До дітей, онуків, правнуків
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • Чи можна виписати сина без його згоди?
    «У мене прописаний син, який зі мною не проживає більше 10 років. Він ніде не працює. Тепер, згідно з новим законодавством, я можу через це не отримати субсидію. Я пенсіонерка, пенсія у мене мала. Я б хотіла дізнатися, як можна виписати сина без його згоди. Чи можливо це? Тому що він добровільно виписуватися не бажає, хоча мешкає окремо зі своєю сім’єю, мені нічим не допомагає, дуже рідко приїжджає. Ольга, с.Хорішки»
  • Автобус їздитиме раз у три місяці?
    «Лише кілька тижнів тому Козельщинська громада голосно розрекламувала, що почав курсувати рейсовий автобус «Кременчук — Приліпка». Як ви знаєте, з весни три місяці ця маршрутка не ходила. Тепер автобус проїздив… тиждень. Знову водієві не подобається, що мало пасажирів, каже, бензин дорогий і йому не вистачає навіть на заправку.
  • Коли буде банкомат у Новій Галещині?
    «У нас у Новій Галещині є величезна проблема — відсутність банкомата. Раніше був «приватбанківський» банкомат біля біофабрики, у приватному магазині, де зараз відділення «Нової пошти». Було дуже зручно — термінал розташовувався надворі, тож  люди вдень і вночі могли ним безперешкодно користуватися. Але щось не склалося. Поставили  банкомат на машзавод: буцімто там і охорона, і т. д., і т. п. Хай би був, аби був. Але ж  факт у тому, що й там банкомат зараз не працює. Чутки ходять, що селищна рада щось не поділила чи то із машзаводом, чи із Приватбанком. А що ж  нам, людям, робити? Уявляєте, яка кількість...

До дітей, онуків, правнуків

окопДорогі шанувальники спогадів Якова Білоуська!
Не хотілося б вас засмучувати, проте доведеться. Вже за кілька номерів ми завершуємо публікацію понад сотні сторінок цього цінного рукопису. У зв’язку з цим є дві новини — хороша і не дуже. Хороша новина — те, що звернення «До дітей онуків і правнуків» має ще одну рукописну частину. Із першою ви вже ознайомилися. Погана — рукопис другої частини спогадів десь загубився: один дав другому, той — іншому, а інший передав ще комусь. Тож нині крайнього і не знайдеш.

У цій вервечці «крайніх» хоч детектива наймай, щоб допоміг її розплутати і розшукати рукопис! Тож, якщо хочете, щоб ми надрукували продовження цього шедевру (без перебільшення й іронії!), давайте разом почнемо його розшукувати. Можливо, комусь із вас відома хоч якась інформація про місцезнаходження рукопису, будь ласка, повідомте у редакцію будь-яким зручним для вас способом (стаціонарний чи мобільний телефон, Viber, електронна пошта, наша сторінка у «Фейсбук»).
Якщо у вас якимось дивом опинився цей рукопис, то нехай він не лежить мертвим вантажем і не припадає пилом у шухлядці чи на книжковій поличці чи, не дай, Боже, на горищі серед купи непотрібних речей. Краще принесіть його у редакцію. І вам буде велика шана і подяка як від нашого колективу, так і від усіх наших читачів. Будемо вдячні за будь-яку інформацію. І нам, і вам, напевно, страшенно кортить дізнатися: а чим же воно оте усе таки закінчиться?
РЕДАКЦІЯ

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р.,  №2 від 11.01.19 р.)

