До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Про все-все мені нагадують «три зозулі, з поклоном»…
    — А почитаймо, — раптом десь у надвечір’ї зверталася до мене дружина Надя, — таким чином і наснажимося, а потім знову за робочий стіл, за ручку з пером…— А що ж почитаємо? — уточнюю.— Та почнемо з Григора (це вона мала на увазі Григора Тютюнника): він так болісно писав.І стиха додавала:
  • Перші «Олесеволівські читання-2018»
    4 травня у Бреусівському Будинку культури відбулися перші районні літературно-краєзнавчі «Олесеволівські читання-2018». На захід із Києва прибув письменник-земляк, авторитетний дослідник Голодомору 1932-33 рр. в Україні, випускник місцевої школи Олесь Воля з дружиною Ганнусею, братом Михайлом та соратником-побратимом по перу Олександром Кавуненком.
  • Пам’яті видатного письменника-земляка
    Цей рік для жителів нашого району знаменний 100-річчям від дня народження славетного земляка, письменника, поета, літературного та громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.

До дітей, онуків, правнуків

Жерти голодуЯків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.2018 р., №42 від 19.10.2018 р., №44 від 2.11.2018 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.2018 р., №47 від 23.11.2018 р.)

Я казав, що хліба уже з осені 1932 року майже не було, а у когось і зовсім не було, та ще якось обійшлися до Різдва. Після свят же деякі сім’ї начали повністю голодувати. У нас ще довгенько була городина: картопля, буряк, кабаки, квасоля (бо вона була не обмолочена і буксири не забрали), сушник. Та вже у березні не стало й у нас нічого.

