До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • МЕДИЧНА РЕФОРМА: ВІД СЕЛА ДО СЕЛА, ВІД ПАЦІЄНТА ДО ЛІКАРЯ…
    Сушківська амбулаторія залишилася без власного сімейного лікаря. А ще кілька років тому місцева громада раділа: їм удалося за підтримки районної влади, фінансування тоді ще Пригарівської сільської ради, а також  завдяки ентузіазму та коштам місцевих фермерів, населення перетворити Сушківський ФАП на комфортну амбулаторію, забезпечити її кадрами, перш за все — молодим сімейним лікарем; купити автомобіль…
  • Найзатребуваніший сервісів Міністерства юстиції України
    Одним із найпопулярніших і найзатребуваніших сервісів Міністерства юстиції України насьогодні є видача свідоцтв про народження дітей безпосередньо у пологовому будинку.
  • ДЕ НА ПОЛТАВЩИНІ НАЙБІЛЬШЕ ХВОРІЮТЬ НА ГРИП ТА ГРВІ
    Протягом минулого тижня (станом на 28 січня) на Полтавщині продовжується сезонний підйом захворюваності на гострі респіраторні інфекції.

До дітей, онуків, правнуків

Жерти голодуЯків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.2018 р., №42 від 19.10.2018 р., №44 від 2.11.2018 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.2018 р., №47 від 23.11.2018 р.)

Я казав, що хліба уже з осені 1932 року майже не було, а у когось і зовсім не було, та ще якось обійшлися до Різдва. Після свят же деякі сім’ї начали повністю голодувати. У нас ще довгенько була городина: картопля, буряк, кабаки, квасоля (бо вона була не обмолочена і буксири не забрали), сушник. Та вже у березні не стало й у нас нічого.