okopiПовернулися ми до школи. Не знаю, чи хто заходив у двір школи до столів, бо ми під кущем (Тимошка побіг узяв стакан) випили ту бутилку, що залишили на утро, у когось із нас був пряник у кармані, укинули у рот, і на тому наше свято закінчилося. Прощався я із подружкою. Кажу їй: «Я чувствую, що ми більше не побачимось!». І так воно все і получилося. Я предполагав, що я 1923 року народження, мені 18-тий рік, мене призвуть до армії. Та воно вийшло не так...
І всі тоді учні з Рибалок, Миргородщини, Андрійок, Винників і ми, з Панасівки, пішли додому. Більше я зі шкільною подружкою не зустрічався ніколи і судьби її не знаю, хоча можна було узнати, але я забув її прізвище, та, собственно говоря, я на нього не звертав уваги, а вона навчалася не у нашім класі; а як писав їй, то там же ні прізвища, ні ім’я не було, все засекречено. Просто писав: «Циганочка», а вона була чорнява, тільки очі чорні-чорні та волос, а лице біле, чисте, а тому я її і назвав «Циганочка». І вона мене вивчила пісні «Раз я циганочка» і оставила мені на пам’ять слова з пісні «Мой костер в тумане светит…» І я цю пісню запам’ятав, і досі не забув, але я тих пісень знав безщотно: ті, що співали батя і мама; пісні, що співали ми в молодості; як началась війна — лагерних, як я був у Німеччині; пісні післявоєнного часу… Ну, їх уже багато позабував.
Я казав, що голос був у мене недурний, мій друг Гриша Артемович співав также добре, лучче від мене. Було, куди йдемо гуляти — чи на Білоуськи, Матвійці, Тристани, чи даже на Ольгівку, Лозки діставали, — ідучи, співаємо на увесь голос. То нам, було, кажуть: «Та ви, хлопці, і співали учора!» (або там коли)... Погиб Гриша у війну під селом Млинок Онуфріївського району Кіровоградської області у жовтні місяці 1943 року, а він був 1925 року народження. Йому було всього 18 років.
Тож ми ото пішли додому зі школи. Йдемо, співаємо дорогою: «Броня крепка и танки наши быстры» та «Если завтра война», а війна уже іде сьогодні. Прийшли в Панасівку, а тут так само плачі. На другий день з утра раненько — мобілізація чоловіків 1918 року народження і по 1905, і швидко щоб усі були на 10 годину ранку у воєнкоматі Козельщини. А також 1921 року народження друга половина (перша призвана була у травні 1941 року), а то осінній набір і 1922 рік народження. Ото уже крик, плач! Страшно і січас згадати. Сум такий, та ще і погода в той день була хмура, холодна. І десь днів через п’ять друга мобілізація, ще беруть 10 років. Знову страшне в селі робиться... А в общем, у перші дні начала війни брали до армії від 18 до 50 років, а потом — від 17 до 55 років.
Та це вже у нас брали, як освободили у 1943 році. А ті, що осталися дома, молодьож, були мобілізовані на риття протитанкових окопів. З нашого колгоспу всі молоді хлопці, дівчата були забрані на окопи до Дніпра, рили їх по цей бік Дніпра. З’явитися треба було у Келеберду. Поїхали ми волами, бо було указано, якому колгоспові і скільки пар волів повинно бути, зі своїми харчами, а то вже колгосп забезпечував і добре всім — м’ясо, сало, крупа, мука, масло, олія. Хліб коли пекли дома у колгоспі, а коли купляв колгосп у магазині. Раз на тиждень голова приїжджав до нас питати, що нам потрібно. З нами були 5 мужиків — старші наші бригадири. Що нужно, голова скаже якомусь мужикові: «Запрягай і поганяй у колгосп, привези те-то або те-то!» Ну, що йому кухарки скажуть. Ті кухарки, наші ж дівчата, їх троє, і партолили нам їсти.
Та годували добре, так і робота ж була добра: копати й кидати землю на висоту три метри (під кінець). Коротше, бери більше, кидай дальше і все пердячим паром. Длина окопу сначала до стіни 6 метрів, сперва на штик, далі 2-3-5 — і так до самої стіни; зрізаються ті стики на схил униз до стіни. Земля викидається на бровку, з бровки — на вал. Вал робився волами та волокушею. Робота чортяча, а це там воєнні відміряють по метру на душу. Якщо нас 20 душ — 20 м, 30 душ — 30 м, і так далі. Відміряє і стоїть над душею, та: «Дайош, дайош!» Та ще як той і добрий собака попався, отой воєнний старший, то той сто потів із тебе виллє.
