До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р.)
  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р.)  
  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47  від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р.)

До дітей, онуків, правнуків

хата

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47
від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р.)

 

 Так я закінчив 7 класів. Відвіз документи у Кременчук у желізнодорожний технікум. Отут уже давай метрики про народження. Я у Пригарівку у сільську раду — немає, в районний ЗАГС — немає. Треба устанавлювати через суд, і два чоловіка свідків щоб підтвердили, в якому році ти народився, і суд установить. У Радянськім Союзі перва всесоюзна перепись населення була у 1937 році. Робив у нас її Василь Іванович Білоусько (Івана Івановича старший брат), це було осінню. Коли дійшов до мене писати, мама записала 1925 року народження, а число і місяць — не знаю. «Та давайте я запишу сьогоднішнім днем!» «Пиши.» Він записав 22 жовтня. І число, і місяць попали точно, а год — ні. Та я поїхав здавати екзамени. А здавали тоді не так — один-два предмети, не здавали тіки співи, фізкультуру, а то всі до одного, і це починаючи з 5-го класу і скрізь. Ідуть екзамени, і медична комісія. Написав я український диктант «добре» — це 4, а на перший день не пройшов медкомісію. Признали лівий глаз — потєря 100% зору. Такі на желізну дорогу не підходять, та їм просто треба було відсівати, бо 5 претендентів на одно місце. Жалко, диктант получився добре, і досі знаю, що писали уривок з твору М.Коцюбинського «Фата Моргана»: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани спускають на землю темні, мокрі коси. Пливе у сіру даль журба, пливе безнадія і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, умивається дрібними сльозами убога земля…» і так далі. «Зайдіть і заберіть документи, перейдіть — ось рядом сільськогосподарський технікум. Вас там приймуть. У них недохват студентів. Ми дамо вищу оцінку за український диктант і продовжуйте здавати!» Я не схотів чого-то, і сам не знаю. Забрав документи — і додому. Поїзди пригородні ходили з Кременчука до Галещини, а з Полтави — до кобеляцької станції. Ото з Галещини і чухрай пішечки. Прийшов, а тоді упосля така думка: це я рік прогуляю, воно забуватиметься, піду у 8-й клас у Бреусівку, а на той рік знову десь у технікум з 8-ми класами попробую. А вже 31 серпня і завтра в школу. Я пишу заяву — і у Бреусівку. Заходю до завпеда. Куди там! «Немає містов у нас, два класи 8-х треба по 45 учнів, а їх уже в обох класах по 55! Ні, не буде діла!» А мою заяву читає та: «Білоусько, а в тебе старший брат є?» «Є! — кажу, — Федір»«Так я ходив з ним сюди в школу у 6 і 7 класи. Так ми і родичі, чув, може, Шарі?» Кажу: «Та чув якийсь тут є родич Йосип Шарий»«Так я ж його син, Андрій Йосипович! Общим так: завтра приходь у школу. А чого ти так пізно надумав піти до 8-го класу?» Я йому розказав. «А книжки у тебе є?» — «Та, майже немає» — «Та нічого, щось у нас є, щось дістанеш, а щось і без книжки прийдеться походити. У когось братимеш пока». Я зрадів і — додому.

