Я БАГАТА СВОЄЮ РОДИНОЮ ТА ЛЮДЬМИ, ЯКІ МЕНЕ ОТОЧУЮТЬ

Останні новини

  • З району на військову службу відправили перших призовників
    10 квітня з району відправили на строкову службу перших чотирьох призовників. Усього ж цієї весни до лав Збройних Сил, Національної гвардії України та Державної прикордонної служби заплановано призвати 17 юнаків.
  • Біля Підгорівки військовослужбовці та резервісти перевіряли вміння володіти зброєю
    Військовослужбовці районного військкомату та резервісти з роти охорони у свій вихідний день удосконалювали навички з ведення вогню зі стрілецької зброї.
  • Розпочалася приписна кампанія
    У січні у Козельщинському районному військовому комісаріаті запрацювала комісія з приписки юнаків 2001 року народження до районної призовної дільниці. Хлопці проходили поглиблений медичний огляд та професійно-психологічний відбір. Члени комісії вивчали освітній рівень призовників, стан їхнього здоров’я та фізичної підготовки. За три дні 70 допризовників з Козельщинського району стали призовниками.

Я БАГАТА СВОЄЮ РОДИНОЮ ТА ЛЮДЬМИ, ЯКІ МЕНЕ ОТОЧУЮТЬ

3Всього було у моєму житті — і радощі свої, і прикрощі. Народилася і виросла я у селі Сушках, точніше на хуторі Кринки, який місцеві називали «Крим», бо його вуличка пролягала побіля ставка з вербами та верболозами. Багато дітвори там росло. Весело було. На дорозі пиляки було по кісточки, так що курява стояла стовпом майже цілий день. Благо, що поряд ставок, тож з дороги — шубовсть прямо у воду!

6Виросла, як і більшість, у селянській сім’ї, де проживало три покоління. Проте жили дружно, без сварок. З ранку до вечора лише трудилися — у кожного члена родини були свої обов’язки.
Закінчила Сушківську восьмирічку, а потім і Бреусівську середню школи у 1966 році. Навчалася добре, адже мріяла стати вчителем. Та з першого разу поступити до вузу не вдалося, та й у сім’ї склалися такі обставини (дідусь і бабуся старенькі, батько дуже хворів, мама тягла сім’ю одна, старша сестра вийшла заміж, брат іще навчався у школі), що здобувала освіту заочно, в той же час працюючи старшою піонервожатою Мирородщинської 8-річної школи, а потім учителем Олександрівської восьмирічки.

ВЧИЛАСЯ НАВЧАТИ

1Саме в Олександрівці я вчилася бути вчителем. І завдячую цьому тому педагогічному колективу і його керівнику, директору Андрію Яковичу Заліському. Він по-батьківському ставився до кожного члена колективу, а мене, зовсім юну, навчав усім премудростям педагогічної праці.
Запам’ятався такий випадок. Я щойно приступила до роботи, квартири ще не підшукала, тому їздила додому велосипедом (15 км). І ось на ранок дощ. Довелося йти пішки (дороги тоді ще не були асфальтовані). Доходжу до школи — дзвінок. Уявіть, який у мене вигляд, а тут директор: «Приводьте себе в порядок, я до вас на урок!». До уроку я була готова, але фізично… Урок провела, але — сидячи, бо була виморена: як упала на стілець, так і не змогла піднятися всі 45 хвилин. Після уроку Андрій Якович каже: «Колись із Вас вийде хороший учитель, Ви правильно продумали хід уроку і виклад матеріалу, але те, що весь час просиділи — неприпустимо». Я хотіла було заперечити, назвавши вагомий аргумент, але він мене перебив: «Учитель. Це певною мірою артист — ніхто не повинен бачити ані його сліз, ані труднощів. З посмішкою, з хорошим настроєм, вперед. Ви — боєць». Ось так і пронесла його настанови все життя. На жаль, він уже відійшов у вічність, як і більшість членів колективу.
А взагалі мені щастило на добрих, чуйних, щиросердних людей. Хазяйки квартир, де я жила і в Полтаві, і в Миргородщині, і в Олександрівці, були моїми другими матерями та подругами. Царство їм небесне і земля їм пухом…

2БЕЗ КЛУБУ — АЖ НІЯК!

