«Оле-Оле-Оле! «СПАРТА» — ЧЕМПІОН!»
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Про все-все мені нагадують «три зозулі, з поклоном»…
    — А почитаймо, — раптом десь у надвечір’ї зверталася до мене дружина Надя, — таким чином і наснажимося, а потім знову за робочий стіл, за ручку з пером…— А що ж почитаємо? — уточнюю.— Та почнемо з Григора (це вона мала на увазі Григора Тютюнника): він так болісно писав.І стиха додавала:
  • Перші «Олесеволівські читання-2018»
    4 травня у Бреусівському Будинку культури відбулися перші районні літературно-краєзнавчі «Олесеволівські читання-2018». На захід із Києва прибув письменник-земляк, авторитетний дослідник Голодомору 1932-33 рр. в Україні, випускник місцевої школи Олесь Воля з дружиною Ганнусею, братом Михайлом та соратником-побратимом по перу Олександром Кавуненком.
  • Пам’яті видатного письменника-земляка
    Цей рік для жителів нашого району знаменний 100-річчям від дня народження славетного земляка, письменника, поета, літературного та громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.

«Оле-Оле-Оле! «СПАРТА» — ЧЕМПІОН!»

командаЗавершився ще один футбольний сезон. Підбиваємо підсумки місцевих чемпіонатів, згадуємо найбільш цікаві ігри та найрезультативніших гравців. Є час відновити у пам’яті й більш давні футбольні події. Так, як зробив це лутовинчанин, ветеран місцевого футболу Володимир Перекопський, який, до речі, нещодавно відсвяткував свій 80-літній ювілей. Отож запрошуємо шановних читачів поринути у минуле на кілька десятиріч і згадати, як зароджувалася Лутовинівка-футбольна.

Володимир ПЕРЕКОПСЬКИЙ,
село Лутовинівка

«Колос», «Іллічівець», «Стандарт»... З плином років змінювалися назви лутовинівських футбольних команд, спадкоємицею яких є сучасна «Спарта».
Футболом у Лутовинівці почали займатися, починаючи з 1950 року. Старше покоління (30-36-ти річні чоловіки) збиралися влітку на товариські ігри з козельщанами і, в основному, перемагали.
Ініціатором цих ігор був Олексій Кагарлицький, який навчався у гірничому інституті і на час літніх канікул приїжджав і організовував волейбольні та футбольні зустрічі. Склад команди мав такий вигляд: Олексій Кагарлицький — нападаючий, Анатолій Бабиченко — захисник, Валентин Міщенко — воротар, а також Антон Ладатко, Віктор та Анатолій Блінови, Тимофій Тимошенко, Микола Проненко та інші.
Футбольне життя села вирувало, головним чином, за парканом молокозаводу, де на базарній площі збиралися чоловіки від 37 до 43 років і ділилися на дві команди. Два камені біля будинку Гирманів слугували воротами, які захищав Микола Погрібний, а другі імпровізовані ворота навпроти — Валентин Проненко. Тон задавала команда однієї вулиці, тоді вона називалася Котовського. Команда у складі Валентина Проненка — воротаря, гравців у полі Юрія і Жори Кагарлицьких, Віктора Нестеренка, Миколи і Станіслава Іванків, Анатолія Тимошенка, Олексія Загребельного, Володимира Савельєва, а пізніше — і Павла Тихоненка завдяки зібраності й техніці, завжди перемагала і грала за першість області. І це незважаючи на те, що ми навіть м’яча справжнього не мали, майстрували його із ганчірок, потім роздобули каучуковий, а пізніше — гумовий надувний... Мені також пощастило бути гравцем цієї команди.
У футбол грали за молокозаводом; коли втавала вода восени — на третьому озері, а також за солдатською могилою до самого шкільного пустиря. Збірна села була в такому складі: Анатолій Білоусько — воротар, Микола Блінов, Антон Ладатко, Анатолій Жмур — захисники, півзахисники — Володимир Ладатко, Анатолій Блінов, Володимир Рябокінь, Володимир Погрібний, Геннадій Ковган, нападник Василь Блінов, Геннадій Іванко. Тоді у нас з’явився справжній футбольний шкіряний м’яч, який нам подарував Олексій Кагарлицький, і той м’яч часто латали у мене в садку.
Своєї форми ми ще не мали. Команді з Михайликів пощастило більше — їм першим у районі купили форму. Тож ми домовилися грати з ними на цю форму! Їхали у Михайлики трьома велосипедами по три футболісти, а решта — пішки, підбігали за нами. Грали ми босяка, та це не завадило нам виграти «всуху» з рахунком 3:0. Дісталося нам тоді добре: на ногах синяки, позбивана шкіра. Особливо «постраждали» нападаючі Павло Тихоненко, Олександр Загребельний і я... Але форми нам так ніхто й не віддав, їхні футболісти повтікали додому, хоча вболівальники й вимагали, щоб віддали форму нам...
