До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Про все-все мені нагадують «три зозулі, з поклоном»…
    — А почитаймо, — раптом десь у надвечір’ї зверталася до мене дружина Надя, — таким чином і наснажимося, а потім знову за робочий стіл, за ручку з пером…— А що ж почитаємо? — уточнюю.— Та почнемо з Григора (це вона мала на увазі Григора Тютюнника): він так болісно писав.І стиха додавала:
  • Перші «Олесеволівські читання-2018»
    4 травня у Бреусівському Будинку культури відбулися перші районні літературно-краєзнавчі «Олесеволівські читання-2018». На захід із Києва прибув письменник-земляк, авторитетний дослідник Голодомору 1932-33 рр. в Україні, випускник місцевої школи Олесь Воля з дружиною Ганнусею, братом Михайлом та соратником-побратимом по перу Олександром Кавуненком.
  • Пам’яті видатного письменника-земляка
    Цей рік для жителів нашого району знаменний 100-річчям від дня народження славетного земляка, письменника, поета, літературного та громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.

До дітей, онуків, правнуків

голодЯків БІЛОУСЬКО,
с.Панасівка

(Продовження. Початок —
у №39 від 28.09.2018 р., №42 від 19.10.2018 р.,
№44 від 2.11.2018 р.,
№45 від 9.11.2018 р.,
№46 від 16.11.2018 р.)

 Правда, немало було случаїв, що женщини помирали від родів. Мій дядько Яків був тричі жонатий. Перша його жінка народила першого сина Василька. Дитина жива, а сама померла від родів. Якраз тітка Пріська годувала своє якесь груддю, вигодувала і Василька (погиб він у війну у 1943 році). Друга його жінка народила троє. При родах третьої дитини (маля теж живе) вона померла. Наша мама годувала груддю Максима. Вигодувала і того Петька (помер від голоду у 1933). Було, розповідає, нагодую свого і біжу погодувати того. Погодую, перев’яжу, заберу пелюшки постирати, і це ж на день не раз, а треба ноччю хоч раз нагодувати, то або дядько прийде забере, або батько проведе. Я не знаю, чи довго вона так годувала. І в таких случаях матері, які годують груддю, — своє годує і друге, або, бувало, казала мама, і по троє годували. А в теперішній час народить одно і або не хоче груддю годувати (щоб фігури не потеряти), або молока немає, і запихають маля то штучним молоком, то ще чимось. А колись від таких дітей, Боже сохрани, відказатися. Це — гріх який великий від Бога, треба годувати! І годували, доглядали.

Колись і дівчата, і женщини літом і зимою ходили без ніяких трусів: сорочка, юпка одна чи дві, і хай там сніг крутить. Мама купила собі перві труси у 1935 році, коли стала робити листоношею, тут треба ходити багатенько зимою. Було, це я добре пам’ятаю, рознесе пошту, прийде додому. І тіки в хату — зараз їх і скидає та: «Хай їх чорт візьме, я в них, як спутана, як зв’язана!» Почту вона носила з 1935 року і до самої війни. А було так, як тіки началися шкільні канікули, вона уже й одного дня не робить — кожний день за неї носив я. Це наш хутір, Білоуськи, Матвійці. Забирав пошту в Панасівці у колгоспній конторі. А тоді виписували 3-5 газет на хутір. Та там колись комусь лист буде — ото й усе. Я всігда, було, в обід за 2 години й обгасаю, а мама як піде в обід, то дай, Боже, щоб до заходу сонця прийшла. Я сміюся з неї: «Мамо, ви хоч один день обійдіть так, як я!» Та це ж, звісно, що в неї у кожнім дворі було розговору стільки, що можна обійти ввесь хутір.