І так у 1940 році пішов я у Бреусівку в 8-Б клас. Це переповнені класи були тіки першу чверть. І тоді ж у 1940 році вийшов закон за навчання у середніх класах 8-9-10 треба платити 150 крб. за рік. Перше півріччя 75 крб. і друге — 75 крб. А де їх узяти? Так їх, тих учнів, у двох восьмих осталося 50 учнів. У 8-А — 25 і у 8-Б — 23. Покинув і я. Жалко, до плачу, та нічого не зробиш. Гроші повинен унести у день приходу до школи після канікул першої чверті. Поніс я здати книги у бібліотеку, думаю, зайду у школу, послідній день, завтра уже канікули. У класах сидять усі. Я в клас не заходжу. Ось вискакують учні. Виходить учитель Василь Іванович Лебединський, побачив мене, а я вже тиждень не ходив до школи, він до мене: «А ти чого, Білоусько, у клас не зайшов?» Кажу йому: «Кончилася моя наука! Треба платити, а мама де візьме ті гроші?» — «Жалко, — каже, — в тебе оцінки хороші. На тобі табель». Узяв я, подивився. Він пішов. У табелі в мене все «4» і «5» (але тоді оцінки ставили не цифрами, як зараз, то «1» — дуже погано, «2» — погано, «3» — посередньо, «4» — добре, «5» — відмінно). Сховав я той табель у карман і додому. На мою радість, за ті дні Максим і Федько прислали нам 100 крб. А я їм написав, що покинув школу. Вони прислали гроші і написали, що учися, ми вишлемо у другий раз, коли там тобі треба заплатити. Вислали вони і за друге півріччя платити. Радість яка: є гроші! Відніс, заплатив.
І так продовжую ходити до школи. А ходив як, у чому? Січас нищий ходить лучче, чим ми ходили до школи. У мене був синій спецовочний чи піджачок, чи тужурка, а під нею — рубашка. Один воротник цілий видно з-під тужурки, а дальше — саме рантя. І ні майки, ні спідньої сорочки — голе тіло. Отак тоді училися. Це вже я на зіму на квартиру ставав. Та хлопці мені прислали пару білля, на сорочку (ото я тоді перший раз у житті надів більйо на себе), а шапки так і не було. Цілу зиму ходив у фуражці. Правда, до війни були зімні фуражки теплі, з навушниками. Зайшов у приміщення, зняв фуражку, наушники загибалися всередину, забгав їх — і обикновенна фуражка. Правда, не раз і вуха приморозював. А де ти ту шапку візьмеш?
Було всього! Але тоді такі часи були, що не тільки я ходив так, а більшість учнів. Це рідко хто ходив до школи більш-менш пристойно. І це чи 1-2-і, чи 8-10-ті. Не смотря на те, що вже були парубки та дівки по18-20 років. До війни в кадрову армію брали, як виповнялося 20 років. Йому в армію треба, а він ходить у 9-й чи 10-й клас. Але був закон, якщо учиться у 10-му класі, то давали відстрочку до закінчення 10-ти класів, а з 9-го класу брали. Отакі були учні, так само й учениці. Часи були такі, голод розруха. Та з 9-ти років починали ходити до першого класу, та 10 років проходити, уже буде 19 років, а як начав з 10-11 років, то скільки такому учневі буде?
У наш клас від Рибалок ходила дівчина у 8-й клас, а їй ішов 20-й год. Я раніше казав, що люди начали очухуватися десь з 1936-37 років. Тільки трохи відійшли, і то не всі. Тут знову саджають на низи. Виходить закон: «Построїть прекрасні колхозниє дєрєвні», знести всі «сталінські хутори». І начали бити, розбивати, ламати всі прекрасні сади, гаї пиляти, рубати. Знову розруха, знову збіднюється колгоспник, бо розбити, поламати легко, а построїти його попробуй. Але в кого постройки не старі, що можна використати ліс, вікна, двері. А в нас хата — до ста років, трухлятиння. У 1939 році перестроїлися ті двори, що були по степах 2-3 або 4-5 дворів. У 1940 році перестроїлися хутори Кітляри, у 1941 році — Матвійці, у 1942 році Білоуськи перестроїлися в Панасівку, Тристани. Але Кітляри перестроїлися. Матвійці у 1941 році весною начали, а тут — війна. Захололо все. Правда, з Матвійців три сім’ї перейшли жити до Тристанів, сяк-так перестроїлися. Остальні, і хутір Білоуськи, уже у 50-х годах перестроювалися.