команда1Пізніше ми їздили на козельщинський аеродром, де грали з пілотами. Тоді ми вже були взутими, я придбав собі кеди. У пілотів було два комплекти форми, тож один вони нам дали для гри. Пілоти грали прекрасно, ми були трішки слабшими, але влаштували нашим суперникам добре тренування. Після цього почалася наша дружба. Ми добиралися до льотчиків на машині, сидячи на бідонах, а вони приїздили на молокозавод по молоко і масло. Одного разу після гри друзі нас пригощали вечерею. Пам’ятаю картопляне пюре з молоком і маслом.
Якось на футбол у Козельщину з’їхалися різні команди: наші пілоти, зенітники, танкісти, інженерні війська тощо. Ми дуже вболівали за друзів. І вони перемогли всіх. На грі був присутній їхній генерал, правда, у цивільному, тож він покликав майора і запитав, де льотчики тренувалися, і так зігралися. Майор відповів, що вони грали з хлопцями із сусіднього села, тобто з нами.
Потім і у нашому селі для футболістів придбали білу форму завдяки директору сільгосптехніки Григорію Васильовичу Зайцеву та голові колгоспу імені Ілліча Олександру Абрамовичу Ременюку. Спочатку ми зіграли з командою із сільгосптехніки, яка виграла із рахунком 3:0. Тон задавали нападаючі Павло Тихоненко, Олексій Загребельний і я. Після цієї гри голова колгоспу Олександр Ременюк сказав: «Трясця його матері! Щоб була одна команда!» Скерував, щоб зробили стадіон, грейдерами вирівняли поле, облаштували лавочки для вболівальників. А до цього ж ми тренувалися у Козельщині, ходили туди пішки, а дорогою додому заходили в лісосмуги, вирубували дерева на «штанги» для футбольних воріт і стійки для волейболу. Потім несли ці дрючки на плечах додому, по двоє, по зросту — Павло Тихоненко і я, Олексій Загребельний і Олександр Муратов, Юрій Кагарлицький і Геннадій Ковган. Вистачало на один сезон, бо за зиму, зазвичай, хтось наші «штанги» витягував на дрова.
Першу гру ми неждано-негадано зіграли з командою із Решетилівки. Вони грали за першість області, приїхали в Козельщину, а там не було команди, тож їм сказали: «Якщо хочете зіграти, то їдьте у Лутовинівку». Це було саме в неділю. Ми не всі змогли зібратися, та ще й у суботу привезли нову форму, ще не всі звикли до бутсів, та й жодного разу не грали у них між собою. А Павла Тихоненка не було, бо поїхав у Полтаву на навчання в інститут.
Ми з Миколою Іванком були нападаючими. Спочатку я зіграв з Миколою, в стінку вдарив по м’ячу, він відскочив до мене і закотився у їхні ворота. Так ми перші забили гол. Після цього наші суперники перезирнулися — і як понеслося! 5 м’ячів влітають у ворота Валентина Проненка. Почався другий тайм. На ворота став Михайло Лагода. Мене «крили» 2-3 гравці. Рахунок дійшов до 9:1, і тоді я підійшов до Олексія Загребельного і сказав, щоб він був напоготові. Я видав йому на правий край і він забив гол із шести метрів. Тож рахунок став 9:2.
Після такої невдачі Ременюк домовився про матч-реванш. Восени ми поїхали у Решетилівку. Вхід на матч у них був платний: 2 карбованці. Семеро їхніх футболістів уже було пострижено в армію. Розпочався матч. Перший тайм закінчився з рахунком 2:1 на нашу користь! У другому таймі вони зробили заміну і стали нас перегравати, насіли на наші ворота, і наш правий захисник Володимир Тимошенко «зрізає» прямо «дев’ятку» — 2:2. Наш воротар Михайло Лагода бере багато «важких» м’ячів, уболівальники вигукують йому: «Лев Яшин!».