Це я добре знаю, що за мого дитинства і батько, і мати лягали на ніч спати у нічних сорочках. Батько мав таку саму нічну сорочку, як і мати: полотняну, широку, длинну, почти до землі. Батько, було, перед тим, як лягати спати, скида кальсони, натільну сорочку і надіває на ніч нічну, мати так же, а утром, як устали, передіваються. І це кожний вечір і кожне утро так. Ми, було, питаємо: «Батю, нащо ви скидаєте кальсони та знову надіваєте?» То він, було: «А хай їх трясця візьме! Я в них не засну!» Ось вам і були колись люди — темні, неграмотні, а робили все у десятки разів краще, умніше, чим у даний час, — стали аж черезчур грамотні. Приклад цьому і таке їхнє спання. Коли людина так спить, її тіло ніде нічого не тисне, не жме. Оддихає все тіло, а тепер якісь труси в чоловіка: пузо резинка жме, а у женщини, ще й і ноги переріже та резинка, аж посиніє або почорніє, або оті «нацицьники» (ліфики). Добре, якщо їх женщина хоч на ніч скине, а то і груди завжди зажаті в тиски. А їх наші баби та і наша мати зроду не носили. І не було їх колись, отих трусів, ліфчиків, колготків — їх не бачили і не чули про них. Та якби за мого дитинства женщина натягла на себе не штани, а колготки, то на неї усі тюкали б, хрестили б її, самі хрестилися б: сказали б, що ото вже настояща відьма, сатана, чортяка.
І молоді дівчата, і женщини носили і празникові, і буденні широкі, длинні: по землі майже тягнуться юбки (спідниці). Тепер з однієї тодішньої пошили б п’ять. Хлопці і мужики носили широкі штани. І літом, і зимою — хромові чоботи. У празники сиву смушеву шапку (смушок з маленького ягняти) і, правда, були уже й картузи, та це більше на гулянках і свайбах. Хлопець чи мужик, було, ото заломить шапку, надіне набакир та ще, як добряча шевелюра, випусте її… І знаєте, як красиво було! Як справив батько парубкові чоботи хромові, то він у них парубкує і стане мужиком, ходить у них, і помре стариком, то ті чоботи оставить для сина або онука. Бо їх ходили так: іде у Пригарівку на храм до церкви, чоботи несе на плечах, дійшов до церкви, обувся, відбув службу, вийшов, роззувся, на плечі — і пішов босяка додому. Так само і дівчата та женщини носили празникову обувачку. Та і товар був не теперішній, шили сапожники добряче. А літом тіки з весни просохне земля і до самих морозів усі-всі ходили босяка. Тоді повсякденні теж були чоботи юхтові, їх теж не один десяток років носили. Так само ми, діти, ходили до школи. Я уже у 8 клас весною і осінню ходив у парусових тухлях, зимою — у ботиках, а то і сім класів кончав, то босяка при теплові бігав. І це усі так у селі.
Уже як стали «широкі» колгоспні поля та «довгі» без краю, то у мужиків стали «вузенькі» штани, а у женщин «коротенькі» юпки та плаття, та ще і без рукавів. До тих «широких без краю» колгоспних ланів без рукавів не шили нічого. В нас мати була портна, та шила тіки женське. Батько теж шив, але чоловічі шапки, кожухи, пальта, штани — і все. Мали свою машинку швейну ножну марки «Зінгер», німецьку. Так що «активісти» оті розщитували потягти у нас багатенько кой-чого. Та я раніше казав, що батько наш був не глупий і грамотний. Він заранні понімав, до чого воно ідеться. І він усе посплавляв, розпродав. Не було уже і того виїзного жеребця Васька, ні волів, ні корови, ні овець. Осталася одна коняка. Та й то така собі незавидна шкапа. «Активісти» найбільше розщитували ухопити в нас ото жеребця, фургон, тачанку і швейну машинку. Це, щоб їздити їм гребти із шиком. Добрячий кінь, фургон, тачанка — ось, що їм найбільше треба було. І ось одного осіннього дня 1931 року налітають вони на наш двір. «Давай будемо тебе «описувати», ти — «підкуркульник»!» «Пишіть!» — каже батько. Кинулися вони в конюшню: «Де твій кінь?! Бо там стоїть одна шкапа!» «Продав!» — каже батько. Гасають вони по дворі. «Де фургон, тачанка?» «Продав» У хату. «Де машинка?» «Продав»…
