У чому твій секрет, побратиме?

Останні новини

  • ПРАВИЛА І ПОМИЛКИ купання в ополонці
    Хрещення — одне з головних християнських свят, яким закінчуються Різдвяні святки, які тривають із 7 до 19 січня. А занурення в ополонку вже давно стало невід’ємною частиною святкування Водохреща. Для того, щоб купання у крижаній воді пройшло максимально корисно і безпечно, особливо у тих, хто у цьому році вперше зважився на подібне, існує кілька правил і типових помилок.
  • ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО РІЗДВО
    Як відомо, наука й досі сперечається про достовірність дати народження Ісуса і про те, скільки насправді зараз років від Різдва Христового. Дослідники розходяться у термінах на кілька століть. Багато богословів вважають, що Ісус народився не 25 грудня (7 січня), а у вересні. Однак Різдво ми, як і раніше, святкуємо взимку.

У чому твій секрет, побратиме?

ТараненкоНеждано-негадано, як і кожному з нас, зозуля накувала нашому колезі, журналістові-професіоналу Костянтину Тараненку сім десятків. Твердих десятків, як ото в ціль. Про кожний життєвий проміжок у десять років можна писати добру повістину.
З цієї нагоди запросив свого колегу до себе додому на щиру розмову. Місце знайшли на кухні — тут і тепліше, і ближче до холодильника. Згадав деякі поради майстровитих «зубрів»-журналістів. Перш ніж починати розмову, запросив співбесідника до столу.

— З чого почнемо? — про всяк випадок запитую у Костянтина, — Є горнятко запашної бразильської кави, є і наш особливий безалкогольний напій. Товариш розробив, технологію свою тримає у секреті, але три складові він назвав: варення з бузини і терну, плюс калина, перетерта з цукром.
— І в чому сила його? — уточнює Костянтин.
— Стабілізує тиск, тонізує організм, пам’ять покращується. Після цього напою якось легше ходити і взагалі, — додаю жартома, — враження таке, немов крила за спиною з’являються. Сам подумай, чого варта лише сама калина — комора усіх вітамінів.
— Переконав, — погоджується товариш, — давай почнемо з українського напою.
тараненко з опришком для сайтуЗа розмовою непомітно збігає час — година, друга… Мимоволі ловлю себе на думці: як багато у нас спільних знаменників із цим чоловіком. І хоча Костянтин на кілька років старший, але і він, і я народилися, коли ще був живий Сталін. Можливо, саме подих сталінської доби робив нас трішки обачнішими, непоспішливими. Це ж треба так, живучи у різних кутках Полтавщини, майже в одних середніх класах відчули смак і силу слова, рано почали писати замітки до стінгазет, а потім і до газет місцевих. Потім навчання, той же університет Київський, той же факультет журналістики. І теми дипломних робіт виявилися близькими за суттю. У Костянтина — «Прогресивні технології обробітку ґрунту», у мене — «Прогресивні технології вирощування технічних та зернових культур». І керівник дипломних робіт виявився один і той же — Іван Іванович Гутиря. І факультативний предмет виявився спільним — нарис і журналістика. Керівником його був викладач Автомонов. Так-так, це той Павло Автомонов, романом якого («Коли розлучаються двоє») захоплювалося не одне покоління.
Потім — робота у різних газетах. Костянтин пішов далі, він став іще й поетом-піснярем. Гарні пісні писалися на його слова — і про Олеся Гончара, і про рідний край, і про мамину усмішку. Буде нагода, то послухайте, і ви в цьому переконаєтеся. Працював також у співавторстві з композитором Григорієм Ромасем та Євгенієм Опришком. З останнім, до речі, Костянтин Тараненко переміг у конкурсі на створення гімну Козельщинського краю.

