СОТНЯМ МАТЕРІВ «СЕМАФОР» ТАК І НЕ ВІДКРИВСЯ…

Останні новини

  • Зці­ли­лась і ощас­ли­ви­лась
    Че­рез хво­ро­бу не скла­ло­ся у ме­не сі­мей­не жи­ття, щас­тя. Моє одру­жен­ня — всь­о­го на пі­вро­ку. Не ві­ри­ли ба­ть­ки, що я ко­лись ви­ду­жаю, тож не по­ві­ри­ли і чу­жі лю­ди.
  • Приведи нас, Маріе, до Сина!…
    Од­не з най­ве­лич­ні­ших в іс­то­рії люд­с­т­ва свят — Різ­д­во Гос­по­да Бо­га і Спа­са  на­шо­го Ісу­са Хрис­та. Ду­ша зав­ми­рає, ко­ли по­ду­ма­єш: це ж са­ма Лю­бов, са­ма  Бла­го­дать опус­ка­є­ть­ся до нас із своїх Не­бес­них ви­сот... Яко­го ще да­рун­ку тре­ба?
  • Пройшов Спас - пішло літо від нас...
    До найбільших серед дванадцяти річних свят християнського календарного циклу належить і Преображення Господнє, або Спас (Великий Спас), що припадає на 19 серпня. Він вважається третім святом після Різдва та Великодня. Перший Спас збігається з Маковеєм, тобто 14 серпня, а третій збігається з післясвятом Успіння (29 серпня). Згідно з переказами, одного разу Ісус Христос з трьома своїми учнями піднявся на гору під назвою – Фавор. Як тільки добрався він до самої вершини і безпосередньо зійшов на неї, він змінився на краще. Неймовірною білизною засяяло його вбрання, і обличчя його також засяяло. Преображення — явлення Сина, під час якого Отець свідчить голосом зі світлої хмари Святого Духа: «Цей є...

СОТНЯМ МАТЕРІВ «СЕМАФОР» ТАК І НЕ ВІДКРИВСЯ…

p14 11 1До війни у Лутовинівці був дерев’яний театр. А де зараз церква — стояв будинок, де жили робітники, які будували Гришино-Рівненську залізницю (від неї зберігся насип, який був зроблений перед Першою Світовою війною). Ще при царизмі мій дід разом з іншими чоловіками возили туди возами землю і висипали, утворюючи насип. По тій залізниці до Другої Світової бігали маленькі паровози («кукушки»).

Тож за цим будинком робітників, який після війни став клубом, розмістилася овочева база, серед двору якої стояв великий чан метрів чотири висотою, де квасили капусту, яку потім набирали гнутими вилами у відра, спускаючись по драбині. Побіля дороги-бруківки стояв довжелезний глиняний сарай. Там розмістилася бондарня, де працював мій брат. Я частенько бігав до нього і приносив їсти. Біля залізниці, на овочевій базі, вивантажувалася тара: ящики і бочки; а завантажувалися вагони різними овочами: капустою, огірками, картоплею, буряками.
Від сучасної школи до залізничного переїзду вела стара дорога, якою у 1920 році поспіхом, навіть нікого не грабуючи, проїжджав у бік Решетилівки, Нестор Махно. Мабуть, тікав під ударами Червоної Армії — розповідали старожили.
Під час окупації Лутовинівки у будівлі, де свого часу був клуб, а нині — церква, за колючим дротом німці тримали «наших» полонених. У будинку, де зараз мешкають Охіньки, жив дід на прізвище Гордієнко, у нього були два сини і дві доньки, Галина і Тетяна, 1918 і 1920 р. н.. Сини його загинули на війні. А Галина добре знала німецьку, тож була перекладачем у німецького «шефа».
…Добігав кінця червень 1943 року, у садах червоніли стиглі вишні. Кілька жінок, у їх числі Тетяна і Галя, та ми, малі хлопчаки, позв’язувавши у пучечки гілочки вишень із ягодами, підійшли до дерев’яної вежі, на якій чатували двоє німецьких вартових із кулеметом. Німці спустилися, дівчата дали їм вишень, за що отримали шоколад. Вони віддали цю смакоту нам, водночас прикривши поле зору німців. У цей момент Галина кинула ножиці нашим полоненим. І вночі 18 сміливців-полонених, перерізавши дріт, утекли. Але ненадовго. Німці з собаками спіймали 17 утікачів і відправили їх до концтабору.232170
Одного, Плахтієнка, з Майорівки, який біля колодязя вирив дучку, врятувала жінка, котра приходила начебто по воду, а тим часом через ту дучку подавала йому їжу. Пізніше, після війни, коли настала голодовка, той Плахтієнко привіз Галині й Тетяні на підводі два мішки пшениці, щоб хоч якось віддячити за врятоване життя.
Поліцаї відправили з села до Німеччини 88 юнаків і дівчат. Ходили чутки і про партизанів. Після смерті Тристана (колишній директор радгоспу А.Г.Тристан, який залишився в тилу ворога для керівництва підпільною роботою — ред.) йому на зміну прийшов Сірик (житель Козельщини П.К.Сірик — ред.), який переховувався у Бригадирівці у баби Стогнійки. А Льоня Саврадей із нашого села возив німецького інженера машиною «опелем» до бригадирівського насипу. Цей інженер наносив на карту залізницю, і коли він обідав, Льоня зайшов і ззаду вбив німця молотком. Потім тіло зарив під кущем, забрав планшет і передав Сірику. Трапилося це незадовго до того, коли німці почали тікати, а втекли вони 24 вересня 1943 року...
Навесні 1943 року німці погнали мою матір, яка мала трьох дітей, рити окопи на станцію Потоки. Поліцаї донесли, що її чоловік воював на фронті і був сержантом, а до війни їздив у Охтирку навчати солдатів. То за Козельщиною мати на ходу вистрибнула з товарного поїзда, у якому їх везли. Потім її знайшли залізничники і доставили додому. Мама була вся в засохлій крові і в неї були вибиті права рука і нога. Ми жили у тісній хатинці, з лежанкою й піччю, а з меблів мали тільки дерев’яне ліжко, скриню і столик. Скриню відсунули, нанесли соломи. Коли до мами приходив лікар Кривулько, він зразу вставляв качалку в рота, щоб не кричала, аж тоді вправляв спочатку руку, а потім ногу. Я як найменший підносив їй води. До приходу наших мама вже вилікувалася.
Перед відступом німців із Лутовинівки Галя Гордієнко, яка була перекладачем у їхнього командира, попереджала односельців, щоб ховали худобу та цінності. Відступ почався 24 вересня. Дід мій уночі погнав корову за гору до Андрійок. У сусідів чоловіки були на фронті. Попереду нас, у Проненок, корову не чіпали, а взяли кабана, а у другої сусідки забрали корову. В обох було по п’ятеро дітей. У тієї, що забрали корову, найменшенькому хлопчикові було близько року. Свиней тягли на гарбах. У середину воза мостили дошки, а під них — поросят у сіно, а корів прив’язували цепами. У гарбу запрягали коня-ваговоза. Я спостерігав, як один кабан, намагаючись утекти, вкусив німця, той злякався, і окупанти підняли стрілянину з автоматів. Я страшенно перелякався, тож мати мене підхопила на руки, а тоді я стрімголов побіг до хати.
А як зраділа сусідка тітка Галя, коли через два дні у двір прийшла їхня корова! Правда, вся морда у неї була в крові і бракувало одного рога. Тітка обмила й перев’язала свою втікачку. Потім завдяки корові їхні семеро дітей і чоловік, який повернувся з війни, врятувалