До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р.)
  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р.)  
  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47  від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р.)

До дітей, онуків, правнуків

розкуркуленняЯків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47  від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р.)

І так мама дала мені знову чарку молока, та мені їсти зовсім не хочеться, тож п’ю я те молоко через силу. Щойно засну, будить мама — і знову чарку молока; так до ранку, Господи, штовхала мене. Їсти почало хотітися, наче і собаку з’їв би, якби вона була. Їх на весь хутір жодного не було — ні кота, ні собачки. Їх давно поїли.
Вранці сусідка гукнула маму, дала їй сиру з молоком і наказала: «Так же понємногу давайтє, і Боже вас сохрані, чтоби он взял ту зєлєнь в рот — помрьот. Ви єго просто не пускайтє во двор». — «Та куди там йому надвір, — каже мама, — він лежить!» — «Он встанєт!». І точно, десь після обіду я б уже наче і надвір пішов би. На друге утро вона сама принесла молока, сиру і маненький кусочок хліба. Сама в миску влила молока, укинула сиру і відломила кусник хліба, а те, що залишилося, сказала мамі розділити на тричі. А мені ж їстоньки хочеться! Я б його відро виїв би! У той день я уже спустився з печі, та надвір не пустила мама. Вийшов я з хати на четвертий день, як уже наївся молока з сиром і сирник з’їв. Коли я оклигав зовсім, було, бігаю, бо я вже і бігати почав (то ж, було, і ноги не підніму), а вона побачить і гукає: «Мальчік, іді сюда!» Піду, вона наллє молока, дасть сиру, коли кусочок хліба дасть, а молока і сиру цілий полумисок. Нануздаюся. О, живем! А як коли і другий раз гукне, дасть полумисок супу або борщу. Сирники пекла часто. Одне слово — ожив Яків.
Хай їй буде земля пухом, тій добрій, щирій людині. Бо вона, це точно, лежить у святій землі, вона уже тоді була немолода, та і тут уже пройшло 60 років від того страшенного Голодомору. Були вони нам сусідами до осені 1934 року. Син закінчив інститут і забрав їх у Москву. Вона нам прислала свій адрес і я до самої війни слав їм на свята листи. Вона присилала теж. Син їхній одружився, діждали вони онука. Та війна обірвала все.
Я її завжди благодарив у листах за моє спасіння, а після мене — і нашої мами. Мама уже звалилася, коли колоски почали наливатися. Кругом, майже біля нашого двору, були колгоспні лани і посіяні хліба. І кругом двору був садок наш, то я, було, із садка залізу у жито або пшеницю подальше. Біля садка не рву, бо ті обходчики ходять і об’їздчики їздять. То тут, скраю, — порядок, а подальше нашматаю у торбу колосків. У піч їх, висушаться, обімнуться, провіяв — і єсть каша. Хоча те зерно, як висохне, то, як комарячі носики, та каша добра. Уже не умреш з голоду. А в мами попухли ноги. Стали, як лантухи. Потім почали лопатися, начало текти з них, воняє. Звалилася мама зовсім. І якби не ота сусідка Кіндратівна, мама померла б, а то вона з якоїсь трави та коріння робила примочки, мазь, і рани почали заживати, отьоки спали. Вона сильно розбиралася у народній медицині і помагала багатьом хуторянам своїми знаннями. Коли вона виїхала, то за нею жалкували усі. Якщо в кого щось заболить або щось зробиться, то: «Ех, немає оце Кіндратовної!»
У той час, як мама лежала нікудишня, прийшов дідусь Іван (її батько) покосити бур’яни, щоб хоч до хати можна було пройти. Як побачив маму у такому стані, пішов додому, наробив «тарараму». «Що ми — гуртом не спасемо однієї?!» І тоді через день або і каждий день несуть від дядька Івана Яременка, від дядька Василя, від дідуся дійво, бо в них були корови, а коли і якийсь плескач або корж. Так що уже жити можна було. Мама вичухувалася довго.