Не будеш комуністом — не станеш журналістом

…Остання сесія у студента Костянтина Тараненка наближалася до кінця, як між консультаціями зайшов парторг факультету і таким не вельми приємним голосом, як ото металом по склу, повідомив: «Четверо студентів на вашому потоці, виявляється, безпартійні». І далі найбільш вражаюче: «Захист дипломних робіт для них буде проблематичним. Той «квартет» не навчився читати не лише між газетними рядками, а й між сказаними словами». Факультет, як відомо, був ідеологічним, а тут, бачте, четвірка молодих людей ще не сформувала свою ідеологічну платформу. Ті «четверо» зрозуміли чітко — на дипломних роботах можна поставити якщо не «хрест», то процес захисту може затягнутися на необмежений термін.
Мобільників у нас тоді ще не було. Отож, ледве дочекавшись кінця учбової пари, Костянтин метнувся і терміново подзвонив у Козельщину, у редакцію, до секретаря парторганізації Анатолія Мазура.
— Толю! — схвильовано говорив у слухавку, — виникла проблема, ідеологічна. Я ж безпартійний. А тут сказали, що буде проблема із захистом диплома. Розумієш?! Виручай, Толю.
— А я тобі що казав! — заторохкотів голос із Козельщини.
А потім слова парторга полилися ще густіше. Ледве встиг попросити, щоб той підготував партійні документи на кандидата і що він приїздить. Через два дні Костянтин був уже в райцентрі. Рекомендації у партію дали йому редактори — газети Геннадій Костянтинович Іваненко, радіо — Микола Андрійович Тимошенко та завідуючий відділом листів Василь Григорович Біленко. Ще через два дні Костянтина прийняли у кандидати, дали на руки облікову картку.
Поширена на той час була така, як його точніше сказати, тенденція: кожну гучну мирську справу «приливали». Не встигли «прилити», як у Костянтина уже й стаж кандидатський почався.
Буквально у той же день до нього підійшла своячка Алла: «Котю (інколи у сімейному колі так пестливо називали Костянтина), — прошу стати хрещеним для моєї донечки. Треба похрестити її.» «Алло, — аж остовпів Костянтин, — та я ж тепер уже кандидат у партію.» «Котику, — затепліла словами Алла, — і хто там знатиме. Уже домовлено з батюшкою, за 15 кілометрів від нас, поїдемо «Запорожцем». Не відмовляйся, Костянтине», — ще раз попрохала жінка.
До церкви під’їхали після опівночі. На руках у майбутнього хрещеного батька маля. Думали, що вже нікого не зустрінуть. А тут раптом збоку: «Доброї ночі Вам, Костянтине Івановичу!» Знайомий механізатор повертався з нічної зміни. Вони якраз переходили дорогу, коли шугонула блискавка, то і побачилися. Кілька днів тому кореспондент К.Тараненко брав у нього інтерв’ю, а тепер ось довелося зустрітися вночі, неподалік храму. Привітався чемно і Костянтин із немовлям на руках…
Тож чи захистив свою дипломну роботу наш герой? Ще й як! Кілька слів про це. На підготовку дипломної роботи дається, як відомо, кілька місяців. Чи то на базі курсової роботи, чи за новою темою час невгамовно збігав, а Костянтин, як здавалося декому, по-серйозному ще й не брався за неї. Та то лише здавалося. А вона ж, дипломна, писалася у голові! Таке буває у творчих людей. Пам’ятаєте, як Достоєвський писав свій роман «Игрок»? Усього за кілька тижнів, ходячи по кімнаті, начитав цей твір стенографістці.
І ось одного дня Костянтин сказав: «Пора! Починаємо!» І завертілася його команда. Наш студент гарячково працював удома. Микола Носач, свояк, доставляв тексти у редакцію, секретар-друкарка Ліда Щепаченко оперативно віддруковувала написане, а дружина Тамара забезпечувала «тили» — готувала смачні страви, пекла пиріжки, варила узвари.
— До речі, про мою кохану дружину слід сказати таке, — згадує Костянтин, — без перебільшення, не було б її, нічого б із мене не вийшло. Це беззаперечний факт.
Минуло усього кілька тижнів, і дипломна робота побачила світ. Нарешті, студент відбув до Києва. Для близьких і рідних час, здається, зупинився. Аж ось і телефонний дзвінок додому. Трубку підняла дружина Тамара.Тараненко1
— Ну що там, Костю, захистився? — з тривогою запитала.
— Так, захистився, — відповів спокійно чоловік.
— І що ж там з оцінкою? Посередньо?
— Ні, Томо, бери вище.
— Чотири?
— Ні, бери ще вище.
— П’ять?
— Ні, іще вище.
Запала пауза. За п’ятибальною системою вище уже немов і не було оцінок. Тамара згадала, що є ще оцінка — «з плюсом».
— Що? П’ять з плюсом?
— Ні. П’ять, іще й з правом віддрукування дипломної у видавництві «Урожай».
У журналістиці була ще й така «оцінка».