Максим піймав десь коня, ми зарізали і їли. Мама не їла, і в рот не брала, а ми їли і м’ясо, і ковбаси начинили. На горищі було макухи багатенько, там вона годами збиралася. Натовчемо макухи та гречаної або просяної полови насіємо, і мама пече маторженики. Так ви думаєте, ми цього «добра» їли від пуза? Ні, добре, якщо у день попаде два, а то один той маторженик. Та мама зварить вурду — це вода, у яку ріденько усипе макух’яної муки, закип’ятить і сьорбай. Пузо, як барабан, а їсти хочеться, бо в тій вурді ні картоплини, ні скалини. А конину оту хоч ти її і три дні кип’яти, то вона виділяє якусь мильну піну, тож її туди не положиш. Якби ж у ту конину була приправа: часник, цибуля, перець, лавровий лист, а то немає нічого, що було, те й положили у ковбасу. То можна їсти так. Її ж дадуть по манесенькому кусочку, а «гола» конина неприятна на вкус, на запах нудна, не корисна, ну, так, наче в пузо соломи напхав. Може, вона кому і не така, ну, мені то так, та й усі у сім’ї казали те ж саме. І ту коняку, що Максим піймав, він її ноччю привів, ноччю зарізали, щоб ніхто з хуторян не знав, що ми живемо — ого! У нас ще і м’ясце є! Потім Максим поїхав у Харків. Пристроївся на будівництво. А те м’ясце оставив нам, він його і не їв. У ту ж ніч, як управилися з конякою, його і не стало у хуторі, так що, видно, він її десь украв. А потім прислав листа, що він у Харкові. Та він хоч не знав і не пережив того, що ми.
Робочому давали тоді 400 г хліба і 100 г на кожного члена сім’ї, ну, на дітей, старих (на їдока). І ось вам таке:
«Троцький грає на гармошку,
Сталін пляше гопака.
Дожилася Україна:
По сто грам на їдока!»
Та це було у городі, а село нехай подихає. Хай пасеться. І паслися весною, їли все: спориш, калачики, свиріпу, лободу, молочай (какиш), бугилу, лопухи (корінь). А малі діти, не знаючи, що воно таке, ще й наїдяться блекоти, а потім і на стіни лізуть, і дуріють, і Богу душу віддають бігом. Це на перше. На друге — листя вишні, акації; о, а як цвіту акації десь нахватав, то це — добро, ну, так, як котлети або ковбаса. Отак паслися, паслися та помирали.
У нас на хуторі перші почали мерти старі (ну, вони там не які старі, десь років 60-65). Це Омелько Кітляр і баба Катря, Маркіян Кітляр і баба Марія. Ці померли десь у лютому, хоронили ще з батюшкою і півчою, були у трунах. Та найвища точка була — це березень, квітень, травень, червень. Тут уже мерли всі підряд. Чим більше паслися на підніжнім кормі, тим більше мерло. Тут уже ні батюшки, ні дяка, ні труни. Пришле бригадир сильніших чоловіків, викопають сяку-таку яму, добре, якщо є якась ряднина, угорнуть, віднесуть або возиком відвезуть, укинуть у яму, пригорнуть і — Царство Небесне. Ніхто ні до кого не ходив на похорон, бо сил не було; ніхто ні за ким не плакав, бо сліз не було; та знав і те, що не сьогодні, то завтра і тебе пригорнуть землею, якщо буде кому пригорнути. Сусіди до сусідів не ходили і брат до брата теж , бо сил не було. Кожна сім’я жила, як у джунглях, бо стежки-доріжки позаростали такими бур’янами, що чоловік не пролізе.
За ці періоди у хуторі нашім померли: наш дядько Яков, Ванько, Петько (молоді хлопці), Семенко, Женя (діти дошкільного віку). У Григорія Маркіяновича Кітляра — тітка Єлька (жінка його), Яшко (шкільного віку), Гриша (дошкільного віку). Тоді дядько Грицько забрав двох остальних дітей Митька і Женю, десь поїхав. Живі осталися, він погиб на фронті, а Дмитро Григорович Кітляр і нині живе у Панасівці, Женя теж живий.
У Івана Омеляновича Кітляра — він, жінка його Марія, Галя, Дуня (молоді дівчата), Марійка (шкільного віку), Вова і Гриша (дошкільного віку). Оце у нього в один день померли тітка Марія, Галя, Гриша — троє разом, дядько помер на кілька днів раніше. Із дев’яти чоловік сім’ї осталося два хлопці — Федько і Ванько, бо вони пасли корови у Матвійців. Помер Андрій Омелянович Кітляр. У Івана Сергійовича Старостенка помер син Гриша (шкільного віку). Сам дядько Іван десь пішов і не повернувся. Пішов так і дядько Нестор Міщенко (Якова Міщенка та Ульки батько) і теж не повернувся. Послідній раз бачив його я: він ішов через наш садок і двір з пустим мішком під рукою. Я якраз спотикався, наче п’яний, по садку, думав, може, де на вишні глею дістану. Його багато, так у мене сили немає його дістати. Я уже і ноги не підніму. Дивлюся, дядько Нестір іде, зайшов у садок та: «Ого скільки глею, а чого ти, синку, не дереш його?» «Я не дістану». Він положив там мішок і заходився драти. І сам їсть, і мені дає. Довго драв, у мене уже велика грудка. Потім узяв той мішок під руку і пішов. Ніхто ніде більше його не бачив, не зустрічав. І де він дівся — Бог зна.
