ЖИТТЯ БУЛО Б НУДНИМ БЕЗ ДИВАКІВ

Останні новини

  • «А й справдI, воно менI нужне?..»
    На хуторі Худенках, де пройшло моє дитинство, було у кінці 50-х років минулого століття щось трохи більше двох десятків осель. Жили тут дві багатодітні сім’ї — по семеро і більше дітей. Усі вони зростали, як правило, працьовитими, уміли постояти за себе. «Зірок» у науках не знімали, але лайливими були — до неможливості. Ми, інші хутірські діти, з самого малечку пізнавали від них новий курс наук зі вживання… матюків та й, що гріха таїти, інших «заборонених» речей.
  • Який домисел? Це ж брехня!..
    Це було у 80-і роки минулого століття. Я працював тоді власкором «Кіровоградської правди». Якось прибув у відрядження в один із районів області. За звичаєм, перш за все, завітав до колег у редакцію районної газети, де редактором віднедавна працював мій однокашник по Київському університету Толя.Не встиг ступити на поріг редакції, як назустріч стрімко вибігає явно розгніваний літній чоловік з буйною сивою шевелюрою.— Ідіоти, писаки хренові, матір вашу! — репетує дядько, вже простуючи по вулиці. — Морди б вам понабивати за таку писанину!..Заходжу в кабінет до редактора.
  • Приколи, притчі, побрехеньки від Костянтина Тараненка
    Від автора:Ось і знову, шановні читачі, ми зустрічаємося з вами у нашому жвавому, непересічному і такому «смачному» «Веселому варенику»!Звичайно, не винайду велосипеда і не відкрию Америку, коли згадаю, до певної міри, банальну, але таку живучу, як українці за вибриків різних режимів, істину: народ живе до того часу, доки уміє сміятися над собою.Отже, до вашої уваги — чергова пригорща приколів, притч і побрехеньок, почутих, записаних та пережитих у різні часи і періоди мого життя. Якщо до вподоби — смійтеся на здоров’я, а ні — вибачте. Як зумів, так і написав. З повагою і до нових зустрічей! Назавжди ваш — К.Т.

ЖИТТЯ БУЛО Б НУДНИМ БЕЗ ДИВАКІВ

У світі, де панує відчайдушна боротьба за економічне виживання, будь-яка оригінальність видається дивацтвом — зумисним, нарочитим. Але коли заходиш до цієї садиби, розумієш: усе, що потрапляє тобі на очі, навіть ненароком, — невигадливе, простеньке — вписується в інтер’єр і екстер’єр природно й невимушено, прикрашаючи двір і хату і водночас характеризуючи їхнього господаря.

Тут мирно уживаються середньовічний замок у садку під хатою і селянський млинок, де водяний струмінь крутить млинове колесо, стікаючи в озерце і знову вириваючись нагору грайливим фонтанчиком. На даху літньої кухні ще один «натюрморт»: виготовлені з підручних матеріалів лелеки у гнізді, куди не бояться залітати горобці, — і тарілка супутникової телеантени… У дворі «живуть» лісовики; їх господар розгледів, рубаючи дрова. Дещо прибрав зі стовбурів, дещо додав — і казкові персонажі вже на охороні порядку.
У Бреусівці Володимира Прохара знають усі як майстра на всі руки. Легше згадати те, чого він не вміє, аніж перелічити все, що вміє. За фахом — учитель музики, він може бути столяром і художником, гумористом (пише віршовані гуморески) і перукарем, пірографом (випалює по дереву) і скульптором, муляром, теслею, покрівельником, склярем, електриком. Грає на гармоні, баяні, гітарі, у дуеті з приятелем В’ячеславом Юрковим (бубон) прикрашає творчі засідання місцевого клубу «Берегиня».
Та головне його хобі, навіть пристрасть, — колекціонування предметів старовини, головним чином, домашнього вжитку. Удома у Володимира справжній етнографічний музей: тут безліч предметів домашнього вжитку, здебільшого, тодішня побутова «техніка»: прядки, гребені, веретено, дерев’яні ночви, у яких колись місили тісто; пристрій для перемотування пряжі; рубель — старовинна «праска». Поруч — макет печі з самоваром нагорі, справжній патефон із платівкою. На стінах — картини, мальовані власноруч або подаровані односельцями; вишита сорочка, рушники.
У дворі ще одна експозиція: селянський реманент. Ярмо для волів, хомут, гребки… Усі ці речі для нас, розбалуваних цивілізацією, незрозумілі. А колись без них не можна було уявити собі життя в селі.
— Я з дитинства захоплювався старовиною, — розповідає Володимир. — Пам’ятаю, все просив свого дідуся: зроби мені ціпа, покажи, як ним молотили… Колекція моя розпочалася з прядки. Потім односельці дізналися, що я збираю старовинні речі, і почали мені зносити, що у кого є. Так з’явилися ось оці ночви і ще багато чого. Бандура і солом’яний бриль — із нашого клубу, що розвалився. Патефон — мого батька. Килимки плела ще моя бабуся. Хочеться, щоб після мене щось залишилося для молоді, щоб знали, як колись жили їхні предки у селі…

Володимир увесь час щось майструє. І все виходить у нього до ладу. Показує ляльку Баби-Яги: вона, за задумом, хапає за руку кожного, хто посміє вихопити у неї з-під носа рибину, і тоді у неї навіть очі світяться. Працює цей механізм від акумулятора з ліхтарика. Майстер показує сувеніри, виготовлені з природних матеріалів, випалені на дереві картини, навіть автопортрет (із власної фотографії):
— Як прийде в голову якась ідея — не кину, доки не зроблю. Нехай буде. Може, комусь для подарунка згодиться…
Бідкається лишень, що його вироби надворі час фарбувати, а фарба ж нині ой яка дорога. Сам живе аж занадто скромно — не до фарби. А домашня творчість — розрада й віддушина, яка рятує від негараздів буденності…

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
771
2743
7907
20240
54505
56951
1738775

Прогноз
3384

11.30%
7.08%
13.90%
0.57%
0.34%
66.82%
Online (15 minutes ago):34
34 guests
no members

Ваш IP:40.77.167.77