Житейська правда Василя Правди

Останні новини

  • «Хто викине сміття, того покарає Бог!»
    Дорога на Задовгу донедавна була позначена численними стихійними смітниками, які «цвіли» мало не під кожним деревом побіля узбіч. Але кілька тижнів тому все змінилося. Замість засміченої території уздовж дороги ми побачили акуратно складене і частково спаковане сміття.
  • облаштували зону відпочинку для жителів нашого району
    У ході двомісячника чистоти та благоустрою працівники районної ради разом із керівником та працівниками КП «Козельщина» облаштували створену в минулому році зону відпочинку біля річки Рудьки поблизу Василівки дерев’яним столом із лавами навколо нього та навісом, а також упорядкували три місця під мангали. Найближчим часом буде повністю завершено дощате перекриття альтанки для захисту від сонця й опадів і обладнано додаткові місця для безпечного розведення багаття відпочивальниками. Тож  усі бажаючі уже зараз можуть там відпочити з комфортом.
  • «Птахи — наші друзі»
    Узимку козельщинські школярі й учителі у рамках проекту «Птахи — наші друзі» дбали про зимуючих пернатих: розвішували по райцентру власноруч зроблені годівнички та регулярно підсипали у них корм. А у квітні учні подбали і про перелітних птахів. На уроках трудового навчання діти навиготовляли десятки шпаківень, які тепер красуються на деревах у парку і на набережній.

Житейська правда Василя Правди

ПрадаУсього було за довгий життєвий шлях у Василя Петровича Правди з Мальців (Чапаєвки) — і доброго, і лихого. Та й те сказати: стрімко наближається до свого 95-ліття «мальцівський патріарх». Вік, без сумніву, солідний. А головне — ніхто, познайомившись уперше з цією неординарною людиною, не може повірити, що Василеві Петровичу уже стільки літ! Міцний козарлюга, завжди охайний, веселий і компанійський, із ясним аналітичним розумом і світлою пам’яттю — усе це він, герой нашої розповіді. Щоправда, важкувато вже пересуватися, спирається на палицю (а що ж ви хотіли?), може навіть сам із себе покепкувати з цього приводу.

І ще одна цікава деталь його біографії: фактично не маючи ніякої спеціальної освіти, Василь Петрович «левову» частку свого життя працював… на керівних посадах. Бо ж мав і має, без перебільшення, справжній талант керівника, «жилку» оту хазяйську. Він і нині очолює первинну ветеранську організацію Мальцівської сільської ради.
Отож спробуємо бодай частково пройти нелегкий і тернистий життєвий шлях нашого героя завдяки розповідям самого Василя Петровича. Гадаю, буде нам така «екскурсія» і цікавою, і корисною.Прада1

Як малий Василь согрішив

…Ще ледь-ледь на світ благословилося, а Петро Правда уже на ногах. Умився, витерся вишиваним рушником, перехрестився на образи. Між тим з оберемком соломи зайшла до хати й Правдиха — розтопити піч і готувати їсти на всю немаленьку сімейку.
— Ти давай, — до жінки, — буди Василя. Він же йтиме у Бреусівку до церкви, то щоб не проспав. Бо люди, ма’ть, уже збираються.
І вийшов на подвір’я. Трохи зіщулився від вранішньої прохолоди, мимоволі замилувався рожевим видноколом на сході та смарагдовим видолинком, що все рясніше вкривається буйним весняним зелом.
Швидко і звично попорався біля домашньої живності, завдав оброку коневі. Потім узяв з повітки гвіздки та молоток і пішов лагодити паркан. Треба в порядку тримати хазяйство, адже Правда вважався на хуторі зразковим господарем. Торік навіть грамоту одержав. Хоч працювали сім’єю тяжко, та взимку було всього вдосталь — і їсти, і пити. І державі здали збіжжя, скільки треба.
…Прокидався хутірець Прощуради, що розкинувся цяточками біленьких хат на мальовничих пагорбах за Улинівкою. Брязкотіли відра, мукали корови, іржали коні.
Вийшов надвір і семилітній Василько — у чистенькому костюмчику, біленькій сорочечці і нових, іще ні разу не взуваних черевиках. Личко збуджене, радісне, хоч очі ще припухлі від сну. Аякже! Сьогодні він уперше вирушить самостійно разом із хутірськими в таку далеку мандрівку — аж у саму Бреусівку, до церкви на причастя!