І… шубовснув із мотоцикла у ставок

Без сумніву, як і в газетярів, так і в «радійників», і в телевізійників є що згадати. Це вже перевірені життям люди, які працюють у журналістиці, — цікаві, неординарні, кмітливі.
— Усього було, — згадує Костянтин, — і радісного, і тривожного. Про багатьох своїх колег можна складати життєві новели.
І він розповідає то про одного, то про іншого. Узяти хоча б Анатолія Григоровича Мазура. Тут важливе не так прізвище, як особа. Він, за його словами, умів усе: і вправно писати, і макетувати сторінки газети, навіть… лікувати, розбирався в юриспруденції, кажуть, нині він викладає теорію журналістики. Умів усе, але чи міг керувати транспортом, не знав ніхто. Редакційний мотоцикл із коляскою був готовий до виїзду. Анатолій Григорович, звернувшись до редактора, узяв дозвіл поїхати в одне ближнє село. Та яке було здивування колег, коли він невдовзі повернувся: вигляд мав нікудишній, як ото «батогом побитий». А мотоцикла притягнув до редакції молоковоз.
— Що ж трапилося? — суворо запитав редактор.
— Я прийняв єдине правильне рішення, — почав пояснювати колега…
А трапилося таке. Попереду дамба. Раптово з’являється на ній широкогабаритний автомобіль. Швидкість достатня. Щоб не зіткнутися, наш «універсал» і спрямував мотоцикла… у ставок.
Як зреагував на це пояснення редактор, історія, як-то кажуть, замовчує.
Справжню шану викликав до себе вимогливий, досвідчений, частенько, коли потрібно, з крутезним словом редактор райгазети «Радянське село» Геннадій Костянтинович Іваненко. Досвідчений був і як політик, і як мовознавець. На сторожі слова був пильним. У матеріалах, що лякали редактора, надто часто почало з’являтися «міроприємства». Виправляв їх по-своєму, зі своєрідними коментарями. Пам’ятаєте, казав він, отой анекдот про грузина, котрий захоплювався гостинністю українців: «Вездє напісано: «Заходи, заходи!», тож і ви пишіть «Заходи, заходи!» з наголосом на першому складі», ну, і так далі.
Неквапом продовжуємо розмову.
— І все ж таки, Костянтине, як і, власне, із чого все почалося?
— Із юнкорівських дописів, зі стінгазети. Десь приблизно у такому віці, про який писав Шевченко «Мені тринадцятий минало…», написав свого першого так званого «сердитого» листа. У відповідь на поетичний огляд на шпальтах районної газети сусіднього району. В огляді зазначалося, що у поетичній добірці, що надіслав Кость Тараненко, частина його поезій достатньо вправні, а є і такі, що їх можна було до редакції і не надсилати… Можна було і пораду конкретну якусь дати, а то відразу давай початківця критикувати. Однокласники критику відразу помітили. Окремі однокашники на перервах так і загукали: «Поет, ти диви, поет знайшовся!»
Десь так, у юні роки, Костянтин захопився ще фотосправою. На це «захопив» його земляк Юрій Онищенко. Пізніше разом із ним і в редакції райгазети працював. У ті часи, у шістдесяті та сімдесяті роки, активно діяло місцеве радіомовлення. І там юний Костянтин читав свої матеріали.

