До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р.)
  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р.)  
  • До дітей, онуків, правнуків
    Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка (Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47  від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р.)

До дітей, онуків, правнуків

ШколаЯків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р.)

І так я ходив до школи: в чому ходив, як ходив, то вже як приходилося. На зиму став на квартиру, були на квартирі удвох з Пилипом Гнатовичем, а через стіну, у другій кімнаті були з Пригарівки дві дівчини з нашого класу — Лариса Лисиця та з Пилипа Гнатовича класу Валя Сушко. Ми були на квартирі у директора Пригарівської школи Федора Івановича Гончаренка батьків. Батько Іван, мати Марія. Дівчатка у його брата Василя. За квартиру платили 5 крб. у місяць. Було наберу «сидора» на тиждень, мама напече пирогів, коржиків, хліба дасть, а воно все вороне, бо в пшенишну муку тіки обкачане, а то — житнє, а як не вороне, то кукурудзяне (жовте). Картошки, буряка, кабаків, сушнику, а там ще квасолі відвіз Пилипа Гнатовича батько ще з осені, а на засмажку дасть мама коли кусник сала, коли олії, а як кури несуться, то там 10-15 яєчок попаде. Та візьмеш грам 200-300 конфетів («лампасе»), ото з ними й сьорбаєш чай цілий тиждень. Та в нас бабушка була хороша (хазяйка наша), вона ніколи не ділила — це ваше, це наше. Їсти готовила усе вмісті, що собі, те і нам. Але ми тільки обідали та вечеряли, а снідати ніколи. Ото пиріжок чи коржиків пожував і пішов. У школі була столова. Можеш там поїсти. Але я там ніколи не їв, бо не мав отих копійок.
На зиму наш розпорядок дня заняття змінився, старші класи заніматься начали з утра, а менші — у другу зміну, тому що менші класи були тіки бреусівські, а наші класи були далекі і на квартирах були не усі. А зимний день у 4 год. начинає темніти. Значить, додому іти треба ніччю. А зима, заметілі, хурделиці — вони тоді були часто. Було, як задме, то і тиждень дме. І були такі случаї, що заблудить учень і замерзне. У нашій школі такого не траплялося, що замерзали, а блудити — то о-го-го! Я сам блудив у степу не раз, а раз блудили всі 7 чоловік панасівських. Темнота! Та ще і туман! Ось уже за кордоном нащот цього умно: якщо негода, туман чи велика хурделиця, там у кожнім селі — чи це ніч, чи і день, церковний дзвін буде і сутками: «Бом-бом-бом!» з невеликими промежутками; значить, іди на звук, і він тебе приведе у село.
Раніше я казав, що занімався добре, начиная з 5-го класу. Кожний рік був членом учкому. І в редколегії стінної газети класної і загальношкільної, класна виходила раз у тиждень — це щосуботи, а загальна — раз у місяць. З нас, учнів, коли ми уже начали навчатися, потребували характеристики з неповно-середньої школи, де ти навчався. В мене була хороша характеристика. У ній відмічалося, що активний, працював завжди в редколегії газет, хороший гуморист. Так я став і у 8-ім класі так же. Непогано рисував карикатури, давав їм гумористичні підписи і прозою, і куплетами. Міг придумати гумористичні частушки такі, що кишки рватимуть зо сміху. Подружки у 8-му класі називали мене Остап Вишня, і я завжди підписувався в листах до неї «вишня».
