Наша «бойова подруга»

Останні новини

  • ШАНОВНІ НАШІ ЧИТАЧІ, ДРУЗІ, ПРИХИЛЬНИКИ!
    Для вас — чудова новина: «Козельщинські вісті» уперше за свою історію паралельно з поштовою передплатою на наше друковане видання оголошують про нову послугу:РОЗСИЛКУ ЕЛЕКТРОННОЇ ВЕРСІЇ ГАЗЕТИз ІІ півріччя 2017 року!
  • ХОЧ І ДЕШЕВО, ТА ВСЕ ОДНО — СЕРДИТО
    Чорногорія офіційно стала 29-ю державою — членом НАТО. Китайський вірус заразив більше 250 млн. комп’ютерів по усьому світу. Facebook планує запустити спеціальний месенджер для підлітків, який дозволить батькам контролювати своїх дітей, не вимагаючи аккаунта. У Туреччині знайшли стародавнє підземне місто з 52 печерами. Помер голова Української греко-католицької церкви 2005-2011 рр. Блаженніший Любомир Гузар.  Україна зайняла 60 місце в рейтингу найбільш конкурентоспроможних економік світу. Харків — єдине місто в Україні, де незабаром буде побудовано потужний сміттєпереробний завод.
  • «КОЗЕЛЬЩИНСЬКІ ВІСТІ» — ЗНОВУ СЕРЕД ПЕРЕМОЖЦІВ ОБЛАСНОГО КОНКУРСУ «ЖУРНАЛІСТ РОКУ-2017»
    Ось уже другий рік поспіль на Полтавщині проводять обласний творчий конкурс «Журналіст року». Цьогоріч участь у ньому взяло 44 журналісти, кореспонденти, блогери. Спільно вони подали 224 матеріали.Для порівняння: минулого року було 25 учасників, які подали на конкурс 190 матеріалів.

Наша «бойова подруга»

ЛО тюльпаниХто не «варився» у газетярській «кухні» у ті далекі нині 60-ті — 70-ті роки минулого століття, той не може собі уявити, яка професія у тодішніх редакціях районних та й обласних газет була «найдефіцитнішою». Пересічний читач, звичайно, скаже, що кореспондент. Декому здавалося, що це — фотокореспондент. Аякже! Він усе бачить, усе фіксує на плівку. Ось як сфотографує, як напише!.. Дехто буде стверджувати, що найголовніша фігура — редактор. І всі будуть до певної міри праві.

Але журналісти-ветерани, котрі пройшли отой складний період творіння «районки», зі мною згодяться: «найдефіцитніша» професія в газеті того часу — секретар-друкарка. Та не просто друкарка, а висококваліфікований фахівець, котрий відзначається і швидкістю друку, й увагою, особливо при запису повідомлень РАТАУ(радіо-телеграфна агенція України. Головний інформаційний орган республіки для місцевих ЗМІ за радянських часів — ред.), і, звичайно ж, грамотністю і внутрішньою зібраністю. Такою і є Лідія Олександрівна Щепаченко (дівоче прізвище Штефан), котрій цими днями виповнюється… та яка різниця, скільки? Одним словом, Ліда — ювілярка! І цим все сказано.
Отже, шановні читачі, подаємо на ваш суд розповідь про життєвий шлях, можна сказати, нашої «бойової подруги» у складних газетярських буднях. Адже Лідина доля — то ціла епоха становлення, розквіту, розчарувань, болей і радощів нашої рідної газети — від «Радянського села» до «Козельщинських вістей».