Максим піймав десь коня, ми зарізали і їли. Мама не їла, і в рот не брала, а ми їли і м’ясо, і ковбаси начинили. На горищі було макухи багатенько, там вона годами збиралася. Натовчемо макухи та гречаної або просяної полови насіємо, і мама пече маторженики. Так ви думаєте, ми цього «добра» їли від пуза? Ні, добре, якщо у день попаде два, а то один той маторженик. Та мама зварить вурду — це вода, у яку ріденько усипе макух’яної муки, закип’ятить і сьорбай. Пузо, як барабан, а їсти хочеться, бо в тій вурді ні картоплини, ні скалини. А конину оту хоч ти її і три дні кип’яти, то вона виділяє якусь мильну піну, тож її туди не положиш. Якби ж у ту конину була приправа: часник, цибуля, перець, лавровий лист, а то немає нічого, що було, те й положили у ковбасу. То можна їсти так. Її ж дадуть по манесенькому кусочку, а «гола» конина неприятна на вкус, на запах нудна, не корисна, ну, так, наче в пузо соломи напхав. Може, вона кому і не така, ну, мені то так, та й усі у сім’ї казали те ж саме. І ту коняку, що Максим піймав, він її ноччю привів, ноччю зарізали, щоб ніхто з хуторян не знав, що ми живемо — ого! У нас ще і м’ясце є! Потім Максим поїхав у Харків. Пристроївся на будівництво. А те м’ясце оставив нам, він його і не їв. У ту ж ніч, як управилися з конякою, його і не стало у хуторі, так що, видно, він її десь украв. А потім прислав листа, що він у Харкові. Та він хоч не знав і не пережив того, що ми.
Робочому давали тоді 400 г хліба і 100 г на кожного члена сім’ї, ну, на дітей, старих (на їдока). І ось вам таке:
«Троцький грає на гармошку,
Сталін пляше гопака.
Дожилася Україна:
По сто грам на їдока!»
Та це було у городі, а село нехай подихає. Хай пасеться. І паслися весною, їли все: спориш, калачики, свиріпу, лободу, молочай (какиш), бугилу, лопухи (корінь). А малі діти, не знаючи, що воно таке, ще й наїдяться блекоти, а потім і на стіни лізуть, і дуріють, і Богу душу віддають бігом. Це на перше. На друге — листя вишні, акації; о, а як цвіту акації десь нахватав, то це — добро, ну, так, як котлети або ковбаса. Отак паслися, паслися та помирали.
У нас на хуторі перші почали мерти старі (ну, вони там не які старі, десь років 60-65). Це Омелько Кітляр і баба Катря, Маркіян Кітляр і баба Марія. Ці померли десь у лютому, хоронили ще з батюшкою і півчою, були у трунах. Та найвища точка була — це березень, квітень, травень, червень. Тут уже мерли всі підряд. Чим більше паслися на підніжнім кормі, тим більше мерло. Тут уже ні батюшки, ні дяка, ні труни. Пришле бригадир сильніших чоловіків, викопають сяку-таку яму, добре, якщо є якась ряднина, угорнуть, віднесуть або возиком відвезуть, укинуть у яму, пригорнуть і — Царство Небесне. Ніхто ні до кого не ходив на похорон, бо сил не було; ніхто ні за ким не плакав, бо сліз не було; та знав і те, що не сьогодні, то завтра і тебе пригорнуть землею, якщо буде кому пригорнути. Сусіди до сусідів не ходили і брат до брата теж , бо сил не було. Кожна сім’я жила, як у джунглях, бо стежки-доріжки позаростали такими бур’янами, що чоловік не пролізе.
За ці періоди у хуторі нашім померли: наш дядько Яков, Ванько, Петько (молоді хлопці), Семенко, Женя (діти дошкільного віку). У Григорія Маркіяновича Кітляра — тітка Єлька (жінка його), Яшко (шкільного віку), Гриша (дошкільного віку). Тоді дядько Грицько забрав двох остальних дітей Митька і Женю, десь поїхав. Живі осталися, він погиб на фронті, а Дмитро Григорович Кітляр і нині живе у Панасівці, Женя теж живий.
У Івана Омеляновича Кітляра — він, жінка його Марія, Галя, Дуня (молоді дівчата), Марійка (шкільного віку), Вова і Гриша (дошкільного віку). Оце у нього в один день померли тітка Марія, Галя, Гриша — троє разом, дядько помер на кілька днів раніше. Із дев’яти чоловік сім’ї осталося два хлопці — Федько і Ванько, бо вони пасли корови у Матвійців. Помер Андрій Омелянович Кітляр. У Івана Сергійовича Старостенка помер син Гриша (шкільного віку). Сам дядько Іван десь пішов і не повернувся. Пішов так і дядько Нестор Міщенко (Якова Міщенка та Ульки батько) і теж не повернувся. Послідній раз бачив його я: він ішов через наш садок і двір з пустим мішком під рукою. Я якраз спотикався, наче п’яний, по садку, думав, може, де на вишні глею дістану. Його багато, так у мене сили немає його дістати. Я уже і ноги не підніму. Дивлюся, дядько Нестір іде, зайшов у садок та: «Ого скільки глею, а чого ти, синку, не дереш його?» «Я не дістану». Він положив там мішок і заходився драти. І сам їсть, і мені дає. Довго драв, у мене уже велика грудка. Потім узяв той мішок під руку і пішов. Ніхто ніде більше його не бачив, не зустрічав. І де він дівся — Бог зна.