Та як же наша сім’я существовала «у цей щасливий, світлий час»? Весною Вєру взяв у Матвійці Іван Федосійович Матвієць пасти корову. Дуня із зими була у Лисівців, теж пасла корову. Федько допасся до того, що прийшли тітка Федоська і Марфина, узяли його під руки та й потягли на Лисівці на піддержку. Ще коли Федір був удома і він кой-як плентав, узяв у колгоспі коней і відвіз нашого батька у лікарню у Козельщину. Я ще казав, що у нього усохла права рука, дальше перейшло в легені. Відвезли його у кінці травня, і мама до нього ходила щосереди й неділі під базарний день. Піде на базар, купить горшок ряжанки і продасть її вже на стакани. Гроші поверне і останеться там 2-3 стакани, понесе баті. Послідній раз вона у нього була у неділю. Він їй говорив: «Ти не ходи до мене часто, їсти нам тут дають, хоч що небудь. А чого ти будеш ходити?». Та мама все-таки собиралася в середу, а воно — дощі і дощі. Весна і літо тоді були холодні, дощові. Пішла вона знову аж у неділю, 15 чи 16 червня. До сестри: «Позовіть мені Білоуська» «Так його немає. Він помер» «Як? Коли?» «А я не знаю коли, ану ходімте в мертвинську. Ви ж пізнаєте свого дідуся? (а йому тіки 41-й рік). «Та чого б же я не пізнала?!» Відкрили, зайшли, а там якийсь старичок один. «А, — каже сестра, — це їх учора похоронили, їх було 12 чоловік».
Оце й усе. Ніхто нікому тоді не звіщав, а назбирають їх, тих покійників, вкинуть у яму. Хоронили їх на монашеськім кладовищі по той бік балки, десь навпроти совхозівського магазину. Я, як уже оклигав, то ходив туди з мамою, та я там побачив десятки горбиків, свіжозагорнутих. Де, в якому з них наш батя? Бог зна. Ну, що ж, постояли ми там, поплакали, роздали милостиню. Мама узяла там землі з одного із тих горбиків, понесла у церкву, запечатав батюшка, відправив панахидку. А землю ту висипали на гроб його батька, діда Антона. Так сказав батюшка: «Якщо ви не знаєте, де його могила, висипте на могилу його рідних». Звісно, що якби тоді одразу допитався, хто в ту суботу хоронив ті 12 чоловік, то вони б показали, де та могила. Та тоді воно було не до того. Я в ту неділю жду, жду маму, виглядаю, щоби вилизати той горщик, що був зі сметаною. А мама прилізла додому, коли уже смеркло.
Та в 1952 році наші районні мудреці-керівники не знайшли кращого місця на «День пісні», як оту балку. Вривалися бульдозерами, екскаваторами у стіни тієї балки, збудували земляні скамейки сидіти людям, сцену зробили, врилися у схил. Потовклися по тих гробах тракторами, машинами вивозили землю і, казали люди, що і кісток людських вигребли і вивезли немало. Я пізніше був там, то наче ті могили не всі порушили. Там багато було могил монашок, то Бог його знає, може, десь і кістки нашого батька вивезли на свалку. Сказано — зроблено. І давай тоді на тих кістках, які залишилися, танцювати «Гопака» та співати: «Гоп, мої гречаники!» Отака пам’ять була усім тим, хто загинув насильницькою смертю у Голодомор 1932-33 років.
Та при Сталінові ніхто про те і не пікнув. А пікнув — враз доносили в НКВД. «Ходи сюда, «враг народа»!» І як не шльопнуть зараз, то на Колиму, Воркуту або Соловецькі острови на 25-20-15 років, саме менше по тій статті було 10 років. Та це, як там щось таке незначне. Наприклад, дід і баба слухають радіо. Дід слухав, слухав та: «Що вони усе брешуть?», а хтось почув і — у НКВД. Зачикрижили діда. Пішла баба на другий день, понесла передачу. Охоронець і питає: «А за що ж вашого діда посадили, бабо?» «Та за оте ж дурне радіо». «А-а, так наше совєцьке радіо — дурне?! Ходи і ти, бабо, туди ж, до діда!» То тут дід получить 25, а баба 10-15 років. А тому діду та бабі три чисниці до віку. Все рівно — на «перевоспітанія» їх, хай із них вийде отой капіталістічєскій дух.
У Тристанів так забрали Василя Давидовича Гордієнка, неграмотний чоловік, конюхом у колгоспі робив. Приїхали ноччю, забрали без суда і слідства. До діла — ніхто не знає і ніхто не скаже. Одним словом — «враг народа», а будеш дуже добиватися, то і тебе, і сім’ю зачикрижуть, як «врагів народа». У них був доведений план на місяць, скільки районне НКВД повинне «разоблачити врагів народа». Ото вони і хватали кого попало і як попало. Пока начали хватати із НКВД. Бо то були «єжовці», Єжов був нарком внутрішніх дєл. А потім — «беріївці», як став Берія наркомом. І самого Єжова теж шльопнули як «врага народа».