Звісно, ми б той голод перенесли набагато легше, якби не «підкував» мамин братік двоюрідний. Тоді в Кобеляках був Туркан. За золото давали продукти. Мама віднесла батін натільний хрестик із золотою цепочкою і кольцо золоте. Получила муки, сахарю, крупи, кусок сала, даже канфети і печення дали. Витрачали ті продукти економно. Коли не стало, то понесла вона свої золоті серги з дорогим камінням, хрестик і кольцо. Туркан не працював у ту неділю, і вона оставила у того братіка, бо боялася з тим усим носитися. Та тоді були такі страшні часи, що люди людей їли, а в неї ж — золото. І він, той братік, його «замотав». Усе ходила мама, ходила, а він сховається, то жінка: «Немає вдома, він у командировці, а я нічого не знаю за ті ваші вещі!». Правда, як мама давала йому, вона не бачила, бо вона віддала їх йому у місті, коли зустріла. Та «замотати» вони рішили разом. Далі мама уже не способна стала більше ходити. Так усе і пропало.
Батя і казав їй, щоб вона зараз обміняла хоч самі серги, хоч хрестик і кольцо, а вона віднесла все. А брат тоді викрутився. Він син був бабушки Варьки, сестри. А вона в ті часи померла, і коли бабушка поїхала на похорон, то він їй сказав: «Я тоді приніс усе те додому і віддав мамі, де вона його діла, я не знаю.» Звісно, брехав. Бо мама як ходила, то тітка усе знала і ніколи не казала мамі, що воно у неї. А, може, вона казала бабушці Варьці, що і матір придавили, щоб звернути на неї. Вони не голодували. Тітка не хворіла і раптово померла. Та тоді часи були страшні. Що там значила якась старушка серед мільйонів здорових молодих людей?
Але тоді, якби мама виміняла продуктів хоч трохи, нам би було легше дотягти до колосків. Жменю борошна в оті шпоришові маторженики — і то уже не сама зелень.
Та і крупа якась би була. І не прийшлося б нашій сусідці рятувати мене від смерті, а після мене — маму.
Коли я повернувся з армії, це вже у 1950 році, інтересувався братіком її. Спитав маму: «Я, — кажу, — поїду, поблагодарю його за «поміч»». Мама сказала, що кончилося все, він не повернувся з війни, а жінка його вийшла заміж за другого, а діти ж не винні, вони тоді були маленькі.
Який результат Голодомору в нашім хуторі? Я казав, що було у ньому 13 дворів. На весну 1933 року два двори були пусті — десь виїхав Липка і Леонтій Сергійович Старостенко устроївся у Козельщинському совхозі. Забрав туди і сім’ю. Населення у хуторі було 86 чоловік. Усього це на кінець 1932 року. На 1934 рік стало населення 34 чоловіки. 26 чоловік померло з голоду. Остальні розбрелися шукати кращої долі.
Та і 1934-35 роки не дуже кращі були, та, правда, не мерли з голоду, та і не дуже наїдалися. Після жнив 1933 року в нас коло двору колгосп зробив тік, де молотила молотарка. Маму попросив голова колгоспу Тарасенко, щоб вона готувала обіди. Тим людям, які працювали біля машини тільки обід, а машиністам — тричі на день, бо вони від МТС і чужі. Один, я знаю, був із Задовги. Бо в Задовзі жила мамина сестра тітка Галька, то він, коли піде додому, завжди нам від тітки приносив то дійво, то м’яса, то яєчок (у нас не було і курки, це вже як готовили, то привозив завхоз колгоспних курей, тоді мама «вигада», якусь одну не заріжуть. А робила вона з Харитиною Радченко і так вони «вигадали» аж по 5 курей. Це вже було ого-го!). Мама не писала заяву у колгосп, а стала колгоспницею механічно. Та «вигадували» вони так і муки, крупи, картошки. Начали про запас робити. Та я утром машиністам понесу снідати, а ввечері — вечеряти, вони поїдять, а в ту посуду насиплять зерна. І я запасець робив.