Мати винесла вузлик із коржиками.

— Дивись мені, Васю, не їж нічого, поки не причастишся! Бо то гріх великий! А це, — поклала до кишені два карбованці, — купиш свічечку, поставиш до Матері Богородиці і даси «на часточку». Ну, йди, з Богом! — перехрестила Василька.
Тим часом невеликий гурт хуторян виходив на битий шлях. До них приєднався і Василь. Ішлося весело, бадьоро. Все радувало хлопця — зелені лани, чагарники, вируючі першим весняним листям, і пісня жайворонка у високості.
Шлях вів усе далі й далі. Трохи притомився Василько. Та найдужче захотілося їсти. А в кишені ж такі смачні коржики!
— Мабуть, з’їм один, — подумав Василько, — мо’, ніхто не побачить?..
Трохи відстав від гурту, шаснув до кишені, відлупив трохи, хутко сунув до рота. Та й смакота ж! Ніби ніхто з хутірських не бачить…
«З’їм іще трішки!..»
Словом, коржиків до Бреусівки не вистачило.
Прийшли до церкви. Яка ж бо краса! А всередині ще красивіше й урочистіше. Причастився Василько разом із усіма. Щоправда, було трошки моторошно: всі святі з ікон дивилися на нього і ніби дорікали: «Ти навіщо з’їв коржики? Согрішив?»
Уже вдома, коли втомлений Василь зайшов до хати, мама, якось дивно глянувши на хлопця, мовила:
— Ти нічого не хочеш сказати?
— Н-ні-і-чого…— затремтів голос у хлопчика.
— А коржики до причастя хто їв?
— Я… не їв…
— А он же у тебе на лобі написано!
Василь миттю мацнув себе за лоба. Нічого, звісно, не відчув. Але, очікуючи доброго прочухана, запхикав: «Я більше не бу-у-ду!»
Якось обійшлося без прочухана. Мама лише докірливо похитала головою, журливо проказала:
— Ти не забув, як наша хвамилія?
— Правда... — похнюпився хлопець.
— Отже, як схочеш збрехати, добре подумай про це!
І Василь запам’ятав. На все життя.
Та дитяче лихо, звісно, недовге. Посьорбавши гарячого кулешу, вибіг надвір та й гайнув до гурту дітлахів. Якби ж то знав Василь, які випробування попереду чекають і його, і сім’ю. Які нелюдські поневіряння і страждання…

«Куркулю,  віддай хліб!..»

