Ото була колись сімейка! І якщо хтось десь загаявся, що не сів там, ну снідати, то уже не будеш їсти аж до обіду. Добре, якщо удасться потягти кусок хліба, щоб ніхто не бачив, та і з’їсти його треба так, щоб не бачив ніхто, особенно батько, бо нагодує так байбарою, що довгенько їсти не захочеться...
А народити 10-12 дітей — це було колись ого скільки таких сімей! Та й помирало їх колись багато малими, і от мені здається, що за ними в ті часи рідні не дуже і жалкували. Було, кажуть, ну, що ж — Бог дав, Бог і взяв, значить, йому так угодно. Виходило так, нічого, що там померло одно, а ми постараємося, та народиться ще п’ятеро. А родили їх колись женщини, мені здається, легко. Скільки їх таких було, що як родить літом, то може народити дитину, в полі роблячи. Допустимо, в’яже снопи, а тут прийшло врем’я. Лягла під полукіпком у холодку, народила, витягла нитку із юпки або сорочки, зав’язала пуп, скинула юпку, обвернула мале, положила в холодочку, відсапнула і пішла, в’яже дальше. Мені розказували, що так родила тітка Пріська Якова Мищенка. Та і не одна вона така була. Значить, колись люди були кріпкі своїм здоров’ям. Тоді ж женщини не знали, що таке декрети, секрети, строку не вищитували, та вона його й сама не знала. Було, хтось спитає: «А коли ж воно?» — «А коли Бог дасть!» Ото і все. Ніколи, ніде, ні у якого врача женщина, яка буде родити, на учоті не стояла і не провірялася. Та якби вона тоді таке зробила, то її в хуторі чи в селі засміяли б: «Ну, що», — сказали б, — «Показала свою ...» І це точно так було. Правда, це сільські женщини, за городських не знаю, бо ніхто не розказував. Та і чоловіки були такі, що він її ніколи не пустив би на провірку до врача: «Он робити треба, а не нести там витріщати!» Це тоже точно так. І трудилися такі женщини до посліднього. Може, і це їм облегчало при родах.

Правда, немало було случаїв, що женщини померли від родов. Мій дядько Яків був тричі жонатий. Перша його жінка народила першого сина Василька. Дитина жива, сама померла від родов. Якраз тітка Пріська годувала своє якесь груддю, вигодувала і Василька (погиб він у війну у 1943 році). Друга його жінка народила троє. При родах третьої дитини, маля теж живе, а вона померла від родів. Наша мама годувала груддю Максима. Вигодувала і того Петька (помер від голоду у 1933). Було, розповідає, нагодую свого і біжу погодувати того. Погодую, перев’яжу, заберу пелюшки постирати, і це ж на день не раз, а треба ноччю хоч раз нагодувати, то або дядько прийде забере, або батько проведе. Я не знаю, чи довго вона так годувала. І в таких случаях матері, які годують груддю, — своє годує і друге, або, бувало, казала мама, і по троє годували. А в теперішній час народить одно і або не хоче груддю годувати (щоб фігури не потеряти) або молока немає, і запихають маля то штучним молоком, то ще чимось. А колись таких дітей, Боже сохрани, відказатися. Це — гріх який великий від Бога, треба годувати. І годували, доглядали.
Колись і дівчата, і женщини літом і зимою ходили без ніяких трусів: сорочка, юпка одна чи дві, і хай там сніг крутить. Мама купила собі перві труси у 1935 році, коли стала робити листоношею, тут треба ходити багатенько зимою. Було, це я добре пам’ятаю, рознесе пошту, прийде додому. І тіки в хату — зараз їх і скидає та: «Хай їх чорт візьме, я в них, як спутана, як зв’язана!» Почту вона носила з 1935 року і до самої війни. А було так, як тіки началися шкільні канікули, вона уже й одного дня не робить — кожний день за неї носив я. Це наш хутір, Білоуськи, Матвійці. Забирав пошту в Панасівці у колгоспній конторі. А тоді виписували 3-5 газет на хутір. Та там колись комусь лист буде — ото й усе. Я всігда, було, в обід за 2 години й обгасаю, а мама як піде в обід, то дай, Боже, щоб до заходу сонця прийшла. Я сміюся з неї: «Мамо, ви хоч один день обійдіть так, як я!» Та це ж, звісно, що в неї у кожнім дворі було розговору стільки, що можна обійти ввесь хутір.
