На хуторі Худенках, де пройшло моє дитинство, було у кінці 50-х років минулого століття щось трохи більше двох десятків осель. Жили тут дві багатодітні сім’ї — по семеро і більше дітей. Усі вони зростали, як правило, працьовитими, уміли постояти за себе. «Зірок» у науках не знімали, але лайливими були — до неможливості. Ми, інші хутірські діти, з самого малечку пізнавали від них новий курс наук зі вживання… матюків та й, що гріха таїти, інших «заборонених» речей.

Це було у 80-і роки минулого століття. Я працював тоді власкором «Кіровоградської правди». Якось прибув у відрядження в один із районів області. За звичаєм, перш за все, завітав до колег у редакцію районної газети, де редактором віднедавна працював мій однокашник по Київському університету Толя.Не встиг ступити на поріг редакції, як назустріч стрімко вибігає явно розгніваний літній чоловік з буйною сивою шевелюрою.— Ідіоти, писаки хренові, матір вашу! — репетує дядько, вже простуючи по вулиці. — Морди б вам понабивати за таку писанину!..Заходжу в кабінет до редактора.

Від автора:Ось і знову, шановні читачі, ми зустрічаємося з вами у нашому жвавому, непересічному і такому «смачному» «Веселому варенику»!Звичайно, не винайду велосипеда і не відкрию Америку, коли згадаю, до певної міри, банальну, але таку живучу, як українці за вибриків різних режимів, істину: народ живе до того часу, доки уміє сміятися над собою.Отже, до вашої уваги — чергова пригорща приколів, притч і побрехеньок, почутих, записаних та пережитих у різні часи і періоди мого життя. Якщо до вподоби — смійтеся на здоров’я, а ні — вибачте. Як зумів, так і написав. З повагою і до нових зустрічей! Назавжди ваш — К.Т.