Погода погіршилася, пішов дощ, глядачі сховалися у павільйони, які були облаштовані для сільськогосподарської виставки. А Ременюк не зважав ні на дощ, ні на свій білий кітель, активно вболівав за свою команду. Наприкінці гри лівий нападник суперників обійшов воротаря і перед самими воротами упав у калюжу, накривши м’яч руками. Увесь стадіон ахнув. Отже — 2:2. Ми одержали 600 карбованців (50% виручки). Болільники з Афанасієм поїхали прямо додому, а ми «Побєдою» — на Полтаву, святкувати перемогу. Приїхали — а ресторан уже зачинений. Та Олександр Ременюк постукав і домовився, щоб нам відкрили. Нас обслуговували на високому рівні: прикотили бочку пива, принесли ром, коньяк і всілякі закуски. 1200 карбованців — це для них прекрасна виручка. А ще старша ресторану зателефонувала директору, той приїхав і прямо із сейфу видав на кожен стіл по баночці дефіцитної тоді чорної ікри. До четвертої години ми святкували у ресторані. Приїхали додому вже ранком. Після таких перших у нашому житті відвідин ресторану спали аж до заходу сонця...
Так і згуртувалася команда колгоспу ім. Ілліча, яка завойовувала кубки в районі і грала за першість області. У 1960 році ми посіли перше місце у нашій зоні і поїхали у Диканьку на першість області серед чотирьох районів: Козельщинського, Диканського, Сенчанського й Оржицького. Зібралися, заїхали до Володимира Тимошенка, якого саме виряджали в армію. Дорогою заскочили до Анатолія Савельєва, який накидав кавунів нам у машину. Приїхали в Диканьку, розпитали, де стадіон. Прибули на стадіон без чверті чотири, дізналися, що зараз грають Козельщина і Диканька. Швиденько перевдягаємося у машині, навіть не встигаємо розім’ятися до початку гри. Але це не завадило нам виграти з рахунком 3:1. Третій м’яч забив я, обвівши навіть воротаря, який добряче зачепив мене по нозі.
Поселили нас на другому поверсі у Будинку культури. І ось обідаємо ми в «чайній» і бачимо, як суперники напувають молодого суддю! А ще — прилаштували його на квартиру до молодої медсестри, яка повинна була надавати першу допомогу травмованим футболістам під час матчів. І ось граємо другий матч із Сенчею. Суперники нас буквально збивають, порушують правила, а суддя ніби й не бачить, до того ж, ще й призначає 11-метровий у наші ворота! Так нам забили м’яч. Як ми не старалися, у штрафну входимо — суддя вже свистить, Леонід Стрижак з центра поля навісним ударом забиває гол — суддя не зараховує, бо начебто раніше було порушення.
Потім граємо з Оржицею — така сама картина. Тричі били 11-метрові у наші ворота, не давали нам грати. За третім ударом м’яч влітає прямо у нижній куток воріт. Центральний захисник оржицької команди нагримав на свого капітана, той винувато сказав, що не хотів забивати, так вийшло. Потім цей центральний захисник, який грав у крюківському «Авангарді», сказав, що гравці з Козельщини краще грають і вмовив команду в знак протесту вийти з поля. Він був розлючений тим, що коли грали з Сенчею, їм ні за що назначили 11-метровий, а до цього вони вигравали з рахунком 1:0. Тож нічия була зроблена навмисне. Хвилин 15 ми були чемпіонами, адже у нас було би 4 очки. Та позбігалися судді і представники з погрозою зняти оржицьку команду з чемпіонату області. Тож вони вийшли догравати, а той центральний захисник так і не вийшов на поле. Словом, виграли у чемпіонів, але чемпіонами не стали.
З нами їздили також представники з району: завспортом Іван Лукич Гладкий і чемпіон області у легкій вазі з підйому штанги Анатолій Павлович Огир, любителі хильнути чарку. Вони поселилися разом із іншими представниками та суддями, серед яких був старий суддя, котрий чомусь так ні разу і не судив... Ми були засмучені невдачею, особливо — Павлик Тихоненко, який лаяв наших представників, що, мовляв, вони нас «пропили». Тож вони разом із нами додому не їхали.