Ну, і так дома залишилися я та мама. Ну, що ж, я жував, жував ту зелень і на перве, і на вторе, а воно ті вітаміни — не воно. Сядеш, оправишся, то якби був рядом скотячий кізяк, то не відрізнив би, де скотяче, а де моє, — однаковісінько зелене. І так одного прекрасного дня, пам’ятаю, сонечко було, тепло, я поплентав у хату, попросив маму, щоб допомогла мені зідертися на піч, там була моя подушка, ото і вся постіль. Мама: «А чого ти? Я ось спечу маторженики!» (Господи, а ті «маторженики» — із самого споришу. Я нарву, мама висушить у печі, стовче у ступі, просіє, заколотить водою, якось його стуле і пече на якійсь жерстині. Сковорода не нужна, бо її все рівно мастити нічим, а від жерстини ножем легше відорвати). «Я, — кажу, — полежу». Ліг на подушку, дивлюся на віконце на печі. Надворі сонячно. Я не знаю, чи довго я так лежав, бо потім я уже нічого не чув. Цілком і повністю моя душа приготовилася до Господа Бога.
І ось начинає мені мерещитися чи снитися, я не знаю, як будто ми, діти, літаємо угорі, ну, як ластівки. Нам так весело, сміємося, виграємо, то вгору, то вниз, то одне попід одним пролетимо, то за руки зберемося, і так літаєм. Я не знаю, чи довго ми так «вигравали», тоді мені здалося, як одна мить, а на самім ділі це було майже сутки. Та, на моє щастя, мені не намічено було померти у той час.
Мене спасла руська женщина. Коли виселили у 1930 році нашого сусіда Михайла Маркіяновича на Урал, у їхнім дворі ніхто не жив. Уже пізньої осені 1932 року купив той двір Володимир Шкуратовський (по батькові забув), жінка його Варвара Кіндратівна, був у них один син, він учився в інституті у Москві. Сім’я руська. Я не знаю, де вони узялися, та до цього вони жили у Лисівців. Хто той двір продав: чи колгосп, чи сільська рада — теж не знаю. І ось та сусідка Варвара Кіндратівна (розповідала мама впослі) вскакує у хату. Це вже через ніч з утра на другий день, вскакує та: «А гдє ваш мальчік?» Мама показала та: «Он лежить, уже готовий». Вона піднялася на піч, подивилася на мене і мовчки вискочила з хати. Мигом прибігла назад із кружкою молока. Знову до мене на піч. «Дайте мені ложку!» Мама подала, вона ложкою відкрила мені рот і залила ложок п’ять у рот молока, та, каже мама, що мені здається, тобі його нічого і не попало, бо вона ллє у рот, а воно назад. Посиділа трохи, знову ллє, і так разів кілька, і уже майже до обіду, каже мама, я побачила, що вона тобі заливає у рот. І ось я відкриваю очі, бачу, мовби крізь густий туман, сидять буцімто дві женщини, та хто вони, я не знаю. Через невеликий проміжок часу я бачу ясніше уже. Пізнав, що то сидять мама і сусідка. Бачу, що в них губи ворушаться, значить, розмовляють, а що, я нічого не чую. І ось знову через якийсь проміжок часу в мене з вух наче пробки вилетіли, я чую: «Мальчік, ти меня відіш?», — кажу: «Бачу!», «А слишіш?», «Чую», — кажу. «Вот і слава Богу! Всьо в порядке», — каже вона.
Була вона тоді у нас майже до вечора, пішла вже перед тим, як чоловік повинен був із роботи прийти. Робив він у Козельщині в редакції районної газети. Получав він як робочий 400 г хліба собі і 100 г на жінку, та в них була корова. Так каждий день ходив на роботу, туди і назад аж у Козельщину, а це до нашого хутора більше 7 км. Ідучи додому, взяла вона з собою маму і дала знову ту кружку молока і приказала, щоб розділила те молоко на п’ять частин і щоб віддала по частинах до утра, хай він, як не просить, а ви давайте одну частину і все. Я пам’ятаю, як мама чаркою те молоко переміряла. Розповідала вона мамі. Каже: «Встала я с утра, виряділа єго на роботу, сдоіла корову і начала крошить буряк на борщ. І вдруг так, как будто кто-то мєня толкнул. Стой, а гдє етот мальчік, почему я єго каждий дєнь відела, а вчєра целий дєнь не відела? Я бросіла буряк, бросіла нож на стол і побєжала к вам…».
Значить, мені ще не смерть наіменована була, значить, якась невідома сила її «підтолкнула». І коли опісля обдумував те, що мені мерещилося у безпам’ятстві, як ми «вигравали угорі», так характерно те, що я вигравав з тими дітьми, які уже померли. Ті, що були живі, жодного не було. І «вигравали» ми тільки над тими дворами, у яких померли діти. Де були живі, ми над тими дворами ні разу не пролетіли, наче їх, тих дворів, не було зовсім. Та і над нашим двором ми ні разу не пролетіли, наче його не було. Бо я його з гори не бачив зовсім. Я зробив собі висновок, що це теж вказувало на те, що мені ще не смерть.

Далі буде.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1005
1827
1862
17858
21569
79093
1784932

11.06%
7.33%
13.86%
0.57%
0.33%
66.86%
Online (15 minutes ago):15
15 guests
no members

Ваш IP:141.8.142.117