Та як же наша сім’я существовала «у цей щасливий, світлий час»? Весною Вєру взяв у Матвійці Іван Федосійович Матвієць пасти корову. Дуня із зими була у Лисівців, теж пасла корову. Федько допасся до того, що прийшли тітка Федоська і Марфина, узяли його під руки та й потягли на Лисівці на піддержку. Ще коли Федір був удома і він кой-як плентав, узяв у колгоспі коней і відвіз нашого батька у лікарню у Козельщину. Я ще казав, що у нього усохла права рука, дальше перейшло в легені. Відвезли його у кінці травня, і мама до нього ходила щосереди й неділі під базарний день. Піде на базар, купить горшок ряжанки і продасть її вже на стакани. Гроші поверне і останеться там 2-3 стакани, понесе баті. Послідній раз вона у нього була у неділю. Він їй говорив: «Ти не ходи до мене часто, їсти нам тут дають, хоч що небудь. А чого ти будеш ходити?». Та мама все-таки собиралася в середу, а воно — дощі і дощі. Весна і літо тоді були холодні, дощові. Пішла вона знову аж у неділю, 15 чи 16 червня. До сестри: «Позовіть мені Білоуська» «Так його немає. Він помер» «Як? Коли?» «А я не знаю коли, ану ходімте в мертвинську. Ви ж пізнаєте свого дідуся? (а йому тіки 41-й рік). «Та чого б же я не пізнала?!» Відкрили, зайшли, а там якийсь старичок один. «А, — каже сестра, — це їх учора похоронили, їх було 12 чоловік».
Оце й усе. Ніхто нікому тоді не звіщав, а назбирають їх, тих покійників, вкинуть у яму. Хоронили їх на монашеськім кладовищі по той бік балки, десь навпроти совхозівського магазину. Я, як уже оклигав, то ходив туди з мамою, та я там побачив десятки горбиків, свіжозагорнутих. Де, в якому з них наш батя? Бог зна. Ну, що ж, постояли ми там, поплакали, роздали милостиню. Мама узяла там землі з одного із тих горбиків, понесла у церкву, запечатав батюшка, відправив панахидку. А землю ту висипали на гроб його батька, діда Антона. Так сказав батюшка: «Якщо ви не знаєте, де його могила, висипте на могилу його рідних». Звісно, що якби тоді одразу допитався, хто в ту суботу хоронив ті 12 чоловік, то вони б показали, де та могила. Та тоді воно було не до того. Я в ту неділю жду, жду маму, виглядаю, щоби вилизати той горщик, що був зі сметаною. А мама прилізла додому, коли уже смеркло.
Та в 1952 році наші районні мудреці-керівники не знайшли кращого місця на «День пісні», як оту балку. Вривалися бульдозерами, екскаваторами у стіни тієї балки, збудували земляні скамейки сидіти людям, сцену зробили, врилися у схил. Потовклися по тих гробах тракторами, машинами вивозили землю і, казали люди, що і кісток людських вигребли і вивезли немало. Я пізніше був там, то наче ті могили не всі порушили. Там багато було могил монашок, то Бог його знає, може, десь і кістки нашого батька вивезли на свалку. Сказано — зроблено. І давай тоді на тих кістках, які залишилися, танцювати «Гопака» та співати: «Гоп, мої гречаники!» Отака пам’ять була усім тим, хто загинув насильницькою смертю у Голодомор 1932-33 років.
Та при Сталінові ніхто про те і не пікнув. А пікнув — враз доносили в НКВД. «Ходи сюда, «враг народа»!» І як не шльопнуть зараз, то на Колиму, Воркуту або Соловецькі острови на 25-20-15 років, саме менше по тій статті було 10 років. Та це, як там щось таке незначне. Наприклад, дід і баба слухають радіо. Дід слухав, слухав та: «Що вони усе брешуть?», а хтось почув і — у НКВД. Зачикрижили діда. Пішла баба на другий день, понесла передачу. Охоронець і питає: «А за що ж вашого діда посадили, бабо?» «Та за оте ж дурне радіо». «А-а, так наше совєцьке радіо — дурне?! Ходи і ти, бабо, туди ж, до діда!» То тут дід получить 25, а баба 10-15 років. А тому діду та бабі три чисниці до віку. Все рівно — на «перевоспітанія» їх, хай із них вийде отой капіталістічєскій дух.
У Тристанів так забрали Василя Давидовича Гордієнка, неграмотний чоловік, конюхом у колгоспі робив. Приїхали ноччю, забрали без суда і слідства. До діла — ніхто не знає і ніхто не скаже. Одним словом — «враг народа», а будеш дуже добиватися, то і тебе, і сім’ю зачикрижуть, як «врагів народа». У них був доведений план на місяць, скільки районне НКВД повинне «разоблачити врагів народа». Ото вони і хватали кого попало і як попало. Пока начали хватати із НКВД. Бо то були «єжовці», Єжов був нарком внутрішніх дєл. А потім — «беріївці», як став Берія наркомом. І самого Єжова теж шльопнули як «врага народа».