Це я добре знаю, що за мого дитинства і батько, і мати лягали на ніч спати у нічних сорочках. Батько мав таку саму нічну сорочку, як і мати: полотняну, широку, длинну, почти до землі. Батько, було, перед тим, як лягати спати, скида кальсони, натільну сорочку і надіває на ніч нічну, мати так же, а утром, як устали, передіваються. І це кожний вечір і кожне утро так. Ми, було, питаємо: «Батю, нащо ви скидаєте кальсони та знову надіваєте?» То він, було: «А хай їх трясця візьме! Я в них не засну!» Ось вам і були колись люди темні, неграмотні, а робили все у десятки разів краще, умніше, чим у даний час стали аж черезчур грамотні. Приклад цьому і таке їхнє спання. Коли людина так спить, її тіло ніде нічого не тисне, не жме. Оддихає все тіло, а тепер якісь труси в чоловіка: пузо резинка жме, а у женщини, ще й і ноги переріже та резинка, аж посиніє або почорніє, або оті «нацицьники» (ліфики). Добре, якщо їх женщина хоч на ніч скине, а то і груди завжди зажаті в тиски. А їх наші баби та і наша мати зроду не носили. І не було їх колись, отих трусів, ліфчиків, колготків — їх не бачили і не чули про них. Та якби за мого дитинства женщина натягла на себе не штани, а колготки, то на неї усі тюкали б, хрестили б її, самі хрестилися б. сказали б, що ото вже настояща відьма, сатана, чортяка.
І молоді дівчата, і женщини носили і празникові, і буденні широкі, длинні: по землі майже тягнуться юбки (спідниці). Тепер з однієї тодішньої пошили б п’ять. Хлопці і мужики носили широкі штани. І літом, і зимою — хромові чоботи. У празники сиву смушеву шапку (смушок з маленького ягняти) і, правда, були уже й картузи, та це більше на гулянках і свайбах. Хлопець чи мужик, було, ото заломить шапку, надіне набакир та ще, як добряча шевелюра, випусте її… І знаєте, як красиво було! Як справив батько парубкові чоботи хромові, то він у них парубкує і стане мужиком, ходить у них, і помре стариком, то ті чоботи оставить для сина або онука. Бо їх ходили так: іде у Пригарівку на храм до церкви, чоботи несе на плечах, дійшов до церкви, обувся, відбув службу, вийшов, роззувся, на плечі — і пішов босяка додому. Так само і дівчата та женщини носили празникову обувачку. Та і товар був не теперішній, шили сапожники добряче. А літом тіки з весни просохне земля і до самих морозів усі-всі ходили босяка. Тоді повсякденні теж були чоботи юхтові, їх теж не один десяток років носили. Так само ми, діти, ходили до школи. Я уже у 8 клас весною і осінню ходив у парусових тухлях, зимою — у ботиках, а то і сім класів кончав, то босяка при теплові бігав. І це усі так у селі.
Уже як стали «широкі» колгоспні поля та «довгі» без краю, то у мужиків стали «вузенькі» штани, а у женщин «коротенькі» юпки та плаття та ще і без рукавів. До тих «широких без краю» колгоспних ланів без рукавів не шили нічого. В нас мати була портна, та шила тіки женське. Батько теж шив, але чоловічі шапки, кожухи, пальта, штани і все. Мали свою машинку швейну ножну марки «Зінгер» німецьку. Так що «активісти» оті розщитували потягти у нас багатенько кой-чого. Та я раніше казав, що батько наш був не глупий і грамотний. Він заранні понімав, до чого воно ідеться. І він усе посплавляв, розпродав. Не було уже і того виїзного жеребця Васька, ні волів, ні корови, ні овець. Осталася одна коняка. Та й то така собі незавидна шкапа. «Активісти» найбільше розщитували ухопити в нас ото жеребця, фургон, тачанку і швейну машинку. Це, щоб їздити їм гребти із шиком. Добрячий кінь, фургон, тачанка — ось, що їм найбільше треба було. І ось одного осіннього дня 1931 року налітають вони на наш двір. «Давай будемо тебе «описувати», ти «підкуркульник»!» «Пишіть!» — каже батько. Кинулися вони в конюшню: «Де твій кінь?! Бо там стоїть одна шкапа!» «Продав!» — каже батько. Гасають вони по дворі. «Де фургон, тачанка?» «Продав» У хату. «Де машинка?» «Продав»…
На самім ділі фургон був у дідуся і машинка в Лисівців. Опосля батько віддав той фургон в андрейківський колгосп. «Аби тіки не дістався він отим пригарівським хапугам!» — сказав батько. Машинку, правда, таки найшли. Підказав їм отой хутірський дурачок Артем, де вона повинна бути. Так вони впосля налетіли і до дідуся, а його і бабусі не було вдома. Самі двоє дівчат — тітка Федоська і тітка Марфина (мамині сестри). Так вони і рогачами з ними билися, та нічого не могли зробити, як їх, отих хапуг до стобіса, а їх тільки дві. Якби дідусь був дома, ніколи б вони не забрали б, а то тіток ухватили мужики, придержали поки винесли машинку з хати на підводу — і гайда! А тоді тіток пустили. Так ото був хіба не грабіж серед білого дня? Тачанку хлопці віддали Петру Радченку, хутірському хлопцеві. Вони побачили її в нього та: «Це тачанка Федорова!», «А я, — каже, — купив її!» І скрутив він їм велику дулю. Бо їхня сім’я по тодішньому соцстану була бідняцька і забрати її оті хапуги не мали права. Вони тоді всі в хату, думали нахватають хоч доброї одежі, простинів, рушників, ряден, подушок. Лазять по печі, на горищах, у погребі, в садку по кущах, у піч, у горшки. Ще ж і золото шукали: перекидають, розкидають усе — нема нічого. Одежа — та, що на нас, а там саме рамтя. Повиносили з хати столи, дивани. «А сундук де? А кровать де?» — «Немає, продав!».