Після пізнього Великодня якось одразу настало справжнє літо. Невдовзі прийшли і жнива. Не могла нарадітися хліборобська душа зразкового господаря Петра Правди: он який хліб стіною стоїть! Готувалася сім’я до жнив. Однак хутором уперто ходили якісь незрозумілі і від того моторошні чутки: мовляв, відберуть у селянина все — і худобу, і реманент, і віддадуть до якоїсь народної «комуни». Не йняв віри цьому Правда. Не дуже вірили й хуторяни. Працювали собі на своїх земельних наділах, раділи добрим видам на урожай. І не відали, яка халепа на їхні голови наближається.
…Сімейство Правдів завершувало жнива. Складено у копи останні снопи. І раптом, де не візьмись, на баскому коні прискакав Гнида. Так його по вуличному звала вся округа, забувши справжнє ім’я. Несусвітній п’яниця, ледацюга і дебошир, Гнида як незаможник був призначений до сільської ради виконавцем. І нині показував свою потворну сутність перед односельцями у всій «красі».
— Шо, куркулі, наживаєтесь на государственій землі? — хижо усміхаючись, наблизився він до Петра, дихаючи сивухою та цибулею.
— Роби й ти на землі, як усі, і ти наживешся! — відповів на те Правда.
— Нічого, скоро ми вас прижмьом к ногтю! Бо наша тепер власть, совєцька!
— Ти власть? — скривився Петро. — Та самогонка над тобою власть, ледацюго! — не втримався хуторянин.
— А, то ви проти совєцькой власті? Ну, я це запомню!
Скочив на коня — і тільки його й бачили. По жнивах якось цей випадок трохи призабувся.
А Гнида «запомнив»! Отож як грянув буревій колективізації та розкуркулення, зразковий господар Правда був у списку одним із найперших.
— Пригадую, як страшний сон, оті загони «незаможників» — таких же ханиг, як і Гнида, котрі виносили з хати все збіжжя, забирали худобу, реманент, а батька, матір і нас, малих, саджали на підводи, щоб відвезти на Кобеляцьку станцію і відправити в далекі краї. Згадуються і старші дітлахи у червоних галстуках, що горлали по хутору: «Куркулю, віддай хліб!» Згадую «телячий» вагон, далеку виснажливу дорогу, лайливі слова та матюки конвоїрів…
Опинилися аж на Уралі, на якійсь станції. І тут щось сталося. По вагонах ходили конвоїри, звірялися зі списками і багато сімей виганяли з вагонів.
Дійшла черга і до Правдів.
— Освободітє вагон! — рявкнув військовий.— Ви свободні! Скажітє спасібо товаріщу Сталіну, он вас мілуєт! Ідітє на все чєтирє сторони!
Пішов ешелон далі, везучи в далекі сибірські краї більшу частину нещасних «ворогів народу». А «помилувані» всієї знедоленої родини залишилися на пероні — без копійки в кишені, голодні, обірвані, нещасні.
Що робити, куди йти? Як добратися до рідної домівки?
— Сіли на травичці батько, мати і нас п’ятеро, — пригадує Василь Петрович, — зажурились.
— Нічого, — каже батько, — світ не без добрих людей. Головне — до Сибіру не повезли…
І тут з’явилась якась жінка. Привітно усміхалась:
— Ходімте зі мною, — мовила, — сідайте на воза, та й поїдемо до мене додому.
Так і прожило сімейство півроку у цієї доброї жінки. На жаль, Василь Петрович не запам’ятав її прізвища. Працювала вся сім’я по господарству. Діти, в тім числі і Василь, пасли худобу, збирали в лісі гриби та ягоди. Аж доки не прибув дядько з України та не забрав додому.
Приїхали. А тут уже «нове життя» — новостворена артіль. А невдовзі — небачений голодомор…
— Батько, — каже Василь Петрович, — влаштувався працювати на олійницю. Я йому допомагав. Отож потроху носили додому макуху. Та так і виживали…
Як у кошмарному сні, минули голодні роки. Життя налагоджувалося. Петро Андрійович Правда що хазяйновитим був, що вже метикованим і до техніки, і до хліборобського ремесла — таких можна на пальцях перерахувати. І Василько як старший із дітей усотував від батька, наче губка, всі ці життєві премудрості, котрі згодом йому так ставали у пригоді. І все було б нічого. Та невдовзі грянула війна…

Із «раю» колгоспного — до німецького…

До армії Василя не взяли — не було ще 18 років. А ось на роботу до Німеччини — втрапив. Бо німці не гребували навіть 14-15-літніми дітлахами. Для Рейху кожна пара робочих рук (хай і дитячих) стане у пригоді. Всім робота знайдеться.