На самім ділі фургон був у дідуся і машинка в Лисівців. Опосля батько віддав той фургон в андрейківський колгосп. «Аби тіки не дістався він отим пригарівським хапугам!» — сказав батько. Машинку, правда, таки найшли. Підказав їм отой хутірський дурачок Артем, де вона повинна бути. Так вони впосля налетіли і до дідуся, а його і бабусі не було вдома. Самі двоє дівчат — тітка Федоська і тітка Марфина (мамині сестри). Так вони і рогачами з ними билися, та нічого не могли зробити, як їх, отих хапуг достобіса, а їх тільки дві. Якби дідусь був дома, ніколи б вони не забрали б, а то тіток ухватили мужики, придержали, поки винесли машинку з хати на підводу, — і гайда! А тоді тіток пустили. Так ото був хіба не грабіж серед білого дня? Тачанку хлопці віддали Петру Радченку, хутірському хлопцеві. Побачили її в нього та: «Це тачанка Федорова!», «А я, — каже, — купив її!» І скрутив їм велику дулю. Бо їхня сім’я по тодішньому соцстану була бідняцька і забрати її оті хапуги не мали права.
Вони тоді всі в хату, думали, нахватають хоч доброї одежі, простинів, рушників, ряден, подушок. Лазять по печі, на горищах, у погребі, в садку по кущах, у піч, у горшки. Ще ж і золото шукали: перекидають, розкидають усе — нема нічого. Одежа — та, що на нас, а там саме рамтя. Повиносили з хати столи, дивани. «А сундук де? А кровать де?» — «Немає, продав!».
Описали столи, дивани. «Хто купить?» Та хто б його купував! «Викупи ти!» — до батька. «А воно мені не нужне, забирайте!» Описали оту шкапу, плуг, борони, серпатку, сарай, клуню, стайню. Так це ж треба віддати у колгосп. А їм на випивку не дісталося нічого. Так вони ждали, поки сонце зайде та кури посідають. Забрали і курей. Одна курка утекла — не піймали. «А що, — каже батько — підлаталися?!». Вони йому загнули мата, сіли на підводи та й поїхали. Осталися і столи, і дивани, та горшки, макітри, миски — нема куди брати. Забрати на підводи — самим треба іти пішки. Осталося все. Все те, на що хапуги розщитували, було то у дядька Василя у Лисівців, то у дядька Івана в Яременок. Його заранні розвезли, рознесли. Бо батько знав, що налетять і на нас. Із них же батькові хтось сказав, що, Федоре, намічають і тебе ограбити.
Це в 1930-31 роки. А що вже робили оті «буксири»! Ходили по дворах бригади — такі добрих мужицярів з длинними гострими піками. Шукають хліб, а лазять также і на печі, і у печі, скринях, заглядають по горшках, у кожну щілину. Шукають і тягнуть усе, що кому понравиться. Не говорячи вже за клунок зерна. Це була така анархія увесь 1932 рік. Та все ж посіяли трохи хліба. Максим знову коней достав. Він був великий любитель коней. А вони ходили скрізь. Не хоче дядько віддавати в СОЗ (зараз називали не колгосп, а СОЗ — спілка обробітку землі, але вони були недовго); так ото не віддавали в оті СОЗи, а знає, що заберуть. Відв’яже, вижене з двору, і ті коні ходять, де хочуть. Ще якусь і бомажку до хвоста прив’яже, а там написано: «Ходю, блукаю, СОЗа шукаю. СОЗА не знайду — на ковбаси попаду!» Так ото Максим спійма пару, не понравляться йому, пустить, другі лове. Ото так батько і посіяв.