Так затребували і свідоцтво про народження у школу. А де я його візьму? Одного разу я за це згадав дідусеві Тараськові Старушко. «А ти, — каже, — звернися у Бреусівську сільраду. Ми колись були Бреусівської волості, то, може, і в ті роки ще передавали церковні книги регістрації народжених у Бреусівку?» А раніше народжених не регістрірували у волості, а батюшка як хрестить і запише, а тоді в кінці року здає ту книгу за рік у волость. А я ж уже ходжу до школи у Бреусівку, а сільрада через дорогу, напроти школи. На другий день я і пішов у сільраду. Запитую: «У вас є Пригарівські книги народжених за 1925 рік?» — «Немає!» — «А за 1923 рік?» — «За 23 трохи є, а коли ти родився?» — «Десь осінню». Секретар знайшов книгу, дивиться, дивиться, а тоді: «Білоусько Яків Федорович народився 22 жовтня 1923 року. Це ти?» «Я!» — кажу. Він виписав мені свідоцтво. Я заніс його у канцелярію школи, віддав, а скрізь я так і остався 1925 року народження. Так що Василь Іванович при переписі населення день і місяць точно угадав поставити. Мама теж тоді аж згадала, як і чому я хрестився у Бреусівці, і що хрестіння коштувало 25 пудів, а раніше не могла згадати або не могла спитати Андрія Івановича Лисівця, у якім році він женився. Вони ж заїжджали на його свайбу. Не нужне тоді було, пока був малим, а дальше мені прийшлося 2 роки «трудитися на благо нашей Родіни» поверх 60-ти років (бо пенсію призначали, як виповниться мужикові 60 років).
Спогади, спогади... Я колись чув руську пісню: «Мечти, мечти, одна ви радость, осталось только для меня», більш нічого. Згадую дальше, як закінчив 8-й клас, а це вже був 1941 рік. Згадую, які прекрасні були викладачі. Майже всі уже були немолоді, училися вони ще до революції. Які вони були грамотні, як толково викладали свої предмети! Я ніде ніколи не чув, щоб з них хтось десь за щось кричав на учня. Якщо десь і треба, він тобі скаже спокійно, але скаже так якось, що ти вже ніколи не зробиш чогось недозволеного, не нарушиш дисципліни. Вони ніколи не сердилися. І ми, всі учні, були вніматєльні до них, слухняні. Як хтось не вивчив щось по заданому уроку, — він чи вона тобі спокійно скаже: «Ай, ай! Як погано ти сьогодні знаєш. Недовчив? А, може, і зовсім не вчив? Що ж тобі помішало? Ну, ладно, сьогодні я тобі нічого не поставлю. На слідуючий раз я тебе спитаю і за сьогоднішній, і за минувший уроки». Поставе напроти твого прізвища крапку і все. Ну, тут уже вивче той учень якнайлучче, а він або спита, або ні. То було: «А чого Ви мене не спитали?» — «А я знаю, коли тебе спитати!» Цим самим вони заставляли каждого і завжди учити, бо він не пита і не пита, і можеть спитати у кінці чверті. Ото що заробив, буде і за чверть, а хто ж схоче, щоб була за чверть погана оцінка? Ото і училися усі, а вони добре розуміли, що ти таки не розумієш, а що просто полінився. Вони, було, кажуть: «Не зрозумів чого будь-коли, будь-де (тільки не в уборні), приходь до мене і запитуй!».
Це були такі учителі: Лаврентій Миколайович Величко, Василь Іванович Лебединський, Іван Валер’янович Балась, Феня Гнатівна Фещенко. А то були такі, що уже і забув. Пам’ятаю тіки, що ще були чоловік і жінка, викладачами робили. Викладач німецького язика хромий був. Я знаю тіки, що всі учні його прозивали: «Іх бін гойте діжурієнде» (хто сьогодні діжурний?), бо він на уроці німецького язика балакав тіки по німецькому, а от звати як їх було, прізвище — не вспомню ніяк. Але були і такі «скороспечені» — з 10-го класу узяли на 6-ти місячні курси викладача, а саме більше — на рік і «скоро спекли» учителя з нього. Бо отакі прекрасні учителя, за яких я сказав раніше, їх міліони попали під сталінську репресію, а їх треба. Ото і учили їх на отих курсах. Попав і до нас один такий «скороспечений» викладач географії. Але ми його швидко розкусили, що він нас не то що нового щось научить, а забудемо те, що учили раніше. Розказуєш йому щось за Індію, а на карті показуєш Південну Америку або наоборот. І для нього однаково, бо він сам ні бум-бум. І ось у нашім класі одна дівчина, не пам’ятаю, хто, нарошне його запитує: «Що таке терміти?» Він так швидко відповідає: «Терміти — це племена, які живуть у Южній Америці» Як піднявся регіт, увесь клас. Хтось каже: «Оце так швидко і ясно!» А він очі виторопив і стоїть. Правда, він, мабуть, і місяця в нас не був, десь забрали, швидко зрозуміли, що то учитель «дуже грамотний».
