ДЛЯ НЕЇ ХОРІШКІВСЬКА ЗЕМЛЯ СТАЛА РІДНОЮ

Останні новини

  • За хабар тепер не похворієш: в Україні хочуть скасувати лікарняні
    В Україні хочуть скасувати паперові лікарняні і замінити їх електронними. Це повинно мінімізувати корупційні схеми — переконані у МОЗ.Електронний реєстр лікарняних створять протягом цього року. Після його впровадження система видачі лікарняних зміниться.
  • З лютого «Доступних ліків» стане більше
    Уряд розширив програму «Доступні ліки», за якою можна отримати препарати від хронічних захворювань в аптеці за рецептом безкоштовно або з незначною доплатою. З лютого 2018 року перелік препаратів, що входять до програми, збільшився на 20%.
  • ви обов'язково маєте це зробити
    Незалежно від того, чи складали ви списки планів та особистих обіцянок на цей рік, пропоную вам десять простих правил, швидше — порад, які допоможуть поліпшити самопочуття, зекономити купу грошей, зберегти молодість і здоров’я, а іноді навіть урятувати життя.

ДЛЯ НЕЇ ХОРІШКІВСЬКА ЗЕМЛЯ СТАЛА РІДНОЮ

DSC08009Із Сибіру — до Хорішок
Коли онуки були малими (а їх у Раїси Єгорівни четверо: три хлопці й одна дівчина), вони сідали гуртом, брали географічний атлас, і бабуся Рая починала «урок географії»:
— Дивіться, діти, де ваша бабуся навчалася, де жила і звідки сюди приїхала.
А показувати було що… Ось тут, у Забайкаллі (Читинська область), народилася... Ось сюди, на Алтай, маленькою — у дитинстві боліли суглоби — медсестра возила дівчинку лікуватися. Середню й вищу освіту здобула у Тюменській області, вивчившись на вчителя російської мови та літератури. На четвертому курсі вийшла заміж, народила доньку; працювала у Бєлгородській області…


А у 1970 році чоловік поїхав на Полтавщину — там розбудовувалося молоде місто Комсомольськ-на-Дніпрі. Коли ж маленька донечка підросла, він забрав родину до себе.
— У Комсомольську мені роботи не було, — згадує Раїса Єгорівна, — тож я пішла працювати у дитячий садок. Але відчувала, що це не моє, хотілося у школу. І тут моя колега-вихователька підказала: «Є такий Козельщинський район, де потрібні вчителі».
І дійсно, приїхавши до Козельщини, я отримала місце роботи у Хорішківській середній школі.
Так молода родина Распопіних у 1971 році опинилася у Хорішках. Чоловік, Анатолій, пішов працювати у місцевий колгосп водієм. А Раїса Єгорівна повністю присвятила себе вихованню хорішківських школярів. За час своєї педагогічної діяльності Раїса Єгорівна випустила три з половиною класи. «Половина» — то коли вона була класним керівником не повних сім, а лише чотири роки. Її перший випуск зустрічається кожні 5 років, хоч і розкидані по всій Україні: хто у Запоріжжі, хто у Дніпрі, хто у Кривому Розі. Не всі організовують зустрічі з такою регулярністю, каже вчителька-пенсіонерка.

Школа стала
другим домом і родиною
Педагогічний колектив прийняв молоду вчительку доброзичливо. Усі без виключення допомагали, адже вона була ще недосвідченою. Приїхала тільки з теоретичними знаннями. Але жодного разу ніхто з учителів, у тому числі й дітей яких вона навчала, не сказав, що вона щось робить не так.
— Ми приїхали, як-то кажуть, голі, як бубон, нічого не мали, але до нас усі так добре ставилися, і до чоловіка, й до мене, приймали скрізь, кликали у свої компанії, навіть подарували дитяче ліжечко, ще якесь домашнє начиння, — розказує моя співрозмовниця.
Спочатку жили на квартирі, а потім молодій родині дали хатинку від школи. Згодом збудували двоповерховий будинок і Распопіним виділили в ньому квартиру, яку через певний час вони поміняли на окрему садибу, де, крім дому, були господарські споруди й город. Народилася ще одна донька. Як і всі у селі, тримали велике господарство, двох корів, які дуже виручали у важкі часи, коли потрібно було піднімати дітей.
— Тоді ж декрету давали тільки два місяці, — згадує Раїса Єгорівна. — То ми забрали з Забайкалля сюди маму, щоб няньчила нашу малечу. Бо у мене все робота, робота, робота... Мені ставили «вікна» у розкладі уроків, щоб я встигала збігати погодувати дитину. Доки прибіжу — мама вже погодувала. І я знову на роботу… А мама дівчат виняньчила — та так і лишилася у Хорішках назавжди.