Описали столи, дивани, хто купить. Та хто б його купував! «Викупи ти!» — до батька. «А воно мені не нужне, забирайте!» Описали оту шкапу, плуг, борони, серпатку, сарай, клуню, стайню. Так це ж треба віддати у колгосп. А їм на випивку не дісталося нічого. Так вони ждали, поки сонце зайде та кури посідають. Забрали і курей. Одна курка утекла — не піймали. «А що, — каже батько — підлаталися?!». Вони йому загнули мата, сіли на підводи та й поїхали. Осталися і столи, і дивани, та горшки, макітри, миски — нема куди брати. Забрати на підводи — самим треба іти пішки. Осталося все. Все те, на що хапуги розщитували, було то у дядька Василя у Лисівців, то у дядька Івана в Яременок. Його заранні розвезли, рознесли. Бо батько знав, що налетять і на нас. Із них же батькові хтось сказав, що, Федоре, намічають і тебе ограбити.
Це в 1930-31 роки. А що вже робили оті «буксири»! Ходили по дворах бригади — такі добрих мужицярів з длинними гострими піками. Шукають хліб, а лазять также і на печі, і у печі, скринях, заглядають по горшках, у кожну щілину. Шукають і тягнуть усе, що кому понравиться. Не говорячи вже за клунок зерна. Це була така анархія ввесь 1932 рік. Та все ж посіяли трохи хліба. Максим знову коней достав. Він був великий любитель коней. А вони ходили скрізь. Не хоче дядько віддавати в СОЗ (зараз називали не колгосп, а СОЗ — спілка обробітку землі, але вони були недовго); так ото не віддавали в оті СОЗи, а знає, що заберуть. Відв’яже, вижене з двору, і ті коні ходять, де хочуть. Ще якусь і бомажку до хвоста прив’яже, а там написано: «Ходю, блукаю, СОЗа шукаю. СОЗА не знайду — на ковбаси попаду!» Так ото Максим спійма пару, не понравляться йому, пустить, другі лове. Так ото батько і посіяв.
Наложили налоги зерном — 95 пудів. Виконали вони. Присилають із сільської ради — ще давай 120 пудів зерна, і грошовий налог так само накидали, на кого скільки схотять: тому 1000 крб., тому 2000, а кому й 5000 крб.; кажуть, що ти багатий, заплатиш. Якщо хтось заплатить, то пришлють іще і вже у 2-3 або й у 5 разів більше. Отак робили. На нашому батькові, правда, все накладалося на матір. Був раніше такий закон, що як хтось із господарів не виконав налогу зерном чи грішми, судять того господаря, якщо жінка господар двору, — жінку не судять. Батько з матір’ю пішли у сільську раду, узяли розвод, і перевів батько господарство на матір. Вона знову стала Лисівець, а батько Білоусько і став щитатися сожитель, а господар — мати. Розвелися, узяв батько у магазині бутилку, прийшли додому, сіли їсти, а батько сміється, каже: «Ну, то грали свайбу, зводини, а тепер давай вип’ємо за розводини!». Шуткує все. Він усе вигадував, та й вигадав, але про це буде дальше.