Начали і ми строїтися. Розбили хату, стайню. Мама найшла плотника — і столяр він був добрий, і робив усе на совість, не спіша. Давай лампічити. З двох луток робив, одні рами всі нові, бо старі не годні. З двох дверей одні, а то ще і купляли і вікна, і двері, бо ні з чого було робити. Корову продали у Пригарівку за 2000 крб., банк дав кредиту 2000 крб., з розстрочкою на 10 років, тоєсть, каждий рік повернути в банк 200 крб. Ну, що ті гроші, як усе дороге, особенно будматеріали. Одне вікно 150 крб., одні двері 250 крб. — це мама купувала ще недорого, по знайомству. Плотник зробив клітку хати на сохах, вікна, двері, потолок, кришу за 750 крб.. Так він робив хати за 500 крб.. Але все у нас старе — треба стулити, сточити, обтесати, обробити, щоб воно мало божеський вид. Та робив усе на совість, добре. І все він один, та я у нього підмайстер: подай, прийми, піднеси, але все зробили удвох. Ніколи нікого не гукнули на поміч.
Був він з Гнойовівки, хлопець нежонатий, але уже тоді йому було 27 років, Митя, невисокий, але коренастий був і сила була, дай Боже! В мою обязаность входило каждий день принести йому снідати, обідати, вечеряти. Неділя або празник — я вихідний. Він іде додому. Перво-наперво ми построїли від негоди добрячий курінь і в тій кімнаті і спимо, і їмо. Для мами та Вєри оставили чулан, накидали туди сякого-такого, соломи натоптали, щоб не текло на них, і вони живуть на хуторі, а ми — уже у селі. І будуємося. Але ж плотник своє зробив; а мазати, а укрити, глини накидати, соломи навозити, замісити, цегли купити, піч поставити — все давай і давай гроші. У кого єсть мужик, то тому легше. А в нас — мама та я, а що з мене за мужик, як я недавно научився штани надівати? Правда, отой Митя вивчив мене уже парубкувати, було, каже: «Що ти за хлопець?! Та я, як був таким, уже бігав знаєш як за дівчатами! Ходім!» Повів мене перший раз, де співають хлопці і дівчата, там був у Панасівці колгоспний садок (де зараз кладовище). Пішов я, а в той вечір панасівські хлопці з матвійцівськими завелися битися: «чужі парубки прийшли». А хай, думаю, трясця візьме таку гулянку! І дивлюся, як би його дременути з такої гулянки. Митя замітив та: «Сиди, — каже, — сиди, вони самі там розберуться!» А там були поспиляні дерева, ото там і гулянка собиралася, там, де є де сісти. Ну, погуляв ото я, подивився. Кажу: «Більше я туди не піду, що я, мордобою не бачив? Гулянка називається!» Він сміється: «Та хіба вони каждий вечір так гуляють!»
Після того я довгенько не ходив, а потім таки знову повів мене і таки привчив. Уже його і не було, а я бігав, правда, не за дівчатами, а так. Від дівчини я ще дременув би, як ото від мордобою хотів дременути…
Тож обмазали хату, поставили піч, хата і знадвору, і всередині — руда, темна, але топка є, уже не замерзнеш. Із глинища я зробив землянку, прокопав вход, накрив, накидав землі, є де курям сідати. Мама купила дві вівці. Вєрі з колгоспу дали порося — премія до празника жовтня — 20 кг. Знову збираємося на хазяйство. Я ходю в школу. А ходили старші класи 8-9-10 у другу зміну, уроки начиналися з 2 год. дня та 5-6 уроків. Оце виходимо зі школи — темнота, топаємо у Панасівку, хоч яка негода. Ідеш…І охота тоді була ходити, охота заніматься була велика! Ходило нас у Бреусівку з хлопців я та Пилип Гнатович Старушко (у 9-й кл.), з дівчат три Віри — Свириденко, Тихоненко, Білаш (8-а), Марія Минько (Бузмариха у 9-й), Настя Старушко (9-й). Це з Панасівки. Від Тристанів — три дівчини: Ніна Павлівна Радченко, Надія Никифорівна Тристан (у 8-а кл.) і Єлька Тристан (братікова жінка) (у 9 кл.) та від Матвійців — Гриша Махтейович (у 10-й кл.), йому була відстрочка в армію, щоб закінчив 10 класів. А то ходили від Винників, Андрійок, Миргородщини, Рибалок, а на ті краї — II Олександрівка, Улинівка, Василівка (Рембівка). Оце з таких сіл ходили учні.