Наша команда продовжувала грати за першість області. Вдома вигравали, на виїзді — програвали. Спрацьовував так званий фактор «свого поля». Та і судді були некоректними. Грали також і за першість району. Деякий час нам навіть не було рівних, вигравали районні кубки. Але пам’ятаю один прикрий випадок. Грали ми у фіналі кубка в райцентрі з галещинським «Машзаводом». Суддею був завспортом Козельщини Михайло Гармаш. На гру я приїхав у червоному светрі, на що мені суперник Володимир Мороз закинув словечко: «Вовка! Червоний светр — не везе!» Почалася гра. Забиваю перший гол, потім видаю пас Аліму Загребельному, він із 6 метрів не забиває гол — м’яч пролітає над воротами. Потім я обіграю двох захисників, рухаюся в центр і захисник Микола Гребенюк б’є з усієї сили — тільки не по м’ячу, а по моїй нозі, нижче коліна. А в нього в шипові бутси був цвях, не менше «сотки». І вирвав м’язи аж до кістки. А медика на стадіоні чомусь не було. Тож використовуємо підручні засоби: лопухи і рвемо білі майки на бинти. Ногу перев’язуємо двома ременями вище і нижче рани. Потім я лежу і спостерігаю, як суддя Михайло Гармаш засуджує наших і ми програємо з рахунком 2:1. Вболівальники обурені, ми протестуємо, але наш протест так і не розглядається. Невдовзі цей суддя помер. Він був родом із Бригадирівки. Будував сарай, йому раптово стало погано: можливо, серце чи ще щось…
Тоді я довгенько лікував ногу, їздив у Бригадирівку до баби Стогнійки. Пізніше, як грав, то обмотував рану бинтом і натягував зверху гетри. Було дуже боляче, коли м’яч потрапляв по рані. Рана довго гоїлася, навіть шрам залишився. Багато мені травм завдали галещани. На рідному стадіоні одержав таку травму, після якої я перестав грати взагалі.... Прямуємо до воріт, м’яч у мене під лівою ногою, поряд біжить Євген Москаленко. Не встиг я дати йому пас, як молодий воротар стрибає прямо на мою витягнуту праву ногу, і в результаті — перелом меніска у правому коліні. За грою якраз спостерігав Олександр Ременюк, тож скерував шоферу своєї «Побєди», щоб доставив мене в Кобеляки до костоправа діда Гави (його так по вуличному називали), а в дійсності це був Андрій Касьян, батько славнозвісного Миколи Касьяна. Він мені виправив ногу, запитав, чи я працюю. Я відповів, що так. Він направив мене до лікарні, але рекомендував, щоб я не признавався, що був у нього, бо його на той час не визнавали, хоча він був найкращим костоправом області. До нього приїздили навіть космонавти…
Пролежав я тоді в лікарні більше місяця в гіпсові, потім — на витяжці. Після цієї травми я перестав грати. А раніше ж грав на лівому краї, правою ногою так закручував м’ячі — удар «сухий лист» називався… Та футболу я не залишив: став тренером і за травму свою помстився галещанам голами і розгромом їхньої команди «Машзавод». А було це так. У Козельщині зібралися 8 команд розігрувати кубок району по футболу. Два тайми по 15 хвилин. Моя команда грала за сільгосптехніку в такому складі: капітан команди Вячеслав Ушкань, Віктор Білоусько — воротар, Леонід Сидоренко, Сергій Романченко, Леонід Юроданов, Сергій Бутенко — захисники, Леонід Каракулін, Петро Тонкошкур — півзахисники, Володимир Чернов, Андрій Огир, Василь Ладатко (потім його замінив О.Залоїло) — нападаючі. Граємо ми з командою із Бреусівки. По плечу захисника Леоніда Сидоренка прокотився м’яч і упав зверху на руку. З 11-метрового удару бреусяни забивають гол, рахунок 0:1. Наші футболісти весь час штурмують ворота суперника і ніяк не можуть забити гол у відповідь. Уже добігає кінця другий тайм, лишилося 7 хвилин. Я підходжу до бровки поля і кричу, щоб били з далекої відстані. Капітан Ушкань потрапляє в перекладину, галещани від радості аж танцюють. Врятував становище Петро Тонкошкур — за три хвилини до закінчення другого тайму б’є прямо «в дев’ятку». Нічия, 1:1. Під час додаткового часу мої підопічні забивають 4 голи і рахунок стає 5:1. У фіналі грали з «Машзаводом». Я говорив своїм, щоб уже більше не танцювали і показали хорошу гру. Ну, вони їх і «понесли» з рахунком 8:0. Після такого провалу директор машзаводу розігнав команду, років зо два вони не грали. А ми після такого успіху продовжували грати за першість області.

Дуже запам’яталася така гра у 1960 році у Диканьці. Перший тайм завершився із рахунком 2:0, ми ведемо. Мене збивають і, відповідно, назначається 11-метровий. До м’яча підходить Павло Тихоненко, не б’є, а просто котить м’яча у руки воротареві. У другому таймі під’їжджають футболісти із полтавського «Локомотива» й «Супутника». Можна робити заміну 5 чоловік, до суперників прибула свіжа сила, а у нас і заміняти немає ким. Другий тайм як «понесли»! Відзначився проходами і частими навісами правий крайній, завспортом Диканьки, високий, звали його Саша. Рахунок 2:2, нічия. А під кінець вони забивають рідкісний гол — весь час ідуть навіси Олександра, вискакує гравець полтавського «Супутника», і красень-гол влітає у наші ворота. Йшов навіс із правого краю, приблизно з метрової висоти м’яч прямо влітає у сітку і вдаряє у спину нашого воротаря Михайла Лагоду. Ми завжди спостерігаємо за матчами вищої ліги, але такого гола ще не бачили.