Так ото на батька злі оті хапуги-активісти, що перший раз як описували (грабили), то їм нічого не попало. І вони тепер на нас валять податки у 3-5 разів більше проти других. Вони накладають, а батько не платить. Їдуть знову описувати, а воно уже немає нічого: клуню колгосп розбив, бо вона уся була дошками шальована; сарай теж, кришу і потолок розбили, дерево забрали у колгосп, а стіни стояли, поки самі не попадали. Правда, забрали добру штуку — батько придбав лісу повністю на хату, думав строїти нову, та не вспіли до когось вивезти, забрали у колгосп. Вони, було, тіль не кожний день їдуть, а бували такі дні, що по 2-3 рази приїжджають, думають, що, може, у нього десь щось було сховане, та вже уніс у хату таке, що можна гребонути… А немає нічого, то вони полазять-полазять та й їдуть з «таком».
Столи і дивани стояли надворі, як перший раз описали, то уже як сніг почав падати, ми занесли їх у хату. Вони їх уже більше не описували, бо знали, що нікому не нужні, за них не підлатаєшся. Завжди, як вони виїжджали із двору, то батько до них: «Агов! Хлопці! А ви забули описати!» — «Що?!» То він показує пальцями на ті стіни, що залишилися від сарая, а мати, було: «Та не займай їх, чортів…» — «Та пішли вони… — каже батько, — що вони мені зроблять?». Так вони, було, гасають-гасають по хутору, а вже усі, кого можна було грабити, ограблені. А як побачать на якомусь старикові чи господареві кожух або чоботи підходящі, чи на якійсь старушці валянки, то і роззують, і роздінуть точно так, як у війну фашисти робили. Тільки наші фашисти ще з більшим азартом, бо їм треба випити й закусити.
А що міліція робила з отими «куркулями»? Боже мій! Пальці дверима роздавлювали, наганами черепи пробивали, вогнем пекли, замучували, убивали насмерть. «Давай золото, куркуляко!» Нікому нікуди не пожалуєшся, то люди були поза законом. Німецькі фашисти ще тіки училися мучити людей, а наші «фашисти» уже уміли добре це робити. Вони, мабуть, і тих навчили. Ну, що ж, ограбили людей, та ще й яких людей — настоящих господарів. Повивозили їх із сім’ями на Урал, у Сибір, на Колиму на вірну смерть. Добро все порозтягали, скотину перевели, бо різали всі поголовно, хоча воно і не нужне те м’ясо, ріжуть тіки, аби не в колгосп, аби не отим хапугам. А яку скотину попереводили в колгосп? — вона дохне поголовно! Мільйони пропало скотини... Тоді наші «вожді», наші керівники кремльовські взялися унічтожати людей: «Давай хліб! Давай!» І давали оті бригади «буксирів», а було так: у нас бригади з Кишінського району, а наші — у Кишінському, бо як забирати хліб у своїх у селі або на хуторі? У того брат, у того — сват, кум кума, дядько, тітка, то вони ж можуть рідних минати або не все забирати. А чужі гребуть у нас у всіх підряд, а наші — там. Толково зроблено було.
І гребуть — бідняк, середняк, колгоспник — ти получив на трудодень там грам того зерна, зачистять усе, до зернини і в мишачих норах повишкрібають, віють полову, чи не намішав ти туди зерна, лапають солому, чи багато в ній необмолочених колосків: «Ага! Є, хлопці! Перемолотити солому, перевіяти полову!» І перемолочували, перевівали, бо це ж хазяїн може зробити впосля і намолотити зерна ого скіки! Та й буде їсти хлібець. Перемолотили, а там — декілька зернин та мишачі кізяки, та інше сміття. Давай шукати хліб. Шукають. Ізштрикали піками весь двір — чи не закопав у яму зерно, долівку в хаті, стіни попробивали — чи у стіні не засипав зерна. І так штрикають тими піками, куди тіки можна її загнати. Десь у горшку знайдуть просо чи гречку, насіння соняшникове, горох, квасолю — гребуть усе підряд у мішки та на підводи. Награблять там за якесь врем’я підвід двадцять-тридцять — везуть на заготзерно з прапорами, коні стрічками украшені, пісні лунають. То «активісти»-комсомольці везуть і співають. Так називалися «червоні валки». Я в першім класі учив такий вірш:
Від міста промислового до самого села
Широка та брукована дорога пролягла.
Червоною там валкою підводи йдуть та йдуть.
Робітникам на фабрики селяни хліб везуть.
Бач, як хороше, селяни для робітників самі везуть свої мішки хліба з радістю, з піснями. Ото живуть селяни! А в того селянина «буксири» вимели до зернини, і в нього уже з осені 1932 року немає хліба в хаті і крихти...

ДАЛІ БУДЕ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
2764
2743
9690
20240
56288
56951
1740558

Прогноз
2880

11.29%
7.10%
13.89%
0.57%
0.34%
66.81%
Online (15 minutes ago):29
29 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.94