Наложили налоги зерном — 95 пудів. Виконали вони. Присилають із сільської ради — ще давай 120 пудів зерна, і грошовий налог так само накидали, на кого скільки схотять: тому 1000 крб., тому 2000, а кому й 5000 крб.; кажуть, що ти багатий, заплатиш. Якщо хтось заплатить, то пришлють іще і вже у 2-3 або й у 5 разів більше. Отак робили. На нашому батькові, правда, все накладалося на матір. Був раніше такий закон, що як хтось із господарів не виконав налогу зерном чи грішми, судять того господаря, якщо жінка господар двору, — жінку не судять. Батько з матір’ю пішли у сільську раду, узяли розвод, і перевів батько господарство на матір. Вона знову стала Лисівець, а батько Білоусько, і став щитатися сожитель, а господар — мати. Розвелися, узяв батько у магазині бутилку, прийшли додому, сіли їсти, а батько сміється, каже: «Ну, то грали свайбу, зводини, а тепер давай вип’ємо за розводини!». Шуткує все. Він усе вигадував, та й вигадав, але про це буде дальше.
Так ото на батька злі оті хапуги-активісти, що перший раз як описували (грабили), то їм нічого не попало. І вони тепер на нас валять податки у 3-5 разів більше проти других. Вони накладають, а батько не платить. Їдуть знову описувати, а його уже немає нічого: клуню колгосп розбив, бо вона уся була дошками шальована; сарай теж, кришу і потолок розбили, дерево забрали у колгосп, а стіни стояли, поки самі не попадали. Правда, забрали добру штуку — батько придбав лісу повністю на хату, думав строїти нову, та не вспіли до когось вивезти, забрали у колгосп. Вони, було, тіль не кожний день їдуть, а бували такі дні, що по 2-3 рази приїжджають, думають, що, може, у нього десь щось було сховане, та вже уніс у хату таке, що можна гребонути… А немає нічого, то вони полазять-полазять та й їдуть з «таком».
Столи і дивани стояли надворі, як перший раз описали, то уже як сніг почав падати, ми занесли їх у хату. Вони їх уже більше не описували, бо знали, що нікому не нужні, за них не підлатаєшся. Завжди, як вони виїжджали із двору, то батько до них: «Агов! Хлопці! А ви забули описати!» — «Що?!» То він показує пальцями на ті стіни, що залишилися від сарая, а мати, було: «Та не займай їх, чортів…» — «Та пішли вони… — каже батько, — що вони мені зроблять?». Так вони, було, гасають-гасають по хутору, а вже усі, кого можна було грабити, ограблені. А як побачать на якомусь старикові чи господареві кожух або чоботи підходящі, чи на якійсь старушці валянки, то і роззують, і роздінуть точно так, як у війну фашисти робили. Тільки наші «фашисти» ще з більшим азартом, бо їм треба випити й закусити.
А що міліція робила з отими «куркулями»? Боже мій! Пальці дверима роздавлювали, наганами черепи пробивали, вогнем пекли, замучували, убивали насмерть. «Давай золото, куркуляко!» Нікому нікуди не пожалуєшся, ті люди були поза законом. Німецькі фашисти ще тіки училися мучити людей, а наші «фашисти» уже уміли добре це робити. Вони, мабуть, і тих навчили. Ну, що ж, ограбили людей, та ще й яких людей — настоящих господарів. Повивозили їх із сім’ями на Урал, у Сибір, на Колиму, на вірну смерть. Добро все порозтягали, скотину перевели, бо різали всі поголовно, хоча воно і не нужне те м’ясо, ріжуть тіки, аби не в колгосп, аби не отим хапугам. А яку скотину попереводили в колгосп? — вона дохла поголовно! Мільйони пропало скотини... Тоді наші «вожді», наші керівники кремльовські, взялися унічтожати людей: «Давай хліб! Давай!» І давали оті бригади «буксирів», а було так: у нас бригади з Кишинського району, а наші — у Кишинському, бо як забирати хліб у своїх у селі або на хуторі? У того брат, у того — сват, кум кума, дядько, тітка, то вони ж можуть рідних минати або не все забирати. А чужі гребуть у нас у всіх підряд, а наші — там. Толково зроблено було.