Оце у суботу прийдемо зі школи. Неділя, гуляти вечором пішов з другом Гришою Артемовичем Білоуськом на Білоуськи. Там зібралися хлопці — і на Миргородщину на гулянки. Найперший повів нас туди Карпо Пишняк, бабушки Вєри (вашої) дядько. Він був парубок годів під 30, а не женився. Дівчат я уже не боявся. Познакомився там з дівчиною Варею Білаш. Училася вона у Полтаві у медтехнікумі. Приїжджала кожної суботи на неділю додому. Ми з нею договорилися так зустрічатися. Уже при німцях я часто ходив у Бреусівську лікарню, коли вона там працювала медсестрою. Знову зустрічалися. І уже через багато-багато років, десь у 60-х роках, я був народним засідателем у районнім суді. І ось одного разу дає суддя ознакомитися з ділом. Будем судить фельдшера з Улинівки: Варя Голуб’єва зробила жінці з Рибалок аборт, і та жінка померла. Зайшли у зал засідання суда, уводять арештовану. Дивлюся — вона, хорошо мені знайома, колись красива, молода дівчина! Коли суддя запитав її, чого живе в Улинівці, а угробила жінку у Рибалках, вона відповіла, що там замужем, а батьки живуть у Миргородщині, і та жінка знала мене, а я її. Я не знаю — вона пізнала мене чи ні, але я її пізнав, як тільки її увели в зал. І так по знайомству (цього ж ніхто не знав) їй уліпили 7 років. Поінтересувався я її судьбою, десь, може, через рік, може, менше, когось я з Улинівки спитав за неї. Кажуть, дома, вона сиділа зовсім недовго. Оказалась беременна, і її пустили…
Але ходили ми на Миргородщину, поки було тепло та година. Та мені не треба вже було туди ходити. Я подружився у школі з дівчинкою з 8-а класу, сама вона з Улинівки Вєра. Але то була дружба, поки писали записки одне одному. У мене був друг з II Олександрівки, з яким я сидів умісті за партою. Парти були на два чоловіка. Та ото вона мені ним передавала свої листи. Він, було, сміється, що я в тебе листоношею роблю. А в мене була «листоношею» наша Вєра Білаш з їхнього класу. Але це листи, а так ми зовсім не говорили, стіснялися учнів, особенно учителів. Це хіба коли-небудь, десь у темнім уголку перекинемося кількома словами. А на перерві ми, було, хіба глянем одне на одного. І ось одного разу тільки посідали після перерви, друг мій Гриша штовха мене та: «Пошта прийшла». І дає мені від неї листа. Я так уважно начав читати, коли тільки раз! — і той листок улітучився з моїх рук. Глянув, а коло мене стоїть учителька, наш класний керівник, викладач анатомії Феня Гнатівна Фещенко. Узяла і стоїть, читає, а я сидю такий ошарашений, тільки очі витріщив, але думаю, вона хоч не узнає, хто це мені написав, а я ж ніколи не признаюся. А вона підписувалася: «Твоя циганка» або «Віра, Надія, Любов». А Феня Гнатівна прочитала і мовчки положила передо мною, обернулася і пішла до столу. Ні слова. Ну, думаю, ось вона впосля начне допитуваться: «Що то за любов, з ким?» Прийдеться, може, і до директора іти. Нічого вона не каже, не питає. Пройшло, може, з місяць або й більше. Ось у нашім класі урок анатомії, вона мене спитала урок. Я їй відповів. Перерва. Тільки я вийшов із класу, підскакує до мене Вєра, штовх мене, зайшли ми в роздівалку, а хід в учительську був через роздівалку. Тільки ми зайшли, я глянув — коли іде Феня Гнатівна і так, наче улибнулася, коли я на неї глянув. Пішла вона в учительську, а Вєра питає мене: «Відкіля Феня Гнатівна знає, що ми дружимо?»«А що таке?» «Спитала, — каже вона, — мене по анатомії, я відповіла, наче непогано, а вона мені: «А Білоусько з 8-Б лучче відповідає!» Я так уся і загорілася, почервоніла, а вона мені: «Чого ти застіснялася? Я ж нічого, тільки сказала, що у 8-Б лучче відповідають!» Я їй тоді розказав, що вона колись прочитала твого листа. «Так я ж ніколи їх не підписувала, але хай вона догадалася, що то писала Вєра, їх же у нашім класі ще три, і всі вони з вашого села. Може, ти і дружиш з якоюсь із них?»«А по почерку?» — кажу їй. «А так воно і є». Але це ще не все...

ДАЛІ БУДЕ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1956
1510
3466
13026
38274
60361
1861998

Прогноз
2016

10.73%
7.97%
13.56%
0.61%
0.33%
66.80%
Online (15 minutes ago):20
20 guests
no members

Ваш IP:54.36.149.97