А машина молотила довго, до самої осені. Федько робив у конторі колгоспу. Пока якось удалося йому на чистий листок бумаги прикріпити печать колгоспу (бо печать находилася тільки у голови колгоспу, він її носив усігда при собі). Хтось йому написав на тім листку, що з печатью, що його колгосп відпускає. Він узяв у колгоспі 150 рублів і в 1935 році купив телятко нам у Матвійців за 125 карбованців. 25 карбованців оставив на дорогу і ушився з колгоспу. Поїхав до Максима та тітки Федоськи у город Павлоград Дніпропетровської області. Вони уже там були. Отут у колгоспі і забігали: потеряли працівника і 150 крб. не повернув. «Де ваш син?» — «А ми не знаємо. Десь поїхав. А куди — він нам не пише» — «Он він грошей узяв!» — «А нащо ви давали? Виходить, ви йому помогли десь ушитися!» Він додому годів два не писав. Так Максим пише і тітка Федоська. Та потом таки його знайшли, догадалися, що він біля Максима. Дали запрос. «Так, єсть такий, а як ви його на роботу прийняли, приписали? А в нього була справка, що ви його відпустили!».
Справку через рік міняє на паспорт — і у нього уже паспорт є, бо це уже 1937 рік, уже і Дуня там із 1936 року, та вона як малолєтка. Тітка приписала до себе. Вона у неї няньчила малого, а стала совершенолітня, узяла паспорт і стала працювати з Максимом на хлібопекарні. Та Федькові таки прийшлося в колгосп повернути ті 150 крб. Так хто ж таки йому справку дав і коли? Хто? Ніяк ніхто і не поняв, де він міг узяти ту справку. Осталися ми дома: мама, я і Вєра. Вєра десь у 1937 році стала свинаркою у колгоспі робити, а я за неї свині пасу. Так що я пас усе: вівці, корови, свині і знову вівці, потім кози. Кіз у хуторі після голоду розвели майже у кожнім дворі.
Ну, кончили молотити, завхоз сказав мамі, як уже забрали все з току, щоб вона замела тік. Мама замела. Намела велику кучу, то там і землі немало, а то ще там і жито, і пшениця, і ячмінь, молотили-то усе. Накрили ту кучу. Лежить вона і лежить. Побачила мама завхоза (з Панасівки був, Дмитро Данилович): «Чого тих відходів не заберете?» Він приїхав, подивився та каже: «Забери його собі, провієш, та буде курям!» Куди там курям! Попотягалися ми з мамою: вієм, я воду тягаю, мама миє те зерно, сушимо — і є запасець! Та у млині це клунок молотили на Різдвяні святки та на Пасху. А то — ступа, і товчеш у ступі. Господи, як вона і надоїдала ота ступа, оте товчіння! І це аж до 1937 року, тоді уже люди оклигали, очухалися, хоч трохи начали наїдатися, та це у кого сім’я невелика, а в кого діти малі, та багатенько, то не дуже об’їдалися. Такі брали з колгоспу допомогу зерном. Тоді дають на зароблений трудодень там кілограм або півтора, бувало, і два кілограми на трудодень дають. То в такого, що бере допомогу, удержать усе, бо він уже забрав те, що заробив, і знову бере допомогу. Грошей ніколи з колгоспу не получали, бо давали копійки на трудодень, а на зайом підписували сотні крб... Ходить бригада підписчиків чоловік 5-7. «На скільки, Іване, підпишешся?» — «Та… а як там люди?» — «Ну, на 200 крб. підпишешся?» — «Та пишіть» — «А на 300 крб.?» — «Пишіть» — «А на 500 крб.?» — «Пишіть і 500 крб.» Він знає, що в кінці року, дай Боже, щоб він погасив 50 крб. з того зайому. А вони пишуть і пишуть, та й кричать усюди: «Он в тім колгоспі колгоспники на 1 млн. крб. підписалися, а в тім — 1,5 млн., а в тім аж 2 млн. Ото сознатєльні люди! Ото патріоти!»
Не доведи, Господи, і ти, Царице Небесна, Матір Божа, кому-небудь із прийдешніх поколінь зазнати такого, що зазнало моє покоління, батьки наші, дідусі і бабусі! Боже, сохрани від цього і ніколи-ніколи не допусти, щоб люди їли кішок, собак, люди людей їли і мільйонами помирали. Яка вона і страшна та видима смерть! Заступи, Господи Боже, і сохрани від такого. А мені вона впереді буде ще зустрічатися.