І гребуть — бідняк, середняк, колгоспник — ти получив на трудодень там грам того зерна, зачистять усе до зернини і в мишачих норах повишкрібають; віють полову, чи не намішав ти туди зерна, лапають солому, чи багато в ній необмолочених колосків: «Ага! Є, хлопці! Перемолотити солому, перевіяти полову!» І перемолочували, перевіювали, бо це ж хазяїн може зробити впосля і намолотити зерна ого скіки! Та й буде їсти хлібець. Перемолотили, а там — декілька зернин та мишачі кізяки, та інше сміття. Давай шукати хліб. Шукають. Ізштрикали піками весь двір — чи не закопав у яму зерно, долівку в хаті, стіни попробивали — чи у стіні не засипав зерна. І так штрикають тими піками, куди тіки можна її загнати. Десь у горшку знайдуть просо чи гречку, насіння соняшникове, горох, квасолю — гребуть усе підряд у мішки та на підводи. Награблять там за якесь врем’я підвід двадцять-тридцять — везуть на заготзерно з прапорами, коні стрічками украшені, пісні лунають. То «активісти»-комсомольці везуть і співають. Так називалися «червоні валки». Я в першім класі учив такий вірш:
«Від міста промислового
до самого села
Широка та брукована
дорога пролягла.
Червоною там валкою
підводи йдуть та йдуть.
Робітникам на фабрики
селяни хліб везуть...»
Бач, як хороше, селяни для робітників самі везуть свої мішки хліба з радістю, з піснями! Ото живуть селяни! А в того селянина «буксири» вимели до зернини, і в нього уже з осені 1932 року немає хліба в хаті і крихти.
Ми з тобою рідні браття:
Я — робітник, ти — селянин.
Вільно ми тепер працюєм,
Бо збулися всіх панів.
Бач, як гарно та вільно працює робітник і селянин. А того селянина живосилом затягли до колгоспу (СОЗу), і він ішаче від зорі до зорі голий, босий, голодний. Це правда і тіки правда, ходили так: коліна повилазили голі, задницю голу видно, а в того і грішне теліпається, і ніхто й уваги на це не звертає, не сміється. Радніший залатати ту дірку, так немає в оселі латки з чого вирвати. Латка є — ниток немає, як є те і те, то голки немає. Біжи до сусідів, може, у них є голка, хай дадуть щось там полатати. Це я знаю дуже добре, бо сам бігав позичати голку, щоб мені на задниці штани залатали. Або до нас приходили голку або кусок нитки позичити.
Зате вільно працювали. Прибіжить бригадир: «Іди вже на роботу!» «Та я ще он їсти не зварила. В печі не горить…» «А, мать-перемать! Он уже сонце зійшло, а ти спиш!» Ухватив відро — бурх у піч, залив усе — це в лучшім случаї, а то ухватить рогач або кочергу, шарпне по печі, поперекида все або і поб’є ті горшки, в яких варилась якась баланда. «Марш на роботу! Туди та перетуди, мать та перемать!» Іде нещасна та жінка вільно працювати. Були і такі дураки, і багато їх таких. І це я вам говорю правду і тільки правду, бо знаю дуже добре. Бо таке робилося і моїй мамі.
Були, правда, і такі, та це вже не в школі, а нишком між собою переказували:
Устань, Ленін, подивися,
Як ми в СОЗі розжилися:
Сарай драний, хата — боком
І кобила з одним оком.
Пузо голе, штани в «клєтку» (тобто латка на латці)
Виконуєм «пятилєтку».
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Батько в СОЗі, мати в СОЗі,
Діти лазять по дорозі.
Так вільно працювали, так хороше жили! Працювали за трудодень (його називали дурнодень), бо так воно і було. Мав трудодні, а на них не мав анічогісінько. Знов таки:
Сидить баба на рядні,
Нащитує трудодні.