Не відпускали з Києва. Довелось іти до Ковпака…

Три військові професії опанував за кривавих фронтових буднів у Другій Світовій Олександр Штефан — механіка із ремонту авіадвигунів, механіка-водія бронетехніки й артилериста. І все після трьох важких поранень. У госпітальній тиші, бувало, згадувалася рідна домівка в хуторі Штефанах (Степанівці), що поблизу Пригарівки. Згадувався і батько, який помер голодною смертю у лютому 33-му. Тяжко, словом, жилося. Та все ж, не було війни. А тепер…
Воював, як умів, Олександр Степанович. А умів багато чого. Вроджене працелюбство, любов до техніки, внутрішня зібраність давали на фронті свої вагомі плоди. Отож коли повернувся, уже в 1946 році, гвардії старший сержант Штефан до рідної домівки, на грудях сяяла ціла низка бойових солдатських нагород.
А вдома — страшна розруха, занедбаність. Жили в землянці, бо хату німці спалили…
Невдовзі фронтовика направили за спеціальним набором до Києва, у школу міліції. А часи були, нагадаємо, повоєнні, сталінські. Тож можна собі уявити, під яким «пильним оком» всюдисущого НКВС були курсанти, а згодом, і працівники правоохоронних органів столиці. Олександра Степановича постійно не було вдома. Бо ж криміногенна обстановка вимагала нелюдських зусиль усього особового складу співробітників столичного МВС.
І тут з’явилася на світ донечка Ліда, майбутня героїня нашої розповіді. Звісно, велика радість батькам. А молода мама, Євдокія Володимирівна, дружина Олександра Степановича, від самого початку проживання в Києві все тягнулася думкою додому, у рідну Пригарівку (точніше, Штефанівку, чи Степанівку). Скажіть, чи не дивно сьогодні слухати щось подібне? А тоді… Отже, коли Ліді вже виповнилося майже два роки, селянська душа Євдокії Володимирівни не витримала столичного життя. Записалася і все-таки втрапила на прийом до Сидора Артемовича Ковпака — тодішнього заступника голови Верховної Ради УРСР, легендарного партизанського командира у роки війни. І таки добилася свого! Отож у 1950 році Олександр Степанович отримав переведення до Козельщинського району і молода сім’я повернулася, нарешті, до своєї рідної оселі. Поселилися у бабусиній хаті. Жили в тісноті, але мирно, гарно, злагоджено.

«Дитинство моє волошкове…»

ЛО дитинстоЗнаю Ліду Олександрівну вже кілька десятків літ. І як колегу, і як прекрасного фахівця, і як чуйну людину, можна сказати, вірного друга. І ще — як гарну оповідачку. Але вразило мене одне: розповідаючи про свої дитячі літа, які, на жаль, ніколи не повернуться, Ліда не стримувала сліз. Та й чого, власне, соромитися? Усі ми з роками стаємо сентиментальними, вразливими. Як щемливо розповідала Ліда про своїх батьків і про бабусю Дарину, котру катували фашисти, та не зламали її духу. Вона залишилася і доброю, і поблажливою, і сповненою отою непересічною селянською мудрістю, підвищеним почуттям справедливості.
Звісно, нелегко жилося дітям в оті далекі нині 50-ті роки. І Ліда, і її молодший братик Саша (на фото) мали кожне свої обов’язки.
— Пригадую, пасла я гусей на вигоні за селом, — розповідає Ліда, — гарно так! Гуси щипають травичку, я плету собі віночок із кульбабок. І раптом — де не взявся вітер, насунула хмара, грякнув грім. Найстарший гусак підняв голову, замахав крилами і піднявся у повітря. А за ним і увесь табун. По-о-летіли гуси додому! А я з переляку заховалася під деревину. І тут як зблисне неподалік! Оглушило мене. Ледь не втратила свідомість. Розплющила очі — палає неподалік стара верба… А якби я під неї заховалася?..
Прибігла додому вже після грози — вся мокра, перелякана… А мама з бабусею вже місця собі не знаходять — гуси вдома, а де ж дитина?..
Пролежало тендітне дівчатко в гарячці майже тиждень. Але нічого, оклигало. Дитячий смуток — то геть ненадовго. І знову — домашні обов’язки, розваги, малесенькі радощі.
— Пригадую і свою першу вчительку Марію Іванівну Ткаченко. Вимоглива була до нас, але добра. А навчалися тоді у три зміни! Класи були спарені. Цього сучасному учневі не зрозуміти.
— Що запам’яталося з тих років? Хіба те, що хлопчаки-однокласники неодноразово ображали дівчаток — били лозинами по голих литках. А вони тим часом ховалися за мене. А мене не чіпали — все-таки тато — міліціонер!
Батько тим часом мріяв спорудити власну оселю у райцентрі. При його клопітливій службі не наїздишся в село, додому. Отже, слід жити в Козельщині. І не лише мріяв. Був світлої пам’яті тато майстром на всі руки — і теслярувати вмів, і мулярувати. А печі які умів класти! Вся округа кликала його. Отож ночами, як кажуть тепер, «шабашив», складав копійку до копійки. А вранці — знову на службу… І таки збудував власний будинок. Невдовзі сім’я Штефанів переїхала до Козельщини.
Нові сусіди, нова школа, нові друзі. Та Ліду якось усі у класі визнали «своїм хлопцем». Жвава, товариська, в кишеню за словом не полізе. Та ще й спортсменка неабияка! Не одну грамоту отримала на районних спартакіадах.
— Найцікавіша розвага для нас була у той час — це гра у «десантники», — з усмішкою пригадує Ліда. — Наш Козельщинський собор мав тоді жалюгідний вигляд. І відданий він був під зерносховище. Отож ми, підлітки, залазили туди через підвал, вибиралися по хистких сходах нагору і з криками: «Перший пішов! Другий пішов!» зістрибували з кількаметрової висоти в зерно. Якось це «десантування» виявив сторож дід Грицько. Набрав відро води, ухопив віника і ну виганяти «десантників» з місця «приземлення», немов розтривожений рій бджіл. Сміх, ґвалт, а згодом і неприємності у школі. Але ж як було весело і цікаво!