Ми попервах так старалися, а дальше навчилися, так що робиш — і ні чорта не зробиш. Та й поняли, що ті окопи поможуть, як мертвому припарка. Дурні німці, полізуть на ті окопи. Вони все знали і бачили, кидали листівки, один раз і нас засипали тими листівками. Сипонули більше, чим там людей копалося. Читали їх усі, там було: «Граждані, ідіть по домівках, досить вам копати ямки на наші танки, вони туда не підуть!» Це слово в слово так у них було написано.
Копали окопи, я казав, понад Дніпром, а там — ліс, шелюги. Ото одні пиляють той ліс, корчують. І все руками, та там були мужики, ми тіки копали. З Келеберди нас направили у село Мотрени, там були квартири наші, хто у хатах, сараях, клунях — повно, усе позаймали. Ото тіки у собачих будках не було, бо в неї не влізеш! Народу — сила, і звідки ти хочеш. Навколо нас були студенти з Кременчука з медтехнікуму з одного боку, з другого — з Полтави, з педагогічного. А дівчат було! Боже ти мій, як у «Енеїді» — прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі, були губаті і булькаті, були беззубі і зубаті, були несмілі й язикаті. Ну, язикаті були вони майже всі.
Від отих язикатих я знав одну пісню, дуже хорошу, вже забув її. Співали кременчуцькі студенти. Пам’ятаю, що співалося про студенточку, «зорю восточную», що пожар війни їх розлучив і за неї піде «на смертний бой», за мирний труд людей, за сльози наших матерів, за український дім і за липи над Дніпром. Забув, що далі. А чути я її ніде не чув, скільки живу. Хто автор її слів, музики? Одна з дівчат, Валею її звали, грала на гітарі. Ох і музика в неї хороша! Я думаю, що вона виникла у них у технікумі, бо уже полтавські її не знали, а вивчали від них, і так вона в них і осталася, дальше не пішла. А напрасно. Дуже хороша пісня була.
Копаємо ото, копаємо, а воно грохотить усе ближче і ближче з кожним днем. Кременчук бомблять. Полтаву теж, удень і вночі. І там завжди дими стовпом стоять. Вийдем на роботу — а ходили від села до Дніпра 5 км через луки, тоді ліс, — дивишся, уже між кременчуцькими студенточками немає тієї дівчинки, між полтавськими — те ж саме, немає уже Ніни або Олі — де? Поїхали або пішли додому, звістили — в тієї мама погибла, в тієї брат, сестра або і вся сім’я. Жуть. Плачі. Яка там робота! А «Дайош, дайош!» Та Полтава далеко, не так чути і видно, а Кременчук близенько — все чути, і даже видно, наче вдень, як оті літаки німецькі всякі «каруселі» над городом виробляють. Та вони, я б сказав, по-божому, город для них не ціль, основне — вокзал і міст через Дніпро. Ох, і охотилися вони за мостом! А воно все не получається. Охранявся він добре: там зенітки коло зенітки стояли, і ото як налетять, піднімуть пальбу, а тут наші літаки розсіють їх. Збивали їх немало. Вони тоді і сіють ті бомби, де попало, — і по городу, і по селах, по табунах скоту, по біженцях, по поїздах, пароплавах.
Боже мій, що тільки робилося! Міст розбомбили. Німці зовсім недалеко були від Кременчука. Один-єдиний літак до сходу сонця по руслу Дніпра низенько налетів, усадив якраз посеред моста, і піднявся міст угору, а літак ушився. Прозівала, видно, вся охорона. Було, студенточки цілу ніч не сплять, дожидають бомбьожки, ану, цю ніч прилетять, а їх немає, немає. Тільки поснуть, а вони — світом. І грохоче страшно. Схвачуються ті дівчатка і в плач. Ось пішли на роботу. Все спокійно. Копаємо. Ось плач, крик. «Що таке там?» Галі або Ніні сповістили, що загинув хтось із рідних. Яка тільки мука для них, бідних, була!
Було, нам кажуть: «Ви, хлопці, щасливі, що в селі живете, за рідних хоч спокійні». А скільки їх, бідних, потеряли своїх рідних! Вони евакуювалися, дочки залишилися на окопах, бо звістити не дадуть. Це там одиницям сповіщали, ну, то вже великих керівників дочки. Отой старшой воєнний скаже: такій-то явитися додому. Уже знають, що це на евакуацію. Остальні боліють душею кожна: «А як там мої рідні?» Так було їх жалко, що якби можна було, згоден їх усіх забрати додому.