Проробила цілий день,
Заробила дурнодень.
Тепер за колгоспи (СОЗи). У нас об’єднуватися почали у 1930 році. Раз були об’єдналися. Записався і батько. Відвів коня, ще не відвозили сільськогосподарського реманенту. Через кілька днів розбігся той колгосп. Пішла мати, привела того коня. Все. Трохи затихло наче. Ніколи, треба «унічтожити» куркуля як клас, «тормозящий построєніє колгоспного общества». Знищили. Ось тоді уже узялися за колективізацію. Та взялися так, що і за петельки, і за чуби брали, наганами по столах стукали, під ніс ті нагани тикали. «Пишись у колгосп, підкуркульська твоя морда, а то засвистиш туди, аж у Сибір!» Зберуть тих нещасних селян на сходку з утра і держуть до слідующого утра. Агітацію проводять, як буде хороше в колгоспі, та там будуть «златиє гори і рєкі, полниє віна». Пишіться. Прийде, було, батько через сутки додому, тільки сів поїсти. Біжить виконавець: «Дядьку, на сходку (збори) туди чи туди!». Іде знову батько на сутки або й більше. І так каждий день. Писалися люди. Де ти дінешся? Організували колгосп.
Наш хутір, Білоуськи, Матвійці назвали «Зелений гай», у Панасівці «Зелена гребля», бо там був яр, перегороджений греблею, і був ставок, вода ніколи не висихала, а карасів скільки у ньому було, а раків! У Тристанів став колгосп «Зелена долина», бо в них по яру ріс ліс аж від панасівської греблі і майже до Винників через їхнє село. Соломки хутір до Тристанівського колгоспу. Були хутори Соломки, Касичі. Та ці колгоспи були недовго, не роки, а місяці.
А то приїхав з району якийсь туз і: «Що це ви тут усі позеленіли, мать вашу, так та перетак?!» (бо тоді, в основному, і балакали так, особенно керівники, щитали, що ми такими розговорами швидше закінчимо колективізацію і построїм соціалізм. І якщо я раніше казав, що ми, діти, таких «вираженій» не знали і не чули, колгоспний лад научив нас і цього. І швидко, швидше, чим батько або мати учили нас «Отче наш»). Так ото отой туз далі: «Ану, об’єднайтеся в один колгосп і назву дайте, ну,якусь патріотичну, ну, комуністичну!»
Зробили один колгосп, а то стали три бригади. Білоуськи — 1 бригада, Панасівка — 2, Тристани — 3, і назву дали патріотичну — «Більшовик». У 1950 році наш колгосп укрупнили, з’єднали з колгоспом «Комунар» (Андрейки), а в 1963 з колгоспом «Хвиля революції» (Пригарівка) і тоді переіменували. Став колгосп «Радянська Україна» — уже не «Більшовик». Назви всі патріотичні. При нашому «вождеві», товаришу Сталіну, майже повсюди назви були такі, ось послухайте: в городі Сталіно, на заводі імені Сталіна виникла пожежа. Прибула пожежна команда імені Сталіна із пожежним інвентарем, зробленим на заводі імені Сталіна. І тільки благодяря цьому пожежу удалося швидко ліквідувати. Звучить, так? Та куди там:
Хай летить пісня крилата
В цей щасливий, світлий час.
Слово Сталіна між нами,
Воля Сталіна між нас.
А батько-Сталін поробив селян — хуже кріпаків панських. Зачистив хліб до зернини і здихайте з гаслом: «Хай живе наш вождь, учитель, наш батько товариш Сталін!» І помирали. Міліони померли з голоду. Так, ото так організовували колгоспи. Так і наш батько помер у 1933 році. У колгосп не записався. «Що, — було, каже, — вони мені зроблять? Хазяйство розтягли. Я — інвалід».