Із швачки — у друкарки. І — назавжди!

ЛО колектиЗакінчила Ліда десятирічку. Досить успішно. До ВУЗу податися? Якось страшнувато. Отож із подружкою Олею вирушили до Полтави і вступили до технічного училища на спеціальність «швачка». Швидко минули роки навчання. І ось уже на руках атестат з відзнакою. Спробувала вступити до інституту легкої промисловості — не склалося. Недобрала півбалу на вступних іспитах…
Що ж, так тому і бути. Не всім же обіймати посади керівників, високопосадовців. Зрештою, не місце красить людину, а людина місце. Ця відома житейська аксіома, як нікого, мабуть, стосується нашої героїні.
Спочатку Ліда пішла працювати у «Райсільгосптехніку» секретаркою. Згодом кмітливу вправну друкарку помітили і запросили на роботу до районного радіомовлення. Швидко зрозуміла, що в засобах масової інформації вимоги різко відмінні від друкування розпоряджень керівників виробничих підрозділів. Та вроджене працелюбство, зібраність, кмітливість, природна і набута грамотність дали невдовзі свої результати. І ось уже, з 1969 року, Ліда Олександрівна — секретар-машиністка редакції газети «Радянське село». А тут уже вимоги зовсім інші. Газета виходила тоді тричі на тиждень. Ніякого Інтернету, звісно, не було. Матеріали збиралися виключно з місця події. Отже, «змилені» п’ятеро журналістів були постійно в дорозі. А система «Давай! Давай!» давала іноді і негативні результати. Постійний поспіх нерідко призводив до недостовірності фактів, не кажучи вже про елементарні граматичні помилки. Бувало, ні коректор, ні відповідальний секретар не «зловлять» помилку в газеті, а ось Ліда — упіймає! І ніхто не ображався, не нарікав, не обурювався. Всі сприймали це як належне. ЛО трибуна
Як уже говорилося, трудовий шлях Лідії Олександрівни — то справді ціла епоха газети «Козельщинські вісті». При п’ятьох редакторах працювала вона протягом 33-річного редакційного стажу. І від кожного керівника мала і шану, і повагу, і заслужену дяку.
Я прийшов до редакції «Радянського села» навесні 1977 року на посаду кореспондента сільгоспвідділу. Й одразу ж, як кажуть, пірнув у круговерть газетярських буднів. Швидко набував певного досвіду, вчився на ходу. Очолював тоді редакцію Геннадій Костянтинович Іваненко — умілий, вдумливий керівник, блискучий журналіст. Заступником у нього був В.Г.Карналь — газетяр від Бога. Кореспондентом партвідділу — Володя Лук’янченко, заввідділом листів — Валя Нерябова, відповідальним секретарем — І.В.Костиря; завідуючим сільгоспвідділу працював І.С.Литвиненко, фотокором — О.Н.Давиденко.
Дружний був колектив, злагоджений. Допомагали і мені як початківцю. Неодноразово і Ліда «виловлювала» з моїх трохи наївних тодішніх матеріалів «блохи» (помилки — редакційний сленг, авт.). А особливо на вагу золота була друкарка у часи «авралів» — щоденного випуску газети у період жнив. Навіть уночі доводилося викликати її друкувати матеріали. Безвідмовна була, що й казати.
А в часи «бурякових» кампаній? Удень у якомусь колгоспі «у дідька в зубах» полемо буряки, а вечорами або вночі готуємо матеріали до газети. А друкарці ще й друкувати доводиться, правити. І ніхто не нарікав на свою долю.
А безкінечні «суботники», ініційовані тодішнім райкомом? А виїзд на заготівлю хвої, спорудження будинків для колгоспників? В усіх цих, та й не тільки, «трудових десантах» брала участь разом з нами, чоловіками, і Ліда — тендітна молода жінка, але яка ж бо безвідмовна і працьовита!
Розповідаючи про нашу героїню, не можу замовчати й одного епізоду, який стосувався мене особисто. Я навчався тоді заочно на факультеті журналістики Київського держ-університету імені Шевченка. І ось останній курс. Відпустка (оплачувана!) для підготовки дипломної роботи. Зібрані матеріали, література, ілюстрації. Але ж попереду — майже три місяці! Встигну, думалось тоді. Чому б не відпочити? А дипломна робота? Нехай! Потім!
ЛОТа «Нехай», як відомо, — дядько поганий! Незчувся, як залишилося до захисту… менше місяця!
Ухопився за голову, а потім — за папір та авторучку. Зранку і до пізнього вечора не виходив із-за письмового столу. Свояк, Коля Носач, носив матеріали до Ліди, а та — друкувала. Менше ніж за тиждень дипломна була готова. Місцеві друзі-художники Толя Коробченко і Паша Богданов допомагали оформити дипломну теку.