І так, попитка моя ходити до школи у 1932 році закінчилася з осені. Та ніхто вже з нашого хутора до школи не ходив. Голод, холод, нужда в хаті. Куди там до школи! Знову я начав ходити в школу в Андрійки від дідуся. Я в них пас літом корову і у школу пішов. Правда, у першім класі я не був і 45 хвилин. Учителька мене спитала, я їй відтарабанив, вона вийшла, а тоді повернулася, забрала мене і повела до 2-го класу. 2-й і 3-й класи занімалися умісті. Занімав Петро Мефодійович Рибалка із Рибалок. Вона завела і говорить: «Ось цей учень, що я вам говорила» Він дав мені читанку, я прочитав, написав на дошці. Вирахував задач кілька, відтарабанив йому таблицю. Запитав, чи я ходив до школи, я йому отвітив, що два рази начинав ходити до першого класу, та ходив недовго з осені. «Сідай» — каже. Дав мені книжки другого класу. Я першого повернув учительці. І так я пішов до 2-го класу. Походив до Андрійок першу чверть, тоді схотілося додому, і я пішов до Тристанів. Там був 1-2 клас. Занімала учителька Галина Данилівна Шишацька. Сама з Шишак нашої області. Молода дівчина. 3-й і 4-й клас ходив уже у Пригарівку, в малу (стару) школу. В 3-му класі занімала Марія Іванівна Ткаченко (дівоче прізвище забув, а то вона вийшла заміж за пригарівського Ткаченка). У 4-му класі занімала Галина Андріївна Нещадима (а згодом вона вийшла заміж за Захарія Антоновича Рибалку і стала Рибалка). За Катерини Антонівної Білаш братом була вона замужем (погиб на фронті). У великій школі (де контора колгоспу) були по два 5-х, 6-х і 7-х класи. У 1940 році я закінчив сім класів. До 5-го класу був круглий відмінник, а дальше не те що не знав, не умів, а просто не хотілося. Я що прослухав на уроці, ото й усе. Дома тіки і пишу та задачі рішаю, а учити я ніколи не учив. Було, мама каже: «Він ніколи уроків не вчить, ото якби читав і читав!» Художню літературу страшенно любив читати. А читав при каганцеві (жмурко). Та й то мама не давала карасін випалювати. Та вона на печі спить, я — на лежанці. Обкладу того «жмурка» книжками. Потушили, полягали. Чую, мама уже спить. Я раз, тихенько засвітив і читаю. Тільки на печі хтось ворухнеться: або мама, або Вєра, я хутенько застудив. Спокійно. Знову засвітив.
Преподавателі тоді у школі були толкові, грамотні. Так що його урок хватав на льоту і запоминав. Сильні були учителі. Любив художню самодіяльність. Розказував добре вірші, гуморески, сатиру. І мене публіка жде, коли я появлюся. Співав у хорі. Добре усе це в мене получалося.
Як був уже в армії та в госпіталі виконував пісні сам, то керівник хорового гуртка говорив мені часто: «А в тебе, Білоусько, голос не дурний!» Було таке враження в нього. Якщо хтось потягнув не туди, то він: «Куди, куди ти в дурістику лізеш?», або: «О, уже потягнув по-дурному». Виконував усе українські пісні «Сонце низенько», «Дивлюсь я на небо», «Я ж тобі казала, як стояли під вербицею, не йди, не йди у Крим по сіль, бо застанеш молодицею», «По садочку ходжу, кониченька вожу, через тую неньку нежонатий ходжу», «Ой, чи чула, чи не чула, як я тебе кликав? Через твоє подвір’ячко сірим конем їхав»… Оце такі пісні я, в основному, співав, ті, що любили колись співати батя та мама. А співали вони добре. І я также мав авторитет публіки...

ДАЛІ БУДЕ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1956
1510
3466
13026
38274
60361
1861998

Прогноз
2016

10.73%
7.97%
13.56%
0.61%
0.33%
66.80%
Online (15 minutes ago):20
20 guests
no members

Ваш IP:54.36.149.97