А він ще у 1930 році став інвалідом. Поїхав до Андрейок на млин (там був млин паровий), пробув там цілу ніч. Утром приїхав. І треба ж заснути! Це діло було літом. У хаті мати крутиться, топить, їсти варить. «Піду я ляжу в чулані!» Між нашою кімнатою і бабушки в сінях була така кладова. Називалася вона чулан. Так поскіки у нас хата була старого будівництва, то димоход із печі виходив у той чулан. Там було два димоходи. І у тім чулані кажде літо хлопці ставили собі кровать, спали там. Ліг тоді і батько там спати, а в той день був дуже великий вітер, і його через оті димоходи як протягло! До вечора вже він хворий став страшне. Привезли лікаря ранком: «Давайте швидше в лікарню, в нього запалення легенів!» Хлопці бігом запрягли коня — і у Кобеляки в лікарню. Там у батька був знайомий лікар Ващенко. Добрий лікар був. Повіз Максим і мама поїхала. Пробула вона там тиждень. Запалення прекратилося, так на правій руці, вище ліктя, пішли великі нариви. Що проріжуть їх, випустять гній, знову нові появляться. По 3-4 нариви різали. Попомучився, поки рука усохла. Стала сама кістка та шкура, і до самого плеча. Рука перестала працювати зовсім. І так він став інвалід.
У 1932 році пішов я знову до школи у Пригарівку. Та походив тіки з осені. Вєра ходила у третій клас, Дуня у четвертий, теж тільки з осені. А то вже наступив страшний період. Голодомор. У листопаді місяці маму нашу засудили, припаяли 5 років тюряги «за невиконання доведеного до господарства плану здачі державі хліба». Хотя я раніше казав, що батько перший план виконав — 95 пудів.
Так вони утелющили ще 120 пудів, а де його узяти? А оті буксирні бригади, вони в кого його не підмітали, ні прізвища не писали, не зважали на те, що забрали, зачистили все до зернини і гайда далі. І отож батько взяв раніше розлучення з матір’ю, що якщо жінка — власник хазяйства, то жінку не судять. А воно за той період, що пройшов, новий закон: судять тіки господаря хазяйства. Батько тоді: «Судіть мене!» Думає, я інвалід, що я там буду робити. «А, ні! Ти не господар!» Та й засудили матір. Ото батько і вигадав те. Правда, вона була недовго, у листопаді 1932 року її осудили, а в березні 1933 року вона була дома. Пустили по якійсь хворобі. Була вона в лагері у Дніпропетровську. Так що ми уже в листопаді до школи не ходили, та з нашого хутора із школярів не ходив ніхто. Тому що ходити було ні в чому. Не було ні взутися, ні одітися.
У нас у 1932 році в грудні місяці померла бабушка Санька, баті нашого мати. Померла вона на 82-му році життя. Не від голоду, бо восени ще було що їсти. Хліба, правда, майже не було, та були картопля, буряки, кабаки, сушник. Та бабушка коли узнала, що маму посадили, затоскувала за батьком. Цілий тиждень день і ніч голосила, що батько — каліка і остався сам з малими дітьми, і вона нікудишня стала. Вона просто, видно, рішила сама себе зморити голодом. Носили їй їсти, те, що і самі, та вона аж нічого і в рот не брала. Було, що я їй понесу їсти, те ціленьким і заберу. «Чого ви не їсте, бабусю?» «А я не хочу, синку». Носив і батько, просив. І ми всі просили. Ні, нічого в рот не взяла. В скорості й померла.
Та як хоронити? Мами дома немає. Забрали до дядька Якова. Там і похорон відбули. Бо я казав, що це ще було з осені і койщо ще було зготовити. Трохи від нас, від тітки Пріськи, від дядька Івана з Андрейок (сини і дочки бабушки). Ото тоді я послідній раз бачив дядька Івана і Марію, а весною 1933 року вони померли з голоду. Був тоді ще і батюшка, і півча. І отут знову трапилася ніким, ніколи не розгадана загадка.