Але я вам должен сказати, що вчителі тоді були багато розумніші, душевніші, цікавіші від теперішніх. Ось приклад. Ми навчаємося у сільській школі. Ми, сільські діти, повинні знати за нашу землю все, що на ній росте, живе, що вона родить і як. Отож тодішні учителя нас з першого класу водили у поле, в ліс осінню і зимою. Показували нам, розказували: оце така рослина, це — козельок, це — кульбаба, мати-мачуха, звіробій, подорожник і інше, і так далі. Коли росте, коли цвіте, як росте, а оце трава пирій, типець і т. д.. У лісі все показували, розказували за дерева — де дуб, клен, осика, бересток, ясенок; з кущових — це калина, шипшина, жостір і т. д. Зимою, як випав сніг, покрив білим килимом землю, водили теж. Показують сліди птахів і звірів — це слід ґави, сороки, снігуря, шуліки, а це слід зайця, лисиці, ласки, тхора, а це ось обикновенної домашньої собаки. Ми змалку знали на полі, якщо зійшло де жито, пшениця, ячмінь, овес, бо нас і весною водили і на поля, і в ліс. Стали навчатися у старших класах — там уже ботаніка, зоологія — так само водили нас. Кроме того, що написано в учебнику за рослини, тварини, але написано саме краще.
У даний час закінче 11 класів і ніхто з них не назве, де бересток, ясенок, клен, де лобода, пасльон, де блекота. Ніхто — і це я знаю добре. А ми і у 8-ім класі ходили у поле, ліс. Були у школі дві метровки. І ось викладач геометрії зайшов на урок і: «Візьміть олівець і по листку паперу. Ти і ти — візьміть метровки!» Узяли. «Пішли!» Веде нас у поле. Він любого з учнів запитує: «Який вигляд має оце поле?» — «Квадрата!» — «А оце?» — «Трапеції!» — «А оце?» — «Трикутника!» — «Ану, ти і ти: заміряйте оце поле і вирахуйте скільки в ньому гектарів. А ти і ти — виміряйте у цьому полі: 2 чи то 5 гектарів?» Міряємо, рахуємо, споримо і все вираховуємо, хто сам, щось гуртом, що не получається, преподаватєль підкаже. І, знаєте, як запоминається оте усе на практиці!
Я закінчив 8 класів, міг заміряти площу любого поля, вирахувати кубатуру любої ями — чи вона кругла, чи квадратна, любого кургана. У 8-мім класі нас научили рахувати на рахівниці, додавати, однімати, множити, ділити. І коли я в 1963-му році став робити у бухгалтерії колгоспу, я ж ніде не учився, — а працював! Працював я на тракторному парку і автогаражі, а там треба знати добре, як заміряти площу полів, узнати остатки дизельного палива, а воно знаходилося у круглих цистернах — замір і вирахуй! Вирахуй, скільки кубометрів екскаватор викинув землі із траншеї, та це, як траншея, це — чепуха! А як кругла?! З автомашини тут треба вирахувати тонно-кілометри, скільки витратив пального — чи шофер перевитратив чи зекономив його. І це я все робив. Ану зараз той, хто закінчив 11 класів, чи зробить його? Отак нас у ті часи навчали, і ми багато навчалися на практиці. Давно відомо, що теорія без практики — це ніщо.