Також вражаючою була гра правого крайнього Олександра Кабцана (він з 1967 року грав у полтавській «Ворсклі»), який легко обводив суперників.
Прикро, що в книзі «Полтавський футбол» немає за цей рік про цей матч нічого, коли Диканька, на мою думку, несправедливо виграла перше місце у груповому турнірі Козельщина — Диканька, Сенча — Оржиця.
Ми часто грали між собою. Старші — із новою командою ім. Ілліча чи з «Сільгосптехніки», а другу, яку захищали старші футболісти, називали «Піщевиком». Грали і «Ветерани» основним складом. Пам’ятаю, і я вийшов одного разу на гру за «Ветеранів». Хоч гола і не забив, але завдяки моїм точним передачам Славік Ушкань забив аж три голи і ми виграли матч із рахунком 5:3. Я залишився тренером, бувало, і судив матчі. Потім передав естафету Василеві Ладатку. Він же свого часу зварив металеві футбольні ворота. Хоча я і пішов із тренерства, але у вільний час приходив на матчі; бувало, у першому таймі наші програють, то під час перерви я підходжу і підказую, як краще вчинити. Зробимо заміну і другий тайм або виграємо, або ж — нічия.
Одного разу відбувся навіть міжнародний матч із польським «Газовиком», який ми виграли із рахунком 3:1.
Багато гравців змінилося за ці роки, прекрасними футболістами були воротарі Валентин Проненко (перший зі старших), Валентин Міщенко, Михайло Лагода, Анатолій Білоусько, Віктор Білоусько, Василь Ляшок, Геннадій Хорєв, центральні нападаючі — я, Павло Тихоненко, Юра Матяш, Євген Москаленко, Леонід Тимошенко, Сергій Блінов, Юрій (залізничний майстер), який відзначався «гарматним» ударом з місця; крайні нападаючі Олександр Загребельний, Віктор Гарець, Павло Михайлик, Станіслав Дащенко, Алім Харченко, Юра Дейнека, Олексій Іванко; капітани — Славік Ушкань, Володимир Тимошенко, Володимир Погрібний, Василь Подробаха, Володимир Каракулін, Василь Дробаха; півзахисники і захисники — Леонід Юрданов, Леонід Каракулін, Петро Тонкошкур, Микола, Станіслав та Геннадій Іванки, Сергій Бутенко, Юрій Тимошенко, Микола Операйло, Микола та Анатолій Блінови, Володимир Крупін, Володимир Рябокінь, Юрій і Жора Кагарлицькі, Геннадій Ковган, Володимир Савельєв, Михайло Дащенко, Леонід та Володимир Сидоренки, Леонід Сірецький, Андрій Огир, Олександр Перекопський, Володимир Мостяков, Олександр Олійник, Леонід Стрижак, Володимир Ладатко, Леонід Залоїло, В.Бибик, Рафік Адигезалов, Сергій Романченко, Анатолій Мазур, Юрій Терещенко, Борис Гладкий. А також футболісти із Кащівки — Володимир Юрданов та Алім Тараненко, із Задовги — Михайло (батько) і Іван (син) Гранатирі, Сергій та Володимир Миргородські, Юрій Бульбаха і Коля Софушкін із Козельщини.
Відзначалися на першості області Василь Скотаренко — воротар, захисник Володимир Кобеняк, півзахисник Володимир Полонський, на першості району грали брати Леонід та Анатолій Тригубенки із Бригадирівки.
Лутовинівська команда успішно грала на першість Кобеляцького району і навіть володіла кубком під керівництвом Віктора Гарця, наші хлопці грали навіть у першій вищій групі. Дуже допомагав команді голова сільської ради В.Я.Григоров.
Раніше ми були молодими і займалися спортом, здавали норми ГПО («готовий до праці й оборони»), у нас був ентузіазм, грали і за першість області, за що навіть отримували плату — 1 крб. 20 коп.. Та і взагалі грати було цікаво, намагалися завоювати прихильність вболівальників, знали, що захищаємо честь села чи району.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1005
1827
1862
17858
21569
79093
1784932

11.06%
7.33%
13.86%
0.57%
0.33%
66.86%
Online (15 minutes ago):15
15 guests
no members

Ваш IP:141.8.142.117