А що ж після школи? Куди життєва стежина повела Костянтина?

— Закінчив дев’ять класів. Дехто з хлопців ще раніше випурхнув із-під батьківської опіки. А тут був такий період, що молодь практично із села не випускали. Я тоді махнув на все рукою, схопив документи, мама виділила якісь копійчані гроші, і побіг за хлопцями. Ті — у профтехучилище, і я за ними, у Кременчук. Спеціальність вибрав автокранівника. Невдовзі і мама до мене в училище приїхала. Казала: «Повертайся додому, синку! Нащо воно тобі все це? Ти ж гарно вчився. І вчителі про це говорили».
«Мамо, не хвилюйся, — сказав я тоді, — закінчу училище і водночас школу, атестат про середню освіту я тобі привезу!»
У ці роки Костянтин познайомився із Миколою Безимою, котрого ми пам’ятаємо вже керівником Полтавського відділення «Укртелекому» і депутатом обласної ради.
Ось уже й училище позаду, і робота з’явилася у Кості в управлінні механізації. Та молода кров нуртує. І хлопець вступає до Полтавського автодорожнього технікуму на заочну форму навчання.
А далі події завертілися вихором. Рік навчання, служба в армії за кордоном, співробітничав з редакцією «Голос Родины», побував у гарячих точках. Мав змогу стати військовим журналістом, та життєва стежина повела Костянтина іншим шляхом: повернувся з армії, закінчив технікум і отримав направлення до Казахстану, працював там інженером з безпеки руху.
Та рідна земля кликала свого сина. Повернувся на Україну, на рідну Полтавщину.

Костянтине, ти бажаєш працювати в газеті?

…Його, Костянтина Тараненка, не могли не помітити. Невдовзі після прибуття на рідну землю Костянтин одружився з землячкою, бреусянкою Тамарою. Почав підшукувати роботу. І, звичайно, дописував у редакцію козельщинської райгазети. Матеріали його були змістовні, обґрунтовані; відчувалося, що автор досить вправно володіє словом. І такий досвідчений редактор як Геннадій Іваненко цього не помітити аж ніяк не міг.
— А запросіть цього автора до мене, — сказав підлеглим.
Костянтин приїхав у Козельщину, знайшов редакцію, зайшов до редактора.
— Надрукували ось твій матеріал, — сказав Геннадій Костянтинович. — Можеш ознайомитися.
А потім запитав:
— А ти десь працював у редакції?
— Ні, я лише дописував, — відказав Костянтин.
— А хочеш працювати кореспондентом?
— А чого б не спробувати? — упевнено відповів.
Після короткої паузи редактор додав:
— Мені не хочеться тебе випускати з району. Зараз, правда, у редакції вакансії немає, але ось через півроку Коля Ємченко їде навчатися, тоді і запросимо тебе до нас.
Тут же редактор зателефонував до керівника радгоспу, поговорив із ним. А там і робота знайшлася для Костянтина — тимчасова, завмайстернею.
— На календарі був 1977 рік. Із ким тоді, Костянтине, довелося працювати?
— Редактором, як було вже зазначено, працював Геннадій Іваненко; Віталій Карналь — заступником редактора; Ілля Костиря — відповідальним секретарем; фотокором — Леонід Давиденко; ветерани Василь Біленко — заввідділом, Микола Тимошенко — директором друкарні. Надія Матвієнко була головним бухгалтером, Іван Литвиненко працював завідуючим відділом сільського господарства, а кореспондентом у нього і став Костянтин Тараненко.
Газета тоді виходила у світ тричі на тиждень. Той, хто працював у такому режимі, може уявити, що це за «січкарня» була. Газета, зрозуміло, була ідеологічною. Звісно, орган райкому партії. І в районі, і в області, за словами класика, засоби масової інформації були й агітатором, і пропагандистом. Ще й організатором суспільних процесів.
Тараненко3Газета виходила тричі на тиждень. Як воно працювалося, Костянтине?
Принцип у роботі був простий, як його сказати зрозуміліше, як у кочегарці: матеріали давай, давай і давай! Транспорт не завжди виділявся на район, отож «чіпляли за хвоста» будь-кого. А ще ж і буряки наділяли на редакцію. Два гектари! А один раз, пам’ятаю, у райвиконкомі «розходилися» і доручили газетярам та радіо аж п’ять гектарів доглянути!
…Життя мчало у цьому потоці: живому, натрудженому. Свої матеріали Костянтин прагнув виписувати якнайліпше, особливо нарисові жанри, бо в основі їх була доля людини, інколи незахищена, інколи болюча. З часом розвинув здібності у гуморі, у фейлетонному жанрі. Наживав собі і друзів, і недругів. Якось із житлом справа не вирішувалася. Тут синочок Рустам почав швидко підростати. Дружина Тамара затурбувалася: «Як воно ж так без житла, без даху над головою жити?»
Боляче було залишати рідний край, але сім’я Тараненків зважилася і переїхала у сусідню область. Костянтин став працювати власкором обласної газети «Кіровоградська правда». А це — новий життєвий пласт, нова історія журналіста Костянтина Тараненка.

До батька у Мелітополь

…Час збирати каміння, підбивати підсумки — гласить Велика Книга. Останнім часом з’явилося у Костянтина своєрідне захоплення: згадувати, розглядати, немов у калейдоскопі, зустрічі з цікавими, неординарними людьми.
Серед численних зустрічей одна, як на видноколі, рубцем затягнулася у серці. Поки досягав повноліття, не раз було думалось: «А де ж мій батько? Чого ж мама лише сама дбає про сина? Так не годиться. Треба хоч у вічі глянути йому», — думалося юнакові.
Десь у домашніх паперах знайшов адресу.
І сталося це на повноліття. Січень 66-го року зафіксував цей гарний молодий вік. Хлопець якраз отримав 90 карбованців відпускних і 60 карбованців зарплати. Ціле багатство, як на ті часи! Подумав-подумав, розвернувся, адресу знав. Нікому нічого не сказавши, узяв квиток до Мелітополя на автобус «Полтава-Євпаторія». По місту довго не блукав. На вулицю, назвемо її, приміром, «Володимира Ульянова, 150» доїхав благополучно. Ось і будинок. А серце стукає: «Ось-ось батька зустріну, рідного тата…» У дворі з’явилася русява, ще моложава жінка, потім вийшли з будинку двоє підлітків. «Ви до кого?» — спитала жінка у Костянтина. «А Іван Іванович вдома?» — запитав. «Ні, немає, він на роботі. Буде десь після п’яти», — якось пильніше подивилася русява на нежданого гостя. Спитала жінка ще й таке: «А ви йому, Івану Івановичу, ким доводитеся?» «Та я так, по роботі, — відповів Костянтин, — зайду пізніше».
Отож поїхав Костя у центр міста, сходив ще в кіно. Раз у дворі за 150-им номером є діти, а це ж, певно, його брати, то купив їм гостинців — цукерок. А десь після 17-ї і зустрілися син із батьком у дворі, на лавочці. Удома на фотографії Костя бачив гарного, вродливого чоловіка. «Це твій батько», — казала не раз мати.
А тут зайшов у двір зігнутий, побитий уже життям, та ще й помітно шкутильгав (почала нагадувати про себе війна). «Здрастуй-здрастуй», — обмінялися скупими словами. «Ти, мабуть, Костя?» — спитав чоловік. «Та Костя ж…» — відповів син. «Та ми й знали, що ти є», — якось запопадливо, ніби похапцем відповів Іван Іванович. Костя ще подумав тоді: «Бач, як воно буває у житті, знав, що десь є ще один син, а не відгукнувся, не виявив милосердя, доброти, уваги…»
Минула ніч і минув день. Гостювати далі у так званого батька було уже якось і недоречно. «Ну, я те…» — сказав Костя немов і ні до кого. — Буду їхати додому, на Полтавщину, до мами». Запала враз якась ніякова тиша. Першим обізвався Іван Іванович: «Та у мене оце, Костю, і немає щось дати на дорогу. До зарплати ще далекувато…» Останні роки господар нової сім’ї працював майстром на місцевому м’ясокомбінаті.
І тоді Костя витягнув із кишені 25 карбованців і сказав: «Візьми собі, батьку. Це з моєї першої зарплати».
Повернувся і пішов. Лиш почув у спину: «Хай таланить тобі, синку...»
З тих пір минуло понад п’ятдесят років, а досі ятрить серце…