— Доїхали ми до якоїсь станції у Польщі, — пригадує Василь Петрович. — зупинилися. Нам дозволили вийти з вагонів. Охорона дивилася на наше юрмисько крізь пальці: куди, мовляв, ми, підлітки, подінемось?
— Давай тікати! — кивнув я двоюрідному братові Степану. — Отак на схід по шпалах підемо, та й дійдемо!
— Пішли! — згодився брат.
Отож пройшли ми щось більше кілометра. І тут на якомусь роз’їзді жінка-залізничник, побачивши нас, ламаною російською застерегла, аби не йшли далі.
— Ходзітє назад! — замахала руками. — Далі нє надо! До гестапо заберуць! А там бістро умірать! Ходзіте, я прошу, мнє жалко вас, такіє млодиє, юниє!
Послухавшись поради цієї доброї жінки, повернулися до своїх вагонів. А тут ніхто їх і не кинувся. Надвечір ешелон рушив на захід…
Уже в Німеччині хлопці втрапили на роботу до бауера, на хутір. Робота для селянських дітей звична, навіть значно легша, ніж удома. Годували теж непогано. Так що жити можна було. Василя, кмітливого й хазяйновитого, бауер призначив щось на зразок завгоспа.
Так минули місяці «рабства», хоч рабом Василь себе чомусь зовсім не відчував. Просто за домом сумував, а так…
…Радянські війська стрімко наступали. У Франції висадилися союзники. Уже наближався неминучий крах «непереможного» великого Рейху. І ось одного дня бауер із сім’єю, зібравши найнеобхідніші речі, вирушив на захід, аби не втрапити під окупацію радянських військ. Невдовзі радянські війська вступили на німецьку землю. Хлопці прийняли присягу і були зараховані до діючої армії. Та повоювати Василеві так і не вдалося. Одного сумнозвісного дня, коли він разом з іншими новобранцями заганяв бездомну худобу для армійських потреб, напоровся на міну. Одного бійця було вбито, а Василь, тяжко поранений у ногу, отримав ще й контузію.
Після госпіталю був відправлений у запасний полк до Казахстану, де у Караганді конвоював полонених німців на роботу в шахту.
Доля так розпорядилася, що з Казахстаном у нашого героя пов’язаний значний відрізок життя. Про що і піде мова нижче.

Від тюрми і до суми…

У 1947 році демобілізувався. Приїхав до України. Та нерадісним було те повернення. Удома — голод, розруха, господарство занедбане. А тодішньому голові колгоспу Сергієві Тимофійовичу Онищенку ще прийшла рознарядка — відправити кілька чоловік на роботу до Караганди, на шахти. Василь, не вагаючись, зібрав кілька чоловік і «завербувався» до Караганди. Тим паче, що місця знайомі ще по службі, людей багатьох знав, у тім числі й серед керівників.