Так підійшов час і до екзаменів, а я раніше казав, що їх здавали тоді по всіх предметах, і ніяких консультацій перед здачею любого предмета не було, і які будуть питання ставитися у карточках, ніхто ніколи не знайомив нас. Прийшов день здачі, визвали тебе, узяв карточку (білет), сів за отдєльною партою — ото тоді знакомся з питаннями. Та я вам скажу, що у нас з двох класів не було жодного такого, хто по якомусь предмету не здав або комусь перездати. Таких не було. У мене іспитові оцінки тільки руський диктант був «посредствено» — «3», так граматика і література — «4» і «5», а общий руський язик — «4». Остальні всі «4» та «5».
Здали екзамени. Випускний вечір на 21 червня — субота, та на випуску всі старші класи: два 8, два 9, два 10 класи. Випускаються десятикласники. Ось тут я пішов на випуск — «парубок на всю губу»: нова сорочка біла у сині полоски, штани хлопчатобумажні чорні у світлу полоску, парусові туфлі коричневі, правда, без носків, та їх тоді мало хто і носив, і нова фуражка. Так що парубок ого!
Вечір організовували на кошти школи та бреусівського колгоспу. Ніхто ніколи ніяких грошей не здавав з учнів, і не давали нічого. Ну, не думайте, що там були пундики та мундики. Була куплена ковбаса, квашена капуста колгоспна, із варева — капусняк, картошка і м’ясо і компот на закуску. Оце і все. Продукти колгоспні. Були ще конфети і пряники. Так не думайте, що їх можна було перти від пуза і пхати в кармани. Конфетів міг каждий узяти 4 шт., пряників — 3 шт. Ми всі про це були нишком проінформовані класними керівниками і ніхто лишнього не взяв. Якщо узяв те, що тобі положено, — можеш у карман положити, можеш з’їсти чи якусь дівчину угостити — це вже діло твоє. Але не бери лишнього. І ніхто не узяв.
Випивки ніякої, Боже, сохрани! Було сітро і лимонад. І тоже не до всцику, а бутилка на двох. Випити можеш узяти, але випийте десь у кущах і теж не до ригачки. Ми втрьох: я, мій товариш Гриша Кривогуз і Тимошка Танцюра (теж із II Олександрівки) узяли 2 бутилки. Бутилки стоїли тоді 3 крб. Це нам по 2 крб. стоїло. Одну випили в кущах звечора, а одну оставили на утро — вип’ємо після зустрічі сонця. Так само й учителі. Вони также випивали, але в учительській, ніхто їх не бачив і п’яних нікого не було.
Духовий оркестр був бреусівського колгоспу, там він був іще до війни. Одним словом, весело було — співи, танці, ігри всякі, сміх. Отут уже я зі своєю подружкою міг сміливіше поговорити. Перше — те, що я випив аж 150 г, друге — те, що ми замішалися там у гурті і ніхто ні на кого не звертав уваги. Вона мені предлагає після випуску, щоб я пішов до неї в Улинівку, вона заведе мене до своєї тітки, тітка живе сама, я там висплюся, а вечером вона прийде і там ми договоримося, коли я принесу у шкільну бібліотеку обміняти книжки. Я їх узяв на канікули 2 штуки, і вона тоді принесе, щоб нам зустріться і під час канікул, а там знову договоримося, коли ми знову прийдемо у бібліотеку. Так ми з нею і договорилися.
Утром ми всі й учителі вийшли за село зустрічати схід сонця. А там у полі ми співали, веселилися, зійшло сонце. Повертаємося назад, заходимо у село, і нам кинулося у вічі, що в селі якась тривога. А Бреусівка ще до війни було село радіофіціроване. Бачимо, жінки плачуть і всі посходилися кучками: там мужики, там жінки. Це було 22 червня. Ми спитали, що таке, в чому діло. Женщини ще дужче у плач, у крик: «Ох, діти, наші діти! Тільки що передало радіо: «ВІЙНА!» Ось так, оце вам і радість, оце і веселощі. Радуйтесь і веселіться...

Далі буде...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1956
1510
3466
13026
38274
60361
1861998

Прогноз
2016

10.73%
7.97%
13.56%
0.61%
0.33%
66.80%
Online (15 minutes ago):20
20 guests
no members

Ваш IP:54.36.149.97