«Відзначили» 6 грудня молоком і — у повну бойову готовність

Останні новини

  • Зці­ли­лась і ощас­ли­ви­лась
    Че­рез хво­ро­бу не скла­ло­ся у ме­не сі­мей­не жи­ття, щас­тя. Моє одру­жен­ня — всь­о­го на пі­вро­ку. Не ві­ри­ли ба­ть­ки, що я ко­лись ви­ду­жаю, тож не по­ві­ри­ли і чу­жі лю­ди.
  • Приведи нас, Маріе, до Сина!…
    Од­не з най­ве­лич­ні­ших в іс­то­рії люд­с­т­ва свят — Різ­д­во Гос­по­да Бо­га і Спа­са  на­шо­го Ісу­са Хрис­та. Ду­ша зав­ми­рає, ко­ли по­ду­ма­єш: це ж са­ма Лю­бов, са­ма  Бла­го­дать опус­ка­є­ть­ся до нас із своїх Не­бес­них ви­сот... Яко­го ще да­рун­ку тре­ба?
  • Пройшов Спас - пішло літо від нас...
    До найбільших серед дванадцяти річних свят християнського календарного циклу належить і Преображення Господнє, або Спас (Великий Спас), що припадає на 19 серпня. Він вважається третім святом після Різдва та Великодня. Перший Спас збігається з Маковеєм, тобто 14 серпня, а третій збігається з післясвятом Успіння (29 серпня). Згідно з переказами, одного разу Ісус Христос з трьома своїми учнями піднявся на гору під назвою – Фавор. Як тільки добрався він до самої вершини і безпосередньо зійшов на неї, він змінився на краще. Неймовірною білизною засяяло його вбрання, і обличчя його також засяяло. Преображення — явлення Сина, під час якого Отець свідчить голосом зі світлої хмари Святого Духа: «Цей є...

«Відзначили» 6 грудня молоком і — у повну бойову готовність

 Бельмич Руслан1Отримавши повістку в зону АТО із рук сільського голови, Руслан Бельмич довго не роздумував. Пройшов медкомісію, мовчки зібрав валізу і, привітавши кохану дружину з Днем народження (незабутній подарунок!) та поцілувавши доньку, покинув рідні Дяченки, щоб виконувати свій прямий чоловічий обов’язок — захищати нашу землю від агресора.

