ПОКИ СИНИ НА СЛУЖБІ…

Останні новини

  • ХАЙ КВІТНУТЬ БУЙНИМ ЦВІТОМ ПАШКІВСЬКІ «МАЛЬВИ» І ПІДРОСТАЮТЬ ЇХНІ «МАЛЬВІНКИ»!
    Нещодавно у Пашківці сталася приємна, хоча й не розпіарена (як нині прийнято говорити) подія: своє перше десятиріччя відзначив місцевий вокальний аматорський колектив «Мальви» Пашківського сільського клубу.
  • Я БАГАТА СВОЄЮ РОДИНОЮ ТА ЛЮДЬМИ, ЯКІ МЕНЕ ОТОЧУЮТЬ
    Всього було у моєму житті — і радощі свої, і прикрощі. Народилася і виросла я у селі Сушках, точніше на хуторі Кринки, який місцеві називали «Крим», бо його вуличка пролягала побіля ставка з вербами та верболозами. Багато дітвори там росло. Весело було. На дорозі пиляки було по кісточки, так що курява стояла стовпом майже цілий день. Благо, що поряд ставок, тож з дороги — шубовсть прямо у воду!
  • До 100-рiччя вiд дня народження Олеся Гончара: улюбленi цитати
    «Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по—нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню. Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу.  Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.» («Собор»)

ПОКИ СИНИ НА СЛУЖБІ…

Олексій ЧепакУ Високій Вакулівці Чепаків багато. І чимало з них служать у війську за контрактом. Як, наприклад, Олексій і Володимир Чепаки, рідні брати. Зараз вони обидва — контрактники, перебувають в одній частині на Київщині. Але так склалося, що Олексієві, молодшому,  на долю випало більше  жорстоких випробувань, аніж  Володі, — у 2014 році його мобілізували у зону антитерористичної операції захищати територіальну цілісність України.

Першим завжди найважче. На них найболючіше відбивалися усі помилки, прорахунки вищого керівництва (а їх тоді було — не злічити), відсутність належного матеріального забезпечення. Зрештою, не так просто було перебудуватися психологічно, усвідомити, що вчорашні добрі сусіди і друзі стали запеклими ворогами…
— Коли Альоша був в АТО, життя моє було від його дзвінка до дзвінка, — згадує мати, Тетяна Володимирівна. — Жила біля телевізора (сама ж у хаті), навіть навчилася з ним лаятися… Усі новини про АТО дивилася... Альошу призвали в армію після одинадцяти класів Хорішківської школи. Відслуживши, трохи попрацював, аж тут війна, АТО, мобілізували його у першу хвилю. Служив у тридцятій бригаді, тоді — якраз у Дебальцевому. Ми з Альошею ще раніше домовилися: коли йому ніяк дзвонити — просто кидає мені порожню СМС, і я зрозумію, що все в порядку. Колись довго не виходив на зв'язок, а потім телефонує якийсь прихований номер і голос незнайомий, наче металічний: «Мамо, це ж я, нам дозволили подзвонити…». А як почався отой «котел» дебальцевський, у мене серце — не на місці. Аж тут у новинах побачила розбиту санітарну машину з написом «30 бригада» й обімліла. Кинулася дзвонити — абонент поза зоною... Тут же ні СМС, ні дзвінка, ні відповіді… Аж через декілька днів — як я їх пережила? — подзвонив: «Я живий». Як виявилося потім, зв’язківців, і Альошу в тім числі, вивели з оточення трохи раніше, у саме пекло не потрапив... Він же мені нічого не розказує! Колись приїхав — пострижений налисо, бачу, на голові шрамики, наче пшоном сипнуло. Спитала, що то, а він тільки засміявся: «Треба в касці виходити курити!» І все. На нозі — теж шрам, якого раніше не було. Та син усе в секреті тримає...
Тетяні Володимирівні боляче було дивитися на сина, коли той приїхав додому після Дебальцевого. Улюбленець дівчат, та й переважної частини односельців, душа будь-якої компанії, Олексій завжди був товариським, легким у спілкуванні, активним. А тут — зовсім змінився. Більше мовчить, одно палить, цигарка за цигаркою. «Альошо, з’їздив би до бабусі у Пригарівку! Чи до тіток у Хорішки… Хоч до дядька в гості зайди!» Відповідь одна: «Не піду. Не хочу нікого бачити. І розмовляти не хочу». У військовій формі теж не любив красуватися, вдома завжди поспішав переодягтися у цивільне.
Зараз трохи відпустило — час, як і завжди, лікує. Повернувшись додому, Олексій Чепак трохи відпочив від служби — і вирішив повернутися до війська, тепер уже за контрактом. Його, учасника АТО, після демобілізації односельці вибрали депутатом сільської ради. Коли трапляється, що відпустка співпадає з сесією сільської ради, Олексій обов’язково бере участь у сесійних засіданнях.

олодимир ЧепакРазом із братом вирішив піти на службу в армії за контрактом і Володимир. Йому бойового хрещення не дісталося, будівельна робота в армії хлопцеві не зовсім до душі. Володя очікував іншого, більш небезпечного, ризикованого. Думав, потрапить на передову — та ротації такої не було… грамота
— А я й задоволена, — зізнається Тетяна Володимирівна. — Бо ще одного АТО я не переживу. Вони й так мені нічого не розповідають, бережуть! Якось Вова довго був поза зоною, а до Альоші додзвонилася, він був у частині. То він про брата сказав лише, що «їх там глушили». А де – там? Зазвичай зв’язок глушать на «передку»… Так я нічого про це і не взнала… Розповідають лише кумедне чи цікаве. Ось, наприклад, були на навчаннях у Вишгороді, то їх послали топити дровами польову кухню. Якийсь там форс-мажор трапився з кухарями, довелося самим і готувати. Наш Альошка вміє їсти готувати, то вони тоді удвох із Вовкою й куховарили...

Олексій із Володимиром не лише куховарити вміють, вони звичні до будь-якої роботи. Володимир, до речі, за участь у будівництві храму навіть нагороджений Грамотою Верховного архиєпископа Києво-Галицького Святослава. І в материній хаті хлопці почали коридор утепляти, та не встигли. «Нічого, їм півтора року залишилося, приїдуть – дороблять», — сподівається жінка.
— Ви думаєте, вони заради грошей пішли на контракт? — розмірковує. — Але ж гроші у них і так були; Вова, наприклад, ремонти робив по хатах. Хлопці все вміють... Просто Україна їм небайдужа.
І саме тому їхня справа сьогодні — захищати Україну. А разом із нею — і свою матір, і братів із сестрами (їх у цьому сімействі Чепаків шестеро, та всі розлетілися з рідного гнізда), своє село й односельців. А ті — чекають повернення, підтримують їхню матір, допомагають їй. Щоб не почувалася самотньою й покинутою, доки сини — на службі.

Надія ЛИТВИН

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
60
2041
5758
13457
40736
66381
1668055

Прогноз
2640

11.70%
6.21%
14.17%
0.58%
0.35%
67.01%
Online (15 minutes ago):10
10 guests
no members

Ваш IP:54.80.87.166