У смертельному двобої

Останні новини

  • ХАЙ КВІТНУТЬ БУЙНИМ ЦВІТОМ ПАШКІВСЬКІ «МАЛЬВИ» І ПІДРОСТАЮТЬ ЇХНІ «МАЛЬВІНКИ»!
    Нещодавно у Пашківці сталася приємна, хоча й не розпіарена (як нині прийнято говорити) подія: своє перше десятиріччя відзначив місцевий вокальний аматорський колектив «Мальви» Пашківського сільського клубу.
  • Я БАГАТА СВОЄЮ РОДИНОЮ ТА ЛЮДЬМИ, ЯКІ МЕНЕ ОТОЧУЮТЬ
    Всього було у моєму житті — і радощі свої, і прикрощі. Народилася і виросла я у селі Сушках, точніше на хуторі Кринки, який місцеві називали «Крим», бо його вуличка пролягала побіля ставка з вербами та верболозами. Багато дітвори там росло. Весело було. На дорозі пиляки було по кісточки, так що курява стояла стовпом майже цілий день. Благо, що поряд ставок, тож з дороги — шубовсть прямо у воду!
  • До 100-рiччя вiд дня народження Олеся Гончара: улюбленi цитати
    «Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по—нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню. Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу.  Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.» («Собор»)

У смертельному двобої

Мякенький СД1Тривожний вересневий вечір озивався над Чорнобаєм автоматними мякенькийі кулеметними чергами, вибухами мін.
— Ой, лишенько, — побивалася чайкою Харитина Омелянівна, середнього віку 

жінка. — Вже й до нас дістали прокляті чужинці!

— Що ж буде з нами? — схлипувала шіс

тнадцятилітня сусідська дівчина Галя. — Фашисти такі жорстокі, безжалісні...

