…І ЛЮБИЛА ВИШИВАТИ ГЛАДДЮ

Останні новини

  • Перші «Олесеволівські читання-2018»
    4 травня у Бреусівському Будинку культури відбулися перші районні літературно-краєзнавчі «Олесеволівські читання-2018». На захід із Києва прибув письменник-земляк, авторитетний дослідник Голодомору 1932-33 рр. в Україні, випускник місцевої школи Олесь Воля з дружиною Ганнусею, братом Михайлом та соратником-побратимом по перу Олександром Кавуненком.
  • Пам’яті видатного письменника-земляка
    Цей рік для жителів нашого району знаменний 100-річчям від дня народження славетного земляка, письменника, поета, літературного та громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.
  • Про батьків Тараса Шевченка
    Про батьків, особливо про матір Тараса Григоровича Шевченка, ми знаємо дуже мало. Хто ж  була ця жінка, яка народила поета, художника, генія України?

…І ЛЮБИЛА ВИШИВАТИ ГЛАДДЮ

Гадзюра Поліна 3Моя бабуся Поліна Григорівна Гадзюра (Кравченко) народилася у селі Задовзі 7 січня 1924 року у багатодітній сім’ї Килини та Григорія (у батьків було шестеро дітей — п’ять дочок і один син, наймолодшенький) на хуторі Кравчени. Хоча діток було багато і часи були нелегкі, всі були здорові, червонощокі, дівчата мали густі, довгі, пишні коси.

Гадзюра Поліна 2Дітвора росла слухняною та дружною. Старші доглядали молодших, допомагали батькам по господарству. У свій час кожен, закінчивши Задовжанську 4-класну школу, продовжив навчання у Михайликівській семирічці. Тоді Задовги, як такої, ще не існувало, хати були розкидані хуторами (це вже перед Другою Світовою відбулося переселення, і жителі усіх хуторів почали споруджувати будинки в одному місці, формуючи вулиці, так і утворилося село).
На долю моїх предків випали тяжкі роки Голодомору 1933 року. Через скруту і нестачу харчів, щоб якось вижити, батьки віддали близьким родичам одну з дочок — Марію. (Вона так і прожила у місті Краснодарі на Кубані і вже під іншим прізвищем і по батькові зустрілася зі своїми рідними у шістдесятих роках). Бабуся розповідала, як, ідучи до школи, бачила, як то там, то там мерли люди від голоду. Хутірська малеча видряпувалася на осики, де гніздилися ворони, і збирала яйця, щоб підживитися.
Закінчила Поля тільки 6 класів. У 7-й не пішла, казала — «стидно»: сестра старша вже вчителювала, а Поля видалася не по роках міцною, тож довелося йти працювати. Ще й батько був бригадиром, то часто виконувала різні роботи, як не було кого послати. Потім працювала на фермі, робота не з легких, усе вручну: напували, заносили корми, вичищали, тричі доїли, а також пасли і сторожували худобу доярки самі.
Бабуся у 1942 році, як і багато її односельчан, була насильно відправлена на каторгу в Німеччину. Вивозили, як худобу, у товарних вагонах. Перед відправкою помістили їх у старому козельщинському клубі. Вони з подружкою втекли пожежною драбиною, прибігли у село погуляти востаннє. А на ранок ледве встигли повернутися на перекличку. Якби не встигли, то і їх, і усіх рідних одразу б розстріляли фашисти за втечу.
У Німеччині працювала на заводі. Наглядач за найменшу провину міг покарати, побити, хоча сам також був із остарбайтерів. Годували так, аби не померли (бруквою та морквою). Добре було, коли бауер (фермер) брав на вихідний до себе на роботу — хоч і наробишся, а все ж щось перепаде з’їсти.
Визволяли з німецької неволі радянські та американські війська. Бомбардування було страшне. Американці поставили вагони для визволених, нагодували. Зарубіжні визволителі пропонували залишатися за кордоном. Багато хто боявся повертатися і прийняв їхню пропозицію. А бабуся, не роздумуючи, вирішила повернутися на Батьківщину.
Переживши перевірки, з Божою допомогою прибула на станцію «Ганнівка» пізно ввечері влітку 1945 року. Побоялася сама йти додому, адже часи були післявоєнні, лихі. Вона зайшла в зал очікування. У приміщенні було повно людей з віддалених сіл, які прийшли до ранкового поїзда «Полтава-Кременчук» їхати на базар. Жінки сиділи на лавках, говорили упівголоса, хтось дрімав. Бабуся ж забилася у куточку і просиділа там до самого ранку. Щойно почало розвиднятися, одна з жінок підійшла до неї і поцікавилася, хто вона, звідки. Та представилася. Яке ж було здивування у тієї жінки, коли дізналася, що це Поля Кравченко! Тоді на весь голос погукала: «Килино, іди бігом сюди! Тут твоя дочка цілу ніч поруч, а ти й не знаєш!» Тож Килина у Кременчук тоді вже й не поїхала…
Тут, у рідному селі, зустріла Поля свою долю — мого дідуся Федора Михайловича. Молодята одружилися у 1948 році. Та їхня радість була затьмарена — померла бабусина мама, Килина, тяжка праця та хвороба далася взнаки.
Коли бабуся завагітніла, її з постійної роботи дояркою перевели на «легкий труд» — возити бочкою воду в поля для орачів, полільниць. Казала, що краще б не переводили. Адже доводилося журавлем діставати воду з колодязя дерев’яним, обкованим залізом цебром. Повне води, воно взагалі було непідйомним, а його ж іще треба донести від колодязя і вилити в бочонок. А потім по бездоріжжю з такою тряскою везти воду 2-3 кілометри до працюючих у полі…Гадзюра Поліна4
Раніше декретних відпусток не давали, а у кого були свекрухи, то їм доводилося глядіти малечу. Так було і з моєю бабусею. Вдома народила старшого сина і дочку (подруги допомогли дійти додому з ферми), а через три дні — виходь на роботу. А вже третю дочку у 1959 році народила в лікарні, уже було легше і декретні відпустки запровадили. І на фермі стало працювати легше — прийшла електрифікація. Уже доярки не сторожували, не пасли і не вичищали у корів.
Більшу частину часу з дітьми проводила бабусина свекруха — Настя Омелянівна. Сама була неграмотною, але багато знала казок, бувальщин, які і розповідала онукам. Співати сама не співала, але дуже любила слухати пісні, які звучали із платівок на патефоні. А як почує, було, пісню «Ой, рябина кудрявая, белые цветы…», сльози котилися у неї з очей...
На фермі дояркою бабуся Поля трудилася аж до 1972 року. Була передовою, обиралася депутатом сільської і районної рад. За високі показники у соцзмаганнях на районному і обласному рівнях була нагороджена орденом «Знак пошани» у 1958 році, медаллю «За доблесну працю», почесними грамотами та цінними подарунками. Мала честь побувати на ВДНГ аж у Москві, тодішній столиці. Потім, працюючи різноробочою, доглядала за онуками, переймалася хатніми клопотами. Дуже любила вишивати гладдю. Хоч як намориться — та все ж «хоч два стібка зроблю». А які вона пекла смачні пиріжки, як годила нам, онукам, до самої смерті!
21 вересня 2010 року пішла з життя велика трудівниця, мама, бабуся, прабабуся. Світла їй пам’ять.

Інна ВОРОНА

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
2069
2454
17740
17740
43038
58428
1281503

Прогноз
3024

10.65%
6.34%
15.83%
0.57%
0.44%
66.18%
Online (15 minutes ago):72
72 guests
no members

Ваш IP:54.166.212.152