І так працюємо, а прийдеш, повечеряв — і до дівчат. Прийшов, як успів заснути хоч трохи, то й добре. Квартира наша в сараї, нікого не тривожиш, коли схотів — пішов, коли схотів — прийшов. А воно гримить і вдень, і в ніч, усе ближче і ближче. А як коли вийдеш на самий берег Дніпра, ну, це хіба в обідню перерву. Подивимося, Боже ти мій! Що там тільки робиться! З переправи лише у Келеберді паром, так хіба ж він успіне переправити на цей берег мільйони людей, скоту, трактори і все те, що евакуюється з того берега на цей! Скот табунами зганяють у воду і плавом… Ото я там побачив, як плаває скот: корови, коні, свині, вівці, маленькі телята, лошата. І знаєте, кобила, як бачить, що її лошатко вибилось із сил, бере його зубами за холку і держе, пішла сама з лошам на дно. А скільки їх потонуло! Було таке — на тім боці зженуть у воду табун якоїсь худоби, а на цей не вийде ні жодне, і це точно. Ми балакали з такими людьми — гнали корови женщини з Вінницької області: «125 корів. І всі до одної потонули у Дніпрі. Куди нам тепер? Повертатися додому? Там — німець, гнати тепер нічого…» Їм люди порадили приставати до другого якого табуна: може, зустрінете земляків з області, а, може, і району, і двигайтеся дальше. Та де вони ділися, тії женщини, один Бог знає.
А трактори переправляли ось так — це я бачив своїми очима: найдуть кручу, і глибина підходяща, під’їде до кручі тракторист, сплигнув, а трактор у воду — тільки бризки піднялися, і так булькають, пока з води видно стає, шукають другу кручу. Та основне: люди, як хто може, наймають лодки, роблять плоти, хто з грузом, а хто припливав на цей берег на дрючку якомусь, на дошці. Ото хто мав лодки на тім і на цім березі, заробляли грошви, а лодки мали майже всі. І наш хазяїн, де ми були на квартирі, мав, та він жодного разу не пішов заробляти. Ми питаєм, було, його, чого він не заробить собі. Він відповів нам так: «Ви мені вибачте, ну, в задницю вони повпихають оті тисячі, які деруть з нещасних людей»… Точно, воно так і було.
А своєю лодкою він дозволив нам покататися по Дніпру, дав ключ, бо вона була примкнута, і сказав, де стоїть, яка вона. Та ми тільки два рази каталися, бо з нас ніхто не міг нею управляти, а якщо ти не плавав лодкою і не можеш керувати нею, то будеш з нею крутитися, поки не занесе кудись. Будеш кричати: «Рятуйте!» Що і було з нашим Мишком (Петра Михайловича Лисівця, мого сусіда, через дорогу жили вони від нас). «Ви не хочете покататися? — до нас. — Я сам». Сів. І крутить його в лодці, крутить, а течія од берега далі відносить. Коли це наш Мишко кричить! Та добре, що там сидів місцевий чоловік і ловив рибу вудкою, то поплив до нього сам плавом, сів у лодку і мовчки покрутив йому пальцем біля виска — дурний, мов. Пішов і сів знову рибалити. Ми всі від того в регіт, а дівчатам тільки дай. Після того щодня, як тільки обідня перерва, так хтось із дівчат: «Мишко, пішли покатаємося лодкою!» І регіт оп’ять… Я у 1952 році, як робив ремонтером на дорозі, та в Потоках через Псьол міняли на мосту ще військовий настил. Робили там літо й осінь, майже всю. Отоді я там вивчився плавати лодкою, у нас їх було дві…
Рили ми окопи ті десь до середини серпня. Ось не чути гуркоту того день, два, на третій вечером перед шабашом чуємо за Дніпром тільки: «Бах! Бах!» Коли це щось свистить сюди до нас: «Гох-гох-гох!». Рвуться снаряди поперед нас і ззаду. І почав нас лякати — це точно так. Якби він хотів, то наробив би там каші, дай Боже. Він прекрасно бачив, де ми копаємося. Що таке? Німець вийшов на той берег Дніпра. Ех, як позадирають усі свої лахміття, як рвонуть, і в крик! Та кричить: «Ой, мамо!», а та: «Ой-ой-ой!» — «Чого ти кричиш? Ти ранена?» Стоїть, очі витріщила і кричить; подивилася — крові немає ніякої ніде. «Чого кричиш?» Дивиться. «Чого кричиш?» — «А я не знаю…» — «Пішли з нами!» Ми ішли, не бігли: я, Гриша Артемович, мій друг, та отой Мишко і дівчат наших чоловік 5-7. Я уже забув, хто від нас не побіг, кого пам’ятаю, та отих крикливих зібрали з десяток, а то самі дівчатка до нашого гурту пристали.

Далі буде.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1112
2177
10806
16987
46260
57730
1927714

Прогноз
1656

10.48%
8.47%
13.32%
0.61%
0.32%
66.80%
Online (15 minutes ago):26
26 guests
no members

Ваш IP:3.84.243.246