І раптом ніби хтось стукнув чи шкрябнув по шибці... У хаті — німотна тиша.
— Прийшли, іроди, — з невимовним болем і гнівом промовила жінка.
— Тіточко! — плаче Галинка і тулиться до неї.
Пройшла хвилина, друга. Стукіт не повторювався. У двері ніхто не ломиться.
— Я вигляну, — вже сміливіше каже Галя і прямує в сіни.
— Та що ж побачиш? Темінь яка...
— Не бійтесь... — ледве прочинила сінешні двері, прислухалася. — Хтось стогне, тіточко.
— А, може, це синочок мій ріднесенький?
І обидві прожогом — на подвір’я. Нерухоме тіло занесли в хату. Надійно затулили вікна. Засвітили лампу. Хотіли роздягти, але марно. Тоді Галя схопила ніж, розпанахала гімнастерку, штани. Стало моторошно від крові, що струменіла з боку... Зупинили якось кров, забинтували ноги. Дівчині ще не доводилося бути в такій ситуації. Чоло зросилося потом. Тремтіло все тіло.
Боєць лежав непритомний. Інколи марив:
— Дайте вогонь... вогонь... патронів, — ворушив спраглими губами.
— А, може, ковтне хоч молочка? — схопилася Галя. Та вже не могли розтулити міцно стиснуті вуста.
У неспокої промайнула ніч. Сумною зорею займався перший ранок окупації.
Поранений нарешті розплющив очі. І, мабуть, силкувався збагнути, що з ним, де він, хто біля нього... Неймовірним зусиллям видавив: «Полтавська... Козельщинський... Діти... Дяченко Марія... Спасибі вам... Передайте...» І знову заплющив очі.
— Не судилося вижити соколику, — ламала руки Харитина Омелянівна. — Ой, Боже, що ж ми можемо зробити? Остання надія на лікаря. Біжи, Галю, до Михайла Дробницького. Може, підводу дасть.
Дівчина щодуху побігла навпростець.
А по селу вже шастали фашисти, ловили курей, вовтузилися з підсвинками, бридко реготали...
— Дам підводу, — сказав коротко бригадир, вислухавши Галю. — А ти додому біжи, Іван Грицай поїде.
...Коли клали на підводу, боєць розкрив очі. Зрозумів щось, видно.
— Ножа... Ножа дайте, — прохрипів. — А ні, задушіть, зараз, тут... Не хочу... Не давайте в лапи...
Харитина Омелянівна поклала йому під голову подушку, накрила рядниною.
— Коли що, привозь назад, — мовила до Грицая. — Поховаємо хоч по-людськи.
А в очах скільки скорботи і болю! По обличчю Галини текли сльози. Підвода рушила.
Не могли вони тоді знати, що по дорозі Грицай залишить коней і підводу з пораненим, угледівши фашистів. Підло втече. А вони стягнуть його і вкинуть у сарай із мертвими...
Як змінювала людські долі війна! Харитина Омелянівна Шкурка сповна випила гіркоти окупаційного режиму. Багато лиха звалилося на Михайла Терентійовича Дробницького. Іван Грицай та його старший син стали зрадниками...
А Галя? Її разом з іншими вкинули до брудного вагона, у якому раніше возили худобу, і доправили у німецький «рай», аж до Ессена.
На тяжкій роботі втратила зір, світ обернувся пітьмою. Не хотілося жити. Та знайшовся серед невільників лікар. Він і допоміг. Через місяць знову бачила колючий дріт, бараки, сльози,нашивку з літерами «ОSТ»...
А все ж дочекалася звільнення. І через кілька місяців поцілувала рідну землю.
Ішли роки. Галина Петрівна часто згадували того бійця. Помер, мабуть, тоді. А рідні чекають і ніяк не дочекаються.
— Де ж хоч могила його? — губилася у здогадах. — А, може, дивом залишився живий? Та де там! Двічі не народжуються… А куди ж писати рідним?
Врешті-решт, зважилася. На конверті написала: Полтавська область, Козельщинський район, Марії Дяченко. Довго-довго блукав той лист, бо таких імен і прізвищ виявилося кілька. І ось, читаний-перечитаний, він знайшов потрібного адресата у селі Винниках.
...У білій повені садів купався травневий день. Сонце розливало щедре тепло. На вулицю виходили фронтовики, їх дружини, солдатські вдови, діти. Свято!
У такий день і завітав Олександр Опанасович Дяченко у Чорнобай. Зустрівся з дорогими йому людьми: Харитиною Омелянівною Шкуркою, Галиною Петрівною Васильченко, Михайлом Терентійовичем Дробницьким, їх сім’ями. Тільки тепер стало все відомо рятівникам про легендарного гостя.
Війну він зустрів у Західній Україні. Щедро частував ворога свинцем відважний кулеметник. Та несила було зупинити фашистів. З болем у серці доводилося залишати українську землю. Не міг змиритися з думкою, що вороги прийдуть і на Полтавщину. Там батьки, сестра, дружина, двоє дітей... І під Чорнобаєм розпашілий «максим» люто косив ворога. Та осколками міни полоснув по ногах. Однак кулемет не замовк. «Не пройдете, гади!»
Новий вибух обпалив вогнем, боляче різонуло у боці. Перед очима все розпливлось і потемніло.
Вечірні сутінки опускались над селом. Опритомнів у калюжі крові. В очах мерехтіло, голова розколювалася, ноги скам’яніли.
Затиснув рану і з останніх сил поповз.Он і хата видніється. Вона хитається і часто зникає. Там і підібрали його Харитина Омелянівна і Галя...
А як вивозили мертвих із сараю, то якийсь німецький лікар почув стогін. Дав кілька уколів, щось попити, перев’язав рани і поклав у госпіталь. Через кілька днів відправили у Кременчук, де розташувався табір для військовополонених.
— Такий і вдома сконає, — єхидно процідив комендант. — Відпустіть, хай дибає.
Так Олександр на цей раз вижив...
А у вересні 43-го Дяченко знову на фронті з нерозлучним «максимом». Та під Кривим Рогом — іще одне поранення і демобілізація.
У день пам’ятної зустрічі дорогих людей, яких поріднила війна, колишній фронтовик відвідав місце, де зі своїм «максимом» бився до останнього патрона, де повз, залишаючи кривавий слід, — і поклав квіти на братську могилу.
Розчулений теплою зустріччю, схвильований спогадами, не витримав бувалий воїн — заплакав. Низько уклонився своїм рятівникам, славній чорнобаївській землі.
Незвичайна людина Олександр Опанасович Дяченко. Був надто скромний, чесний, працьовитий. Разом із дружиною Марією Микитівною ростив дітей, допомагав їм. Сумлінно працював у колгоспі фуражиром. Ніколи і нікому не розповідав про свій героїчний шлях, тяжкі рани, що відзивалися гострим болем під час важкої роботи. Мало хто бачив на його грудях орден Слави 3-го ступеня, медалі. Просто жив, працював, захищав рідну землю, як велить велика людська совість.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
60
2041
5758
13457
40736
66381
1668055

Прогноз
2640

11.70%
6.21%
14.17%
0.58%
0.35%
67.01%
Online (15 minutes ago):10
10 guests
no members

Ваш IP:54.80.87.166