Після роботи, звичайно ж, бігала у сільський клуб, брала участь у художній самодіяльності — адже це наша сімейна традиція. Спочатку батьки Свирид Гаврилович і Ольга Дмитрівна ставили п’єси на сільській сцені, потім сестра Тамара, я, а тоді і брат Сергій стали активними учасниками художньої самодіяльності. А всім цим заправляв чудовий організатор, задушевна, щира, добропорядна людина, завідувач Сушківським сільським клубом Федір Платонович Тригубенко. Низький уклін Вам і многая літа.
Пам’ятаю, у Бреусівці тоді працював радіовузол. Кожного дня у певний час звучали оголошення, новини, лекції на різні теми. Я працювала в Миргородщині, 15-16 кілометрів від Сушок. По радіо передають, що «сьогодні о 18-й годині за заявками глядачів у Сушківському клубі буде постановка одноактівки «Сватання»». Сама собі думаю: швидко ж знайшли мені заміну!
5Аж тут до школи під’їжджає кінна упряжка, а за кучера — Федір Платонович. Мушу вам сказати, що снігу тоді було у два-три рази більше, ніж тепер. Я підбігаю до Федора Платоновича, а він: «Де тут директор?» Повела його до директора. Каже: «Відпустіть, будь ласка, нашу учасницю, люди ввечері чекають». Звичайно, мене відпустили. Зауважу, що на санях, крім сіна, були ще кожух і биті валянки (щоб не замерзла), а на ранок замовлено місце, назад мене відвезти. Ось так...
Незважаючи на відстані, негоди, нас, наче магнітом, тягло у клуб на репетиції, танці, гуртки, шахи, шашки, у бібліотеку — вся молодь тут. Не було п’янок, бійок, бо всі любили і поважали Федора Платоновича.
В Олександрівському сільському клубі (завідувач В.Г.Шолух) теж брала участь у художній самодіяльності. Організовували щедрівки, вітали з Новим роком кращих людей села, ставили п’єси, виїжджали в інші села.

РОБОТУ І СІМ’Ю ПОЄДНАТИ НЕПРОСТО…

4Тут, в Олександрівці, зустріла свою долю — чоловіка Сергія. Виростили двох чудових дітей Рому та Наталю, які теж мають свої сім’ї. Гордимося ними, що у нас прекрасні чуйні невісточка Олена і зять Саша, а про внучат Настуню і Ванюшку годі й говорити — це наш стимул жити далі, не дивлячись на хвороби, які обсіли з усіх боків.
У 1973 році була обрана секретарем комсомолу по роботі зі шкільною молоддю. Пропрацювала недовго, бо народила первістка, а робота була пов’язана з поїздками. Знову перейшла працювати учителем, узяла перший клас Лутовинівської школи. Теж було нелегко, бо для початкових класів дещо інші підходи й інша методика викладання. Та з допомогою колег я справилася, навчила дітей читати й писати. Я їх так любила! Оті оченятка, що з цікавістю на тебе дивляться і чекають від тебе чогось надзвичайного, досі перед очима.
Житло в Козельщині, а робота — в Лутовинівці. Не дуже зручно. Нині покійна завідуюча райвно А.І.Носоненко запропонувала роботу завідуючої районним методичним кабінетом. Зарплата набагато менша, але поряд із сім’єю, на місці. І я згодилася. Спочатку не все вдавалося, бо це робота з учителями: треба багато знати, вміти переконати, підказати. Та знову добрі люди поряд — це вчитель від Бога Олексій Пилипович Крамаренко. Підтримає і захистить завжди.
Коли обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів очолив ще один мій кумир, Борис Васильович Піддубний, тоді стало дійсно цікаво і з віддачею працювати. Пам’ятаю його слова: «Не вистачає 24 годин — працюйте 48, але робота повинна бути виконаною і творчою». До того ж, влилися у штат методкабінету доволі ініціативні і творчі К.І.Новікова, Н.М.Кравченко (нині покійні), М.Г.Левченко.
Далі були роки партійної роботи. «Кайфу» від цієї роботи не було, бо відчувала, що це не моє: безсонні дні і ночі в поєднанні з домашніми клопотами. Тому коли у 1990 році трапилася нагода, я перейшла працювати директором Козельщинської середньої школи. І тут зустріла величезну підтримку і допомогу з боку завуча Майї Семенівни Суховерші (нині покійної) та всього колективу.

ПРОДОВЖИЛА  СЕБЕ В УЧНЯХ

На той час у школі навчалося майже тисяча дітей, була кабінетна система викладання, але самих кабінетів не вистачало. Пізніше запровадили диференційний підхід до викладання основних предметів. Були свої «плюси» і «мінуси», але колектив трудився на совість і школа мала хороші результати. Одночасно з директорством я викладала свій улюблений предмет — математику, намагаючись бути однаково справедливою до всіх. Хоча тих дітей, які з різних причин не могли засвоїти предмет, мені чомусь було дужче шкода (це не стосується лінивих і безвідповідальних).
Мені дуже приємно, коли мої колишні випускники при зустрічі дякують за ті знання, які здобули в школі. Ось і цього року випускники 2003 року завітали з букетом квітів у гості. Приємно.
А взагалі — я багата жінка. Багата своєю родиною, людьми, які мене оточують, сусідами, друзями, дітьми, яких учила. А разом легше долати проблеми і незгоди, яких у наш час вистачає.

Алла ФЕСЮРА,
пенсіонерка

на фото 2: З вірною подругою, соратницею, завучем Козельщинської школи М.С.Суховершою.

на фото 4: Фрагмент вистави «Шельменко-денщик». Сушківський сільський клуб, 14 червня 1970 р.

на фото 5: З дітьми у поході, с. ІІ Олександрівка. Літо 1972 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
111
1801
5450
13924
31483
114877
1479892

Прогноз
1824

12.20%
5.86%
14.67%
0.52%
0.39%
66.36%
Online (15 minutes ago):35
35 guests
no members

Ваш IP:54.224.103.239