«Напали на мою країну, а отже — і на мою родину»

Останні новини

  • з Вами Бога нема…
    Михайло МІШИН — Лікаря викликали?— Добрий день, лікарю, проходьте, будь-ласка.— Де хворий?— Я…
  • Вустами дітей
    Учитель учневі:— Сподіваюсь, я не побачу, як ти списуєш із чужого зошита.— Я теж на це сподіваюсь.
  • Як я зайшов у євротуалет
    (Із життя туриста з Інтернету) Хто не був у Європі, остерігайтеся туалетів — не по нашим мізкам вони! У Штутгарті мала потреба змусила зайти увечері у вуличний громадський біотуалет.Одномісна кабінка, дуже акуратна, блискуча, чиста, нашпигована датчиками і управляється комп’ютером. Кидаєш у проріз дверей монетку 2 євро, двері автоматично відкриваються, вмикається світло, заходиш, двері зачиняються. Клаустрофобією не страждаю, але через те, що все життя займаюся електронікою і комп’ютерними програмами, трохи напружує. Ну, зробив я свої справи, потрібно виходити, а кнопки для відкриття дверей ніякої немає. Інструкцій теж.

«Напали на мою країну, а отже — і на мою родину»

Зустріч з учнями школиКоли перед очима постають кадри з новин і дивлячись, як тяжко доводиться нашим військовим на передовій, ми розуміємо, що вислів «душу й тіло ми положим за нашу свободу» став для сучасної української нації не просто словами з гімну, а станом душі. Наразі вже точно зрозуміло, про що ці слова, кому адресовані, і ні в кого немає сумнівів, що вони — про героїв нашого часу, які зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України.
Сьогодні моя розмова —  з учителем історії Солоницької школи Олександром Володимировичем Дмитренком, який завжди висловлював активну життєву позицію, пліч-о-пліч стояв із патріотами на Майдані, а нині перебуває на службі у зоні АТО.

— Олександре Володимировичу, наскільки я знаю, Ви були на одній із перших колотнеч Майдану. Що спонукало туди поїхати?
— У листопаді 2013 року почався студентський майдан, на який я потрапив випадково. Чесно кажучи, не вірив, що так просто можна щось змінити, однак поїхав. Потрапивши на Майдан, я зустрів багато знайомих, також познайомився із багатьма цікавими людьми. Я чомусь відразу зрозумів, що саме такий Майдан нічого не зробить, бо не було розумних лідерів, а сам народ був не готовий до радикальних дій. Але завдяки щирим і добрим людям там була класна атмосфера. І все б було добре, якби не приїхав «Беркут» і не почав усіх розганяти, вживаючи занадто жорсткі міри, б’ючи і калічачи всіх підряд. Під цей «розгін» потрапив і я.
ат— А що спонукало піти воювати у зону АТО? Чи не пошкодували про свій вчинок?
— Обов’язок кожного здорового чоловіка — захищати свою сім’ю, свою батьківщину. Напали на мою країну, а отже — і на мою родину. Тому я вирішив узяти до рук зброю і захищатися. Я жодного разу не пошкодував, що пішов до АТО. Єдине про що шкодую, що не пішов відразу на війну. Я і мої побратими ніколи не були і не є прибічниками будь-якої партії чи влади. Ми не воюємо за гроші чи за «рошеновські цукерки», у чому нас звинувачують сепаратисти. Ми боремося за наших співвітчизників, за нашу батьківщину і, врешті, за свої переконання і самих себе.
— Де Ви перебуваєте зараз?
— Нині я в Луганській області, у селі Кримському. Воюю у складі першого батальйону окремої механізованої бригади.
— Часто доводилося потрапляти під обстріли бойовиків?
— Буває, по кілька тижнів затишшя, а потім починається… Ось уже четвертий день тривають обстріли. Вчора по нашому опорному пункту потрапило 23 снаряди калібру 122 мм. А в самому Кримському снаряд потрапив прямо у школу.
— Як місцеві жителі ставляться до українських військових?
— В основному, добре. Коли перебували у селі Водяному біля Донецька, то місцеві бабусі навіть смажили нам оладки, пиріжки. Натомість ми допомагали їм по господарству. Місцевий фермер пітримував нас продуктами. Деякі мешканці, коли ми поверталися з ротації, пропонували, щоб ми приходили до них у душ митися, голитися. І навіть після того, як ми виїхали з цього села, то місцеві телефонували нам і просили, щоб ми повернулися. У Кримському теж добре ставляться. Звісно, є різні люди. У декого родичі воюють за сепаратистів, дехто просто займає нейтральну позицію, але всі єдині в одному — війна їм не потрібна.
— Як Ви вважаєте, чи скоро прийде кінець цій війні?Жотень 2016
— Це не просто війна. І дивлячись, що можна назвати війною. Бо навіть після перемоги буремний Донбас буде турбувати нас. Головне — треба виграти боротьбу за душі населення Донбасу, щоб люди відчули себе українцями. Але я вірю — перемога буде за нами!
— Які Ваші побажання землякам?
— Любіть Україну, бо це наша Вітчизна, наша земля! Крім нас, у неї більше нікого немає. Наша країна — найкраща, хіба ж вона винна, що не всі українці шанують її? А ми повинні її любити, берегти і захищати! Слава Україні!
Розмову вела Анастасія Лук’ященко,
учениця 11 класу Солоницької ЗОШ І-ІІІ ступенів

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
297
1575
8882
17858
28589
79093
1791952

Прогноз
1704

11.02%
7.36%
13.83%
0.57%
0.33%
66.89%
Online (15 minutes ago):12
12 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.188