Скажу одразу: захистився я блискуче — на «відмінно» і з рекомендацією до друку. Ще й обласна газета про це написала. І все у великій мірі завдяки Ліді.
Звичайно, робота є робота, тим паче творча. Ніхто не застрахований від конфліктів, казусів, недоречностей. А наша Ліда була, без перебільшення, як «голуб миру» — завжди старалася загладити конфлікт, примирити сторони. Така уже вдача у неї, за що ми вдячні їй були безмежно.
У 1986 році доля мене закинула аж на 15 років на Кіровоградщину — працював у обласній газеті «Кіровоградська правда». Але з козельщинською районкою не поривав зв’язків. Часто розмовляв з Лідою по телефону. Вона повідомляла мені всі новини, пов’язані з газетою, рідним краєм.
Технічний прогрес на місці не стоїть. І ось уже, у 90-х, зв’язуюсь телефоном із колегою — тодішнім редактором «Козельщинських вістей» Олександром Синягівським.
— Переходимо, друже, на комп’ютерні набір і верстку, — повідомив мені новину редактор. — І Лідія Олександрівна першою опанувала комп’ютерний набір. А це вже прогрес!
— Що ж, у добру путь! Як мовиться, ростемо ж ми, гей!..

Відпочинок заслужений. Ще б здоров’я…

Ми сидимо у затишній оселі подружжя Щепаченків. Переглядаємо сімейний фотоархів. Ось маленька Ліда з молодшим братико Сашею, ось мама, тато, бабуся, фото шкільних років. А скільки світлин із редакційних буднів! І все те — уже історія…
— Побралися ми з Юрою у 1972 році. І захотіли мати власну оселю. Де грошей брати? Отож узялися вирощувати шовкопрядів. Марудна ця справа, клопітлива. Але прибуткова. І будинок-таки спорудили. Добре допомагав і тато — знову, як і в часи власного будівництва, ночами клав груби, печі, та все копійку до копійки — для нас, дітей.
Тепер у нас давно вже свої діти, онуки. Тож дбаємо для них. Таке життя!..
Хоч і давно уже Ліда Олександрівна на заслуженому відпочинку, та, як мовиться, не сидить без діла. Недаремно ж у свій час вивчилася на швачку — майстерність так знадобилася у повсякденному житті. Отож «обшивала» і сім’ю, і сусідів. Кохається змалечку в квітах. Які ж бо троянди і тюльпани ростуть у дворі! Прямо квіткова казка.
Якби ж то ще й здоров’я не підводило. Ось напередодні нашої бесіди Ліда щойно повернулася з лікарні — перенесла тяжку операцію. Але не падає духом. Усе така ж весела, жартівлива, з доброю лагідною усмішкою.
Що ж побажати тобі у ювілей, дорогенька наша Лідо? Насамперед, звичайно, здоров’я, активного довголіття, сімейного благополуччя, достатку і злагоди. І нехай оберігає тебе наша заступниця — Пресвята Матір Божа!

Кость ТАРАНЕНКО

Фото із сімейного архіву
подружжя Щепаченків

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1005
1827
1862
17858
21569
79093
1784932

11.06%
7.33%
13.86%
0.57%
0.33%
66.86%
Online (15 minutes ago):15
15 guests
no members

Ваш IP:141.8.142.117