Рідна мова – не полова: її за вітром не розвієш…
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide
  • slide

Останні новини

  • В ОЧIКУВАННI ДИВА
    У моєму дитинстві Миколая не було. Був кимось прогризений пластмасовий Дід Мороз з залишками червоної фарби на носі та мішку, і така ж невпізнавана обдерта Снігурка, яку за пару свят «десь діли». Мати так і питала: «Де ви діли Снігурку?», кожного разу, коли наряджала ялинку. «Діта» Снігурка дошкуляла недовго: ялинку в нашій хаті ставили всього кілька зим, бо «нашо — як у школі є, в клубі є, ше й дома». 
  • Грип атакує: в епіцентрі уваги — розв’язання проблеми!
    В Україні розпочалася епідемія грипу. «За минулий тиждень показники захворюваності на грип та ГРВІ перевищили епідеміологічний поріг – захворіли понад 203 тисяч людей», – заявили у МОЗ. Зазначається, що показник захворюваності на грип із 3 до 9 грудня становив 528,2 на 100 тисяч населення, що на 1,8% більше епідемічного порогу в Україні.  Також у МОЗ повідомили, що від надзвичайно небезпечного грипу «Сінгапур» (штам A (H3N2) минулого тижня померла 9-річна дівчинка з Харківської області. У Козельщинському районі лише за листопад офіційно було зареєстровано 269 випадків ГРВІ,  у тому числі 89 школярів.
  • Вакцинація — це важливо
    У перші два роки  життя дитина тільки починає пізнавати світ. Кожна хвилина, проведена разом, для нас на вагу золота. Ми будуємо плани на майбутнє, уявляємо, як дитина заговорить і почне ділитися з нами своїми думками. Як гратиметься з іншими дітлахами, їздитиме на велосипеді. Як ми поведемо її до першого класу, разом поїдемо на відпочинок... Але ми мало замислюємося над тим, що всі ці прекрасні й неповторні миті  життя може затьмарити хвороба. На щастя, завдяки вчасно зробленим щепленням багато небезпечних недуг можна відвернути.

Рідна мова – не полова: її за вітром не розвієш…

акаЧастину Індії вперше за десять років засипало снігом. У буквальному сенсі трусить Японію, Грецію та Індонезію: їм дошкуляють землетруси силою близько 6 балів. У Тихому океані знайшли величезне вулканічне виверження. У коледжі Лондона викладачі використовують технологію голограм, щоб симулювати свій тривимірний образ і проводити лекції студентам за своєї відсутності. Житель Австралії знайшов зуби акули, що жила 25 мільйонів років тому, а у Єгипті виявили святилище часів Рамзеса II. Уперше в історії людина вплав обігнула Великобританію. Осінні бурі повністю знищили хвойні ліси на півночі Італії.

Сьогодні — День преподобного Нестора Літописця, Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва (принагідно — мої вітання працівникам цієї галузі). Та головне, я вважаю, з-поміж цих свят — День української мови та писемності.
Мовна тема сиділа в мені давно. Не було нагоди її вихлюпнути. В Інтернеті на різноманітних форумах я читала суперечки, дискусії, десь намагалася встрявати і вставляти свої «п’ять копійок». Про те, що нині дуже часто звучить вислів «Не на часі!». Про те, що немає різниці, якою мовою розмовляєш, якщо ти — патріот України… Та багато про що, з чим я категорично не згодна.
Хотілося написати, що українська ідентичність базується на трьох «китах»: мові й культурі, історії та релігії, і це потрібно усвідомлювати. Написати про те, що усе ж таки українське поступово вливається в народ: зараз на міських вулицях не в дивину почути українську мову. Про те, як квотування української мови на радіо і ТВ показало, що «не такий страшний чорт, як його малюють», – запроваджені квоти навіть перевиконуються, з’являється новий український пісенний і телевізійний продукт, а канали й радіо, що його демонструють, нарощують свої рейтинги. Як Верховна Рада 4 жовтня у першому читанні схвалила законопроект, котрий має забезпечити функціонування української мови як державної — нарешті вперше за 27 років Незалежності. Нагадаю, згідно з цим законопроектом українська мова визначається єдиною державною і прирівнюється до Гімну, прапора та герба України. Публічне приниження української мови прирівнюється до наруги над державними символами.
Але все це й без мене звучить на телебаченні, по радіо, висвітлюється в Інернет-виданнях і друкованих ЗМІ... А у магазинах і досі бачу етикетки на кшталт: «Лаваш армянсЬкий» (при тому, що українською має бути «вірменський», а російською — «армянский»). У громадському транспорті — засилля різноманітних написів із гаслами та закликами до пасажирів, причому упереміш: як російською, так і українською мовами. Доходить до абсурду: «вхід» написано українською, зате «аварийный выход» — російською... І таких прикладів можна навести безліч. Читаєш і не розумієш, у якій же державі ти живеш.
Але ні. Не хочу. Розповім про мою однокурсницю. Майже сорок років тому (жах! Як летить час!) нас, полтавок, безшабашна інтернаціональна юність занесла на навчання аж до Москви. Я повернулася на рідну землю у 1991-му, мені з лихвою вистачило семи років життя у Росії. А в неї життя склалося трохи інакше, і у результаті вона вже майже 20 років живе зі своєю родиною у Санкт-Петербурзі. Так ось саме ця жінка є яскравим свідченням того, що рідну мову забути неможливо ні за яких обставин. І мене не переконає ніхто з тих, котрі виїхали у місто (або як при колишньому Союзі — пішли служити в армію) і відразу ж почали «штокати» й «какати», бо, «відітє лі, оні забилісь, як гаваріть па-укрАінскі». Моя однокурсниця вільно і природньо розмовляє чистою українською, літературною, без найменшого акценту. Хоча мовне середовище, яке її оточує, — російське. Більше того: вона й доньку від народження оточила україномовним середовищем. І тепер ця дівчинка у своєму володінні українською втре носа багатьом із нас, у тому числі й професійним мовникам.
Щоліта вони приїздять на свою малу батьківщину, на Полтавщину. Цього літа мама прилаштувала доньку в юнацький мовний табір. Коли дівчина прийшла оформлятися, то довго доводила, що це саме про неї попереджали: «До вас прийде дєвочка з Санкт-Петербурга». Ця «дєвочка» своєю вимовою ввела співрозмовників в оману: подумали, що вона прибула із західних областей України!
Якось я запитала однокурсницю: «Як тобі живеться там? Ностальгія не мучить?». Вона, не задумуючись, відказала: «Скільки живу, скільки вона мене і гризе. І розриваюся, бо сім’я — тут, а коріння й душа залишилися в Україні. Приїду на літо в рідне село, наберуся сили, терпіння, снаги — тоді можна їхати і в Росію». Як у міфі про Антея, котрий брав свою силу від землі…
Що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо. Ця народна мудрість написана на гіркому досвіді. Тож цінуймо, бережімо і плекаймо те, що в нас є. І нарешті давайте додамо до своїх особистих цінностей і рідну мову. Не на державному рівні — цим нехай наші слуги народу займаються. На рівні своєї родини, свого дому і своєї особистості.
До зустрічі на цьому ж місці, в цей же час через тиждень.
Залишайтеся з нами!

Надія ЛИТВИН

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Новини в Україні

Канал не знайдено

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1096
1459
5623
13825
27405
60361
1851129

Прогноз
1200

10.79%
7.90%
13.60%
0.61%
0.33%
66.77%
Online (15 minutes ago):51
one guest
no members

Ваш IP:18.212.92.235