ЖИТТЯ БУЛО Б НУДНИМ БЕЗ ДИВАКІВ

Останні новини

  • Будівничий соборів наших душ
    На жаль, нині у школі прозу видатного українського літератора Олеся Гончара вивчають дуже стисло. Але він — саме той письменник, котрий своїми емоційно насиченими текстами підкреслює загальнолюдські цінності, спонукає до всебічного розвитку.
  • До 100-рiччя вiд дня народження Олеся Гончара: улюбленi цитати
    «Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! … Зоставте ж слід…Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало — близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується — не планується одна тільки смерть» («Собор»)
  • Гончар у моєму житті
    Собор душі… Коли я вперше почула цей вислів, то навіть не знала, кому він належить. Собор — це християнський храм, куди приходять люди, щоб очистити свою душу. Це добро, краса, сама чистота й духовність. Духовні цінності не можна вимірювати їжею чи речами, адже нашим душам потрібні любов, доброта, милосердя, тобто все, що робить людину кращою, піднімає над мізерним і буденним у вищі сфери духу.

ЖИТТЯ БУЛО Б НУДНИМ БЕЗ ДИВАКІВ

У світі, де панує відчайдушна боротьба за економічне виживання, будь-яка оригінальність видається дивацтвом — зумисним, нарочитим. Але коли заходиш до цієї садиби, розумієш: усе, що потрапляє тобі на очі, навіть ненароком, — невигадливе, простеньке — вписується в інтер’єр і екстер’єр природно й невимушено, прикрашаючи двір і хату і водночас характеризуючи їхнього господаря.

Тут мирно уживаються середньовічний замок у садку під хатою і селянський млинок, де водяний струмінь крутить млинове колесо, стікаючи в озерце і знову вириваючись нагору грайливим фонтанчиком. На даху літньої кухні ще один «натюрморт»: виготовлені з підручних матеріалів лелеки у гнізді, куди не бояться залітати горобці, — і тарілка супутникової телеантени… У дворі «живуть» лісовики; їх господар розгледів, рубаючи дрова. Дещо прибрав зі стовбурів, дещо додав — і казкові персонажі вже на охороні порядку.
У Бреусівці Володимира Прохара знають усі як майстра на всі руки. Легше згадати те, чого він не вміє, аніж перелічити все, що вміє. За фахом — учитель музики, він може бути столяром і художником, гумористом (пише віршовані гуморески) і перукарем, пірографом (випалює по дереву) і скульптором, муляром, теслею, покрівельником, склярем, електриком. Грає на гармоні, баяні, гітарі, у дуеті з приятелем В’ячеславом Юрковим (бубон) прикрашає творчі засідання місцевого клубу «Берегиня».
Та головне його хобі, навіть пристрасть, — колекціонування предметів старовини, головним чином, домашнього вжитку. Удома у Володимира справжній етнографічний музей: тут безліч предметів домашнього вжитку, здебільшого, тодішня побутова «техніка»: прядки, гребені, веретено, дерев’яні ночви, у яких колись місили тісто; пристрій для перемотування пряжі; рубель — старовинна «праска». Поруч — макет печі з самоваром нагорі, справжній патефон із платівкою. На стінах — картини, мальовані власноруч або подаровані односельцями; вишита сорочка, рушники.
У дворі ще одна експозиція: селянський реманент. Ярмо для волів, хомут, гребки… Усі ці речі для нас, розбалуваних цивілізацією, незрозумілі. А колись без них не можна було уявити собі життя в селі.
— Я з дитинства захоплювався старовиною, — розповідає Володимир. — Пам’ятаю, все просив свого дідуся: зроби мені ціпа, покажи, як ним молотили… Колекція моя розпочалася з прядки. Потім односельці дізналися, що я збираю старовинні речі, і почали мені зносити, що у кого є. Так з’явилися ось оці ночви і ще багато чого. Бандура і солом’яний бриль — із нашого клубу, що розвалився. Патефон — мого батька. Килимки плела ще моя бабуся. Хочеться, щоб після мене щось залишилося для молоді, щоб знали, як колись жили їхні предки у селі…

Володимир увесь час щось майструє. І все виходить у нього до ладу. Показує ляльку Баби-Яги: вона, за задумом, хапає за руку кожного, хто посміє вихопити у неї з-під носа рибину, і тоді у неї навіть очі світяться. Працює цей механізм від акумулятора з ліхтарика. Майстер показує сувеніри, виготовлені з природних матеріалів, випалені на дереві картини, навіть автопортрет (із власної фотографії):
— Як прийде в голову якась ідея — не кину, доки не зроблю. Нехай буде. Може, комусь для подарунка згодиться…
Бідкається лишень, що його вироби надворі час фарбувати, а фарба ж нині ой яка дорога. Сам живе аж занадто скромно — не до фарби. А домашня творчість — розрада й віддушина, яка рятує від негараздів буденності…

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
161
1801
5450
13924
31483
114877
1479892

Прогноз
1824

12.20%
5.86%
14.67%
0.52%
0.39%
66.36%
Online (15 minutes ago):50
50 guests
no members

Ваш IP:54.224.103.239