Кілька років відпрацював на шахті. У шані був, поважали його і керівники, і колеги. Та одного разу якийсь «шишка» місцевого масштабу запропонував Правді очолити крупний побутовий комбінат. Певно, відчув якимсь «шостим» відчуттям, що є у кмітливого українця керівна жилка, хист до будь-якої справи, зуміє він налагодити діло.
І не помилився. За короткий термін комбінат із відстаючого досягнув таких високих результатів, що про нього заговорили і на обласному рівні. Одначе, як з гумором згадує нині наш герой, добивався він цього дещо не «радянськими» методами. Як із погляду сьогодення, то він мав би і заслужену шану, і всебічне схвалення як хвацький підприємець. А тоді — часи були жорстокі, безжальні, одним словом, сталінські. Отож невдовзі і завели на Василя Петровича… кримінальну справу. Стаття досить сувора — розтрата державних ресурсів у особливо великих розмірах.
— А про яку «розтрату» могла йти мова? — пригадує зараз Правда. — Собі я не присвоював ні копійки. На той час надходив китайський пошивочний матеріал. У кожному рулоні було зайвих три метри. Отож і шили у нашому швейпромі «зайві» костюми — для «потрібних» людей. А по бартеру отримували обладнання для виробництва, продукти харчування для своїх працівників. Перевиконувався план виробництва та реалізації продукції. Усім було добре. Але з точки зору тодішніх радянських законів я був… злочинцем. Отож «найгуманніший» радянський суд припаяв мені всі 10 років тюряги.
Та недовго просидів у тюрмі Правда. Лише кілька місяців. Ціла делегація з комбінату приїхала до Москви і прийшла на прийом до «всесоюзного старости» Михайла Калініна. І з допомогою підтверджуючих документів аргументовано довели, що в діях Правди не було і не могло бути ніяких корисливих мотивів, злого умислу чи навіть керівної недбалості. Швидко до Караганди з Москви надійшла відповідна «бомага». Правду, отже, фактично виправдали (небувалий випадок у тогочасному судочинстві!). Однак, керуючись отим сумнозвісним радянським постулатом — мовляв, раз справу завели, значить винний — усе ж, звільнивши з-під варти, відправили на поселення в один із віддалених районів. Хоч люди настійно вимагали поновлення на роботі свого керівника. Та хто ж їх послухає?
Повернувшись із «заслання», де йому жилось не так уже й погано, Василь Петрович очолив міське комунальне підприємство, де і трудився до виходу на пенсію, та й деякий час — після неї. Мав прекрасну квартиру у новому мікрорайоні міста, ростив із дружиною двох діток. Що там сталось далі у сім’ї — не будемо в душу людині лізти. Отож із часом вони з дружиною зрозуміли, що стали просто чужими людьми.
— Та ще й з роками ностальгія стала прямо-таки дошкуляти, — продовжує Василь Петрович, — плюс до всього, на той час місцеві мешканці уже відчули себе незалежною нацією. М’яко кажучи, незатишно стало...

Прибув козак до України

Після довгих-предовгих років блукання по світу прибув Василь Петрович додому, до батьківської хати. Щоправда уже в поважному віці. Певний час очолював комунальне підприємство у Кременчуці. Теж був і в пошані, і в авторитеті. А згодом, уже назовсім, осів у батьківській оселі. Підтримує належним чином будинок, веде домашнє господарство. Лише недавно перестав займатися присадибною ділянкою. Бо як би не бадьорився, а сили вже не ті…

Уже давно пішли за вічну межу батьки, Петро Андрійович і Дарина Данилівна. Немає і молодшого брата Колі. А ось сестри — Ніна, Катя і Ліда — дякувати Богу, живі. Одна в Очакові, інша в Кременчуці, Ліда — у Мальцях.
Майже три десятиліття очолює Василь Петрович первинну ветеранську організацію. І не формально очолює, а дбає про кожного сільського ветерана, добивається, аби покращити його матеріальне становище, задовольнити інші потреби. Поряд живе і сестра Василя Петровича, Лідія Петрівна, теж уже похилого віку. Приїздять до дяді племінниці Ніла, Галя. Допомагають. Ми, його молодші друзі, — Григорій Сердюк, Іван Шарий, Василь Онищенко, до недавнього часу Григорій Ворона (трагічно загинув у автокатастрофі торік, вічна йому пам’ять) і автор цих рядків — при першій же нагоді відвідуємо свого старого друга і наставника, дослухаємося до його мудрих порад і вагомого слова, допомагаємо, чим можемо.
Отож у переддень празника Святого Василя щиро вітаємо нашого шановного ветерана. Хай квітує трояндами його життя, а доброта і мудрість хай будуть взірцем для кожного з нас. Тож многая літа, Василю Петровичу! Хай щастить!

Кость ТАРАНЕНКО,
журналіст

На знімку (зліва направо):
сестра Л.П.Правда, Г.Д.Сердюк, В.П.Правда, К.І.Тараненко

Фото Юрія ОПЕРАЙЛА

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1996
2454
17740
17740
43038
58428
1281503

Прогноз
3024

10.65%
6.34%
15.83%
0.57%
0.44%
66.18%
Online (15 minutes ago):39
39 guests
no members

Ваш IP:54.166.212.152