I ВМЕРТИ НIКОЛИ

Останні новини

  • «Хто викине сміття, того покарає Бог!»
    Дорога на Задовгу донедавна була позначена численними стихійними смітниками, які «цвіли» мало не під кожним деревом побіля узбіч. Але кілька тижнів тому все змінилося. Замість засміченої території уздовж дороги ми побачили акуратно складене і частково спаковане сміття.
  • облаштували зону відпочинку для жителів нашого району
    У ході двомісячника чистоти та благоустрою працівники районної ради разом із керівником та працівниками КП «Козельщина» облаштували створену в минулому році зону відпочинку біля річки Рудьки поблизу Василівки дерев’яним столом із лавами навколо нього та навісом, а також упорядкували три місця під мангали. Найближчим часом буде повністю завершено дощате перекриття альтанки для захисту від сонця й опадів і обладнано додаткові місця для безпечного розведення багаття відпочивальниками. Тож  усі бажаючі уже зараз можуть там відпочити з комфортом.
  • «Птахи — наші друзі»
    Узимку козельщинські школярі й учителі у рамках проекту «Птахи — наші друзі» дбали про зимуючих пернатих: розвішували по райцентру власноруч зроблені годівнички та регулярно підсипали у них корм. А у квітні учні подбали і про перелітних птахів. На уроках трудового навчання діти навиготовляли десятки шпаківень, які тепер красуються на деревах у парку і на набережній.

I ВМЕРТИ НIКОЛИ

5856812 originalБабусі у селі помирали напровесні, коли ще сніг не зійшов. Бо як зійде — то помирати ніколи, треба листя минулорічне дозгрібати, і подивитися, чи часник не померз, і розпланувати город, і найняти Петра, щоб заволочив, як підтряхне, а там і глини намісити, щоб около підвести, а тоді і кухню та сарай побілити. А вже ближче до майських і до дерев та забору черга дійде. То діди вмирають, коли хочуть. А баби — ні, їм не годиться вмирати, коли у людей роботи скільки і у полі, і у дворі. Пережила зиму, перезимувала — все! Працюй і живи. Бо — ніколи!

Смерть ходила по селу неспіхом, довго обирала, кого забрати цього року, а кого лишити. Молодих чіпала рідко. Хвороби якось лікувались чи то у филенківській лікарні, а як уже щось серйозніше, то у районі. За все моє дитинство всього три катастрофи і трапилося: розбився десь далеко літак, на якому була филенківська врачиха, і нібито знайшли тільки її руку з перснем; в автомобільній аварії загинув Володька Тарасов, чоловік листоноші; і по дорозі на Первозванівку, під горою, упав з мотоцикла й убився Іван, молодий іще хлопець, у нього тільки-но син родився. Та Іван був випивши, і всі казали,що не їдь, а він поїхав — і от. Ще років двадцять потому матері вдовбвлювали своїм синам, що пити і за кермо — то до добра не доведе; он Іван — випив...
А бабусі що? Вони садили город, проривали моркву, ганяли жуків, підв’язували помідори, викопували картоплю, перебирали її, опускали у погріб. А тоді ще квасили капусту і яблука. Накривали часник на зиму і згрібали опале листя. І коли вже все було зроблено, а попереду маячила довга зима, то бабусі починали згасати. Спочатку переставали виходити до колодязя по воду, тоді забували про двір, а далі вже і грубку не могли розтопити. І тоді у селі казали, що «Наумиха злягла». До неї ходили у гості, провідували і переказували одна одній, що, мабуть, уже не підніметься, бо і їсти не їсть, тільки водичку п’є, і лице пожовкло, а найостанніший діагноз — ніс загострився. І я вже знала: якщо ніс загострився — то скоро похорон. І добре б, щоб не по нашій вулиці везли. Бо похоронний марш надовго в’їдався у тіло, не давав заснути, розставляв привиди по всьому подвір’ю.
На похороні за бабусями не голосили, плакали для годиться. Діди не уміли цього робити, а діти вже і самі були не першої молодості: «там ногу круте, там поперек прихватило, а тут ще мати злягли». От як дідусь помирав, то бабуся голосила: і куди ж ти зібрався, і на кого ж мене покинув, і кому ж я тепер снідати буду варити, та ти ж казав, що ми разом помремо... Та це голосіння не краяло душу, не розривало серця, навіть сльози, і ті не починали литися, бо то була розмова між старим подружжям, данина традиції. 
Осінь закінчувалася дощами, почорнілим листям, першими морозами. А людське життя — старістю, неміччю, тихим згасанням. Наробилися, нажилися, наняньчилися — пора і на той світ, бо батьки та сусіди вже зачекалися. І єдине, про що клопоталися бабусі, — так це щоб земля не промерзла, бо копачам важко буде копати могилу.

Любов ФИЛЕНКО

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1996
2454
17740
17740
43038
58428
1281503

Прогноз
3024

10.65%
6.34%
15.83%
0.57%
0.44%
66.18%
Online (15 minutes ago):39
39 guests
no members

Ваш IP:54.166.212.152