Коли похоронили бабушку, сіли за стіл поминати: батюшка, півча і рідні. Ми, діти, були на печі. Нам подали туди щось їсти. Дядько Яків сидів коло батюшки і те, що він йому сказав, я чув добре. А казав він: «Ну, батюшка, мамашу похоронили сьогодні, а мене похороните на Благовіщення». І точно, дядька Якова хоронили на Благовіщення. Це вже була весна, саме найвища точка голоду. Люди мерли, як мухи, по два, по три чоловіки у хаті. Та батюшка прийшов сам, без півчі уже, і його слова над гробом я запам’ятав на всю жизнь. А він сказав: «Дорогий Якове Антоновичу, я дуже добре пам’ятаю, коли хоронив твою мамашу, і тоді ти сказав, що я буду тебе хоронити на Благовіщення. Ти тиждень тому був у нас у церкві (а дядько Яків теж читав Євангеліє у церкві, співав у хорі, як і наш батько), після служби я сказав тобі: «Ну, Якове Антоновичу, приходьте до нас на Благовіщення, поможете нам!» Ти мені відповів: «Ні, батюшка, на Благовіщення ви прийдете до мене, і от я прийшов. Откуда ти все це міг знати?» І так батюшка при цих словах палець у гору підняв, а тоді нахилився, поцілував його, попрощався і похорон відбув один батюшка. І цю загадку не відгадати. Як, звідкіля він міг знати, коли помре? Він уже ніколи не скаже, та і ніхто не скаже. Як?
Мені мама колись розповідала впосля, що їхній батько, тобто дід мій, Антон, помер так само. Так само казав за тиждень перед своєю смертю. Трапилося це у 1912 році. У той рік вона одружилася з батьком і жила перший рік зі свекрами. Батька в той час дома не було, служив в армії у Тамбові, був кавалеристом. Так одного осіннього дня того року прийшов до діда Антона молодий хлопець приглашати до себе на свайбу (хто саме, я уже забув, знаю, що називали його Миколою, а чий то був Микола?) А дід трохи прихворів, хоча він зроду ніколи не хворів. «Ну, — каже той хлопець, — поправляйтеся та в неділю приходьте на свайбу, повеселимося!» «Е-е, ні, — каже свекор, — веселіться без мене. У неділю я буду вмирати». Той хлопець подивився на нього, здвигнув плечима і пішов. І я на це якось не звернула ніяковісінької уваги, що він сказав, до чого? Та якось так, що я не пойму, як воно могло і получиться. Я ні свекрусі нічого не сказала, нікому, наче я нічого і не чула, і не знаю. Та і свекор уже не хворіє, мотається по хазяйству.
Прийшла та неділя. Свекруха пішла ранком до дочки (тітки Пріськи), свекор пішов до скотини, управився, увійшов у хату, сів біля вікна, та все поглядає у вікно і сам до себе: «І чого б я ото сидів?». Це на свекруху. А потім до мене: «Знаєш що, дочко, запали в печі та засунь два казани води та найди мені чисте більйо, я скупаюся». Я тоді до нього: «Так, а що, тату, вам погано, чи нащо?» А він так наче зі злістю: «Що? Що? Умирати буду!» Мені страшно стало, я засунула ті казани, упхнула соломи в піч та і на двір, та знову боюся.
Коли я вийшла надвір, а свекруха іде додому. Я тоді уже не заходила в хату. Він скупався, передівся. Виходить свекруха до мене: «Іди, — каже, — батько зве тебе!» Я зайшла в хату. Він лежить на кроваті, попрощався зі мною. Обернувся до стіни, зітхнув на повні груди і все. Кончився. Чи казав він щось свекрусі, як вона була з ним у хаті, я не знаю. Якщо і казав, то вона ніколи нічого не розповідала.
Так ото воно получилося: батько сказав за тиждень, син за місяць, а хто ж їм сказав і коли?..

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1005
1827
1862
17858
21569
79093
1784932

11.06%
7.33%
13.86%
0.57%
0.33%
66.86%
Online (15 minutes ago):15
15 guests
no members

Ваш IP:141.8.142.117