— Спочатку пройшов «курс молодого бійця» на командира розрахунку СПГ-9 у навчальному центрі «Десна», — розповідає нам Руслан. — А потім прибув до своєї частини. Довелося перекваліфікуватися. Спочатку був на ротному опорному пункті, а потім перевели на взводний — довжиною півтора кілометри, де оборону тримали чоловік 20-25 (це при потребі 400!). Молодих у строю не було, усі були приблизно мого віку, від 35 до 42 років. Вдома друзі були, але після служби їх не стало. Натомість з’явилися нові, особливо близькими стали земляки з Хоролу, Сум, Кременчука, Краснознам’янки, Знам’янки, Павлиша — справжні вояки, з якими не страшно ні у вогонь, ні у воду.
Звісно, що були і у нашій частині так звані «туристи», котрі прийшли у зону АТО на тиждень, максимум — два, лише щоб отримати посвідчення учасника бойових дій. Зайшов, вийшов — і вже учасник. А потім їх трошки «прикрутили», менше стало, бо постановили, що для бойового «статусу» треба протриматися не менше 40 днів.
У Волновасі та Гранітному на кордоні з Луганщиною були точки «Шум-1», «Шум-2». Справа парк Леніна, а за 400 метрів уже «сєпари» були. Дуже близько. Тож то вони нас, то ми їх «турбували».
Моя вага — 120 кілограмів, то мені й позивний дали відповідний — «Манюній», — посміхаючись, продовжує Руслан, — зверху ще 60 кіло екіпіровки і — пішки патрулювати дорогу на предмет розтяжок, мінування. Траплялися навіть міни із фотоелементами!
Жили у покинутій хатині, де переобладнали два погреби під помешкання. Зробили собі лежаки, вентиляцію, «буржуйку» поставили, бо без неї аж ніяк! Місцеві, здебільшого, добре до нас ставилися, хотіли, щоби ми у них і залишалися. Адже у них там ні продуктів, нічого немає. З «ЛНР» вони переходили на контрольовані нами території, щоби скупитися. Хоча були й ті, хто приходили, роздивлялися, що де стоїть і потім передавали інформацію «сєпарам». Бувало, підганяли до нашого місця розташування машини зі спецобладнанням, фіксували сигнали радіочастот — відповідно скільки телефонів, стільки і людей на позиції. Тож із цим суворо було. О 4 ранку усі зателефонували рідним — вимкнули телефони і у ящик склали. Тож мої рідні рік і два місяці жили «від четвертої до четвертої».
На Луганщину ми прийшли після 53-ї бригади, просто заселилися у їхні бліндажі, трішки окультурили. Зиму переживали нормально, мінус 30 градусів — це дрібниці. Звикли. У землянці тепло було.
Раз на тиждень виїжджали за продуктами у селище Гірське. Молоко, яйця також купували тільки у магазині. У місцевих нічого не брали — сумнозвісний випадок із «вибуховою» банкою меду трапився якраз недалеко від нас. Проблем із харчуванням не було: забезпечували продуктами 50/50 — держава і волонтери. Був у нас свій кухар Баграмян (позивний «Ара»). Справжній грецький борщ готував — смачнючий! Нікому свій секрет приготування не видавав. Головна відмінність від нашого — вміст коричневого рису, а замість капусти наприкінці приготування — жменя салату. Про його ж шашлик нічого й говорити — це як закон. «Завалили» дикого кабана і маємо! Благо, дичини було вдосталь.
А от обмундирування — це окреме питання. Звісно, усім забезпечувала держава. Але, якщо хочеш не мерзнути, не промокати тощо — купуй за власний кошт. Ми, в основному, так і робили. Тож фактично всю екіпіровку — від взуття до термобілизни — придбавали самі.
Страшно було. Що не день чи ніч — «весело». Але там усе якось видається буденним. Навіть обстріли у професійне свято 6 грудня — буденні. «Відзначили» молоком і — у повну бойову готовність! Серед нас пияків і наркоманів не було. Знали, для чого і навіщо сюди пішли — не пиячити ж... І хто знає, що може трапитися через декілька хвилин?
Пам’ятаю, під час відпочинку прилітає безпілотник, дзижчить, як оса, ми його, звісно, «гепнули». З’являються наші доблесні розвідники: «Ви не бачили?» — «Та ми ж його збили!» — «Так то наш був!» — «Попереджати треба!» На безпілотнику, окрім умонтованої відеокамери, ще й вибухівка може бути прикріплена. Та й зазвичай після такого прильоту хвилин через двадцять ворог обов’язково надсилав «подарунки».
…Від перебування у зоні АТО у Руслана Бельмича залишилися не тільки спогади. Якось під містом Золотим Луганської області їхня рота вогневої підтримки виявила диверсійно-розвідувальну групу. Дали бій, під час якого Руслан отримав сліпе осколкове поранення гомілкової кістки. Після першої медичної допомоги потрапив до Попасної, потім у Часів Яр, згодом — у Харків, а тоді — за місцем приписки у полтавський госпіталь на реабілітацію. Отримав у нагороду заохочувальну відзнаку Міністерства оборони України «Знак пошани». Зізнається — рана й зараз турбує, особливо — на погоду.
— Як через детектор на метал проходжу, то завжди зі звуковим сигналом. Тому рентгенівський знімок із собою завжди ношу, щоб наочно показати, що пищить не через вміст кишень, — додає боєць. — Та те все неважливо. Важливо, щоб якнайшвидше ця клята катавасія закінчилася. Щоби всі, хто зараз перебуває у зоні бойових дій, наша бригада, котра зараз під Маріуполем, мій побратим із Хоролу, який уже третій раз служить, — зараз по контракту в «Айдарі», повернулися живими і здоровими.

Спілкувалася
Інна ВОРОНА

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
1595
2041
4130
13457
39108
66381
1666427

Прогноз
3144

11.70%
6.20%
14.17%
0.58%
0.35%
67.00%
Online (15 minutes ago):17
17 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.254