Вистачало й адреналіну…
— У чоловіка було багато друзів, — розказує Раїса Єгорівна. — Його добре знали й мої учні, адже він допомагав мені супроводжувати екскурсійні поїздки дітей. Тоді ми побували в Молдавії, білоруських містах Бресті, Пінську, у Москві, Брянську…
Саме екскурсія до Брянська запам’яталася «екстримом». Коли поверталися додому, до відходу потяга залишалося трохи більше години, і я дозволила дітворі погуляти територією навколо залізничного вокзалу. Наближався час відправлення — дітей немає! Спливали дорогоцінні хвилини, ось уже п’ять хвилин лишилося — ніхто з тих, хто пішов гуляти, не повернувся! Гарячково шукала вихід: домовилася з чоловіком, що він від’їжджає з екскурсоводом і з тими дітьми, хто є, а сама лишаюся чекати «прогульників»… Аж ось, буквально в останню хвилину, на надземному переході з’явилася компанія моїх дітлахів! У потяг вскочили буквально за лічені секунди до відходу!..
Раїса Єгорівна дала волю емоціям, накричавши на непунктуальних учнів, а потім, уже сидячи в купе, розридалася ридма… То був, до речі, єдиний випадок, коли вона дозволила собі кричати на учнів. Багато років потому, на одній із зустрічей колишні учні висловилися: «Раїсо Єгорівно, ми лише тепер зрозуміли, що Ви тоді пережили… Ми перед Вами дуже завинили…»

І радощі, й біди
цієї землі — як свої
У розмові з Раїсою Єгорівною зауважую, що вона майже все: людей, вчинки, явища, стосунки характеризує одним словом — «хороший». Можливо, саме такою і є основна риса її характеру? Адже колишні її учні й досі, приїжджаючи до Хорішок на зустрічі випускників чи на поминки рідних, обов’язково провідають свою улюблену вчительку, розрадять, нагадають про минуле, про її молоді роки, коли вона вперше переступила поріг Хорішківської школи.
Понад три роки тому разом з усіма почуттями й переживаннями у цьому домі оселилася ще й… політика. Це сталося після того, як Україна зазнала віроломної агресії з боку нашого «старшого брата», Росії. Як же Раїса Єгорівна, росіянка, почувалася в цій ситуації?
— Зустріла одного з моїх учнів на кладовищі (коли всі з’їхалися після Великодня «на гробики»), то він запитав мене: «Раїсо Єгорівно, Вас тут ніхто не ображає?» — «Ні, Васю, що ти, немає такого…» Я українську мову добре розумію, читаю. Ну, розмовляти так і не звикла, адже раніше, коли скрізь поглиблено вивчали російську мову, вчителям цього предмету не дозволялося жодного слова на уроці сказати українською при спілкуванні з учнями. Я звикла так ще відтоді. Спілкуюся російською, але це не стає і ніколи не ставало перепоною між мною та односельцями…
Родичі мої живуть у Сибіру. Раніше племінники приїздили до мене у гості; тут хороше — яблука, абрикоси, груші, а головне — Псел! Спочатку вони кричали «Кримнаш! Будемо їздити відпочивати до нашого Криму!» А я їм: «Ви бачили, що стало з Абхазією?» — «Бачили. Були на курорті. Жили на тій дачі, де колись відпочивав Сталін. Там зараз розруха.» — «Так от у Криму зараз починається те ж саме…» — «Ні, ми будемо їздити у Крим». — «Ну, як їхатимете, якраз і у мене погостюєте по дорозі.» — «Та ти що! Щоби там нас «Правий сектор» на гілляці повісив?..» Ну, що тут скажеш? Переконати у протилежному просто неможливо.
І тьотя моя старенька, яка живе у Бєлгородській області, каже: «Не може такого бути, щоб ми напали на Україну!» — у них же там «локшину на вуха» добре вішають… То тепер уже мовчать. І ми взагалі на ці теми не розмовляємо.

«Так і живу…»
Распопіни жили бідненько, ніякого багатства не нажили. Не купили дівчатам своїм квартири, не тримали їх у розкошах. Одна дочка зараз у Горбанях, за можливості провідує матір. Онучка отримала вищу освіту, вийшла заміж, живе у Дмитрівці. Друга дочка мешкає в одному селі зі своєю мамою.
Старший онук працює, закінчивши Полтавський технічний університет; середній (про нього, Вітю Найдьона, до речі, ми писали 8 років тому як про юного умільця, майстра вишивки!) працює і здобуває вищу освіту в Харкові. Молодший після закінчення ПТУ працює водієм у місцевому господарстві. Зараз живе з бабусею, тут йому близенько на роботу ходити, через дорогу.
— Онуки — це моя відрада, — обличчя Раїси Єгорівни світлішає. — Коли мій чоловік, а їхній дідусь помер, то всі вони миттю зібралися після похорону і переїхали до мене жити з усіма речами. Щоб підтримати. Бо мені було б дуже важко залишатися самій у хаті… А зараз зі мною наймолодший. І мені не так тоскно.
Раїса Єгорівна — майстерна вишивальниця. Рукоділля допомагає їй упоратися зі стресами, негативними емоціями, додає настрою. Її любов до вишивки, очевидно, успадкував і Вітя, онук. Їхні роботи, справжні витвори мистецтва, неодноразово виставлялися під час козацького свята на Шар-горі. Бабуся вишивала рушники усім онукам на випуск зі школи, вишиті сорочки (на столі — світлина, де онучка Юля красується у розкішній вишиванці), скатертини, серветки. Стіни у хаті теж прикрашені вишитими картинами. Господиня показує майстерно вишиту ікону Божої Матері «Нев’янучий цвіт»:
— Хочу подарувати її церкві…
Усі її спогади, думки, почуття пов’язані з Хорішками. Тут рідні могили — мами і чоловіка, який помер два роки тому. Тут живуть її вихованці. Її діти й онуки. Подруги й колеги. Тут її усе. І з сімдесятилітнім ювілеєм нещодавно вітали Раїсу Єгорівну ті, кого вона дійсно хотіла почути й побачити. Хтозна, може, це і називається справжнім щастям?

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
640
1745
10486
11666
28232
70044
1098558

Прогноз
1896

10.97%
6.42%
16.48%
0.62%
0.49%
65.01%
Online (15 minutes ago):3
3 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.152