Ну, і так дома залишилися я та мама. Ну, що ж, я жував, жував ту зелень і на перве, і на вторе, а воно ті вітаміни — не воно. Сядеш, оправишся, то якби був рядом скотячий кізяк, то не відрізнив би, де скотяче, а де моє, — однаковісінько зелене. І так одного прекрасного дня, пам’ятаю, сонечко було, тепло, я поплентав у хату, попросив маму, щоб допомогла мені зідертися на піч, там була моя подушка, ото і вся постіль. Мама: «А чого ти? Я ось спечу маторженики!» (Господи, а ті «маторженики» — із самого споришу. Я нарву, мама висушить у печі, стовче у ступі, просіє, заколотить водою, якось його стуле і пече на якійсь жерстині. Сковорода не нужна, бо її все рівно мастити нічим, а від жерстини ножем легше відорвати). «Я, — кажу, — полежу». Ліг на подушку, дивлюся на віконце на печі. Надворі сонячно. Я не знаю, чи довго я так лежав, бо потім я уже нічого не чув. Цілком і повністю моя душа приготовилася до Господа Бога.
І ось начинає мені мерещитися чи снитися, я не знаю, як будто ми, діти, літаємо угорі, ну, як ластівки. Нам так весело, сміємося, виграємо, то вгору, то вниз, то одне попід одним пролетимо, то за руки зберемося, і так літаєм. Я не знаю, чи довго ми так «вигравали», тоді мені здалося, як одна мить, а на самім ділі це було майже сутки. Та, на моє щастя, мені не намічено було померти у той час.
Мене спасла руська женщина. Коли виселили у 1930 році нашого сусіда Михайла Маркіяновича на Урал, у їхнім дворі ніхто не жив. Уже пізньої осені 1932 року купив той двір Володимир Шкуратовський (по батькові забув), жінка його Варвара Кіндратівна, був у них один син, він учився в інституті у Москві. Сім’я руська. Я не знаю, де вони узялися, та до цього вони жили у Лисівців. Хто той двір продав: чи колгосп, чи сільська рада — теж не знаю. І ось та сусідка Варвара Кіндратівна (розповідала мама впослі) вскакує у хату. Це вже через ніч з утра на другий день, вскакує та: «А гдє ваш мальчік?» Мама показала та: «Он лежить, уже готовий». Вона піднялася на піч, подивилася на мене і мовчки вискочила з хати. Мигом прибігла назад із кружкою молока. Знову до мене на піч. «Дайте мені ложку!» Мама подала, вона ложкою відкрила мені рот і залила ложок п’ять у рот молока, та, каже мама, що мені здається, тобі його нічого і не попало, бо вона ллє у рот, а воно назад. Посиділа трохи, знову ллє, і так разів кілька, і уже майже до обіду, каже мама, я побачила, що вона тобі заливає у рот. І ось я відкриваю очі, бачу, мовби крізь густий туман, сидять буцімто дві женщини, та хто вони, я не знаю. Через невеликий проміжок часу я бачу ясніше уже. Пізнав, що то сидять мама і сусідка. Бачу, що в них губи ворушаться, значить, розмовляють, а що, я нічого не чую. І ось знову через якийсь проміжок часу в мене з вух наче пробки вилетіли, я чую: «Мальчік, ти меня відіш?», — кажу: «Бачу!», «А слишіш?», «Чую», — кажу. «Вот і слава Богу! Всьо в порядке», — каже вона.
Була вона тоді у нас майже до вечора, пішла вже перед тим, як чоловік повинен був із роботи прийти. Робив він у Козельщині в редакції районної газети. Получав він як робочий 400 г хліба собі і 100 г на жінку, та в них була корова. Так каждий день ходив на роботу, туди і назад аж у Козельщину, а це до нашого хутора більше 7 км. Ідучи додому, взяла вона з собою маму і дала знову ту кружку молока і приказала, щоб розділила те молоко на п’ять частин і щоб віддала по частинах до утра, хай він, як не просить, а ви давайте одну частину і все. Я пам’ятаю, як мама чаркою те молоко переміряла. Розповідала вона мамі. Каже: «Встала я с утра, виряділа єго на роботу, сдоіла корову і начала крошить буряк на борщ. І вдруг так, как будто кто-то мєня толкнул. Стой, а гдє етот мальчік, почему я єго каждий дєнь відела, а вчєра целий дєнь не відела? Я бросіла буряк, бросіла нож на стол і побєжала к вам…».
Значить, мені ще не смерть наіменована була, значить, якась невідома сила її «підтолкнула». І коли опісля обдумував те, що мені мерещилося у безпам’ятстві, як ми «вигравали угорі», так характерно те, що я вигравав з тими дітьми, які уже померли. Ті, що були живі, жодного не було. І «вигравали» ми тільки над тими дворами, у яких померли діти. Де були живі, ми над тими дворами ні разу не пролетіли, наче їх, тих дворів, не було зовсім. Та і над нашим двором ми ні разу не пролетіли, наче його не було. Бо я його з гори не бачив зовсім. Я зробив собі висновок, що це теж вказувало на те, що мені ще не смерть.

Далі буде.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1112
2177
10806
16987
46260
57730
1927714

Прогноз
1656

10.48%
8.47%
13.32%
0.61%
0.32%
66.80%
Online (15 minutes ago):26
26 guests
no members

Ваш IP:3.84.243.246