Тараненко4…Я по-щирому заздрю Костянтину Тараненку і як колезі, журналістика подарувала йому чимало цікавих зустрічей — від президента до відомих політиків, артистів, літераторів.
Мав розмову з Олександром Ковінькою, Федором Маївчиком, Володимиром Яворівським. Брав інтерв’ю у кіноактора Миколи Крючкова, письменника Олександра Каневського та у багатьох-багатьох інших неповторних особистостей.
Можливо, ці спогади стануть майбутньою книгою журналіста Костянтина Тараненка.

— Тридцять літ стажу в журналістиці. Поділіться секретами. Приміром, запитання від молодих, від початківців, від тих, хто запалився мрією — стати журналістом. Чи можна навчитися писати?
— Як стверджували наші читачі: навчити когось писати, скажімо коректно, складнувато, а от навчитися — цілком можливо.
— Як це — навчитися?
— А просто так. Зустрічаєшся зі своїм героєм, назбируєш факти, а потім сідаєш за стіл. Береш чисті аркуші паперу, ручку, «вмикаєш» мозок…
Костянтин трішки замислився, а потім додав:
— І пишеш. Зараз, між іншим, і паперу не потрібно, навіть і без ручки можна обійтися.
— А як не пишеться? Муки творчості тобі відомі?
— Ще б пак! А кому із творчих людей, тим же художникам, композиторам, журналістам — кожній творчій людині цей стан невідомий…
— І що тоді, Костянтине, робити, коли зникає натхнення, снага?
— Це уже зі сфери психології — ще раз почитаймо «Золоту троянду» Паустовського. Цілу книгу з цього приводу написав мій тезка.
— Колего, а в чому ти черпаєш творче натхнення?
— Тут існує цілий комплекс пояснень: і готовність до виконання, і відповідальність, і насолода у самому процесі творення, і створення образу, і пізнання істини. Для мене, наприклад, перебувати у стані, коли, як на фронті, відступати нікуди. Тоді беру той же папір, якщо немає ручки, беру олівець, і починаю писати. І для мене не так уже й важливо, де цей творчий процес мене застав: чи в редакційній фотолабораторії, чи на лавці у козельщинському сквері, чи у потязі, що рухається із Кременчука на Полтаву.

…А по горнятку запашної кави ми того дня під кінець нашої бесіди посмакували.
— Ну, що, Костянтине, будемо і завершувати нашу зустріч?
Вийшли удвох на подвір’я, потім на нашу центральну вулицю імені академіка М.Остроградського. Міцно потиснули руки і попрощалися.
Додому я повертався з єдиною думкою: так у чому ж криються творчі секрети нашого колеги, журналіста Костянтина Тараненка? Ось уже, між іншим, він п’ятнадцять років очолює Козельщинську районну первинну організацію Національної спілки журналістів України.
Мимоволі згадалося творче листування літераторів, братів Тютюнників. Немає загадки таланту, писав один брат іншому. Є вона у загадках любові. Подумав, а чи не в цьому криються і секрети творчості журналіста Костянтина Тараненка?

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
667
1745
10486
11666
28232
70044
1098558

Прогноз
1896

10.97%
6.42%
16.48%
0.62%
0.49%
65.01%
Online (15 minutes ago):28
28 guests
no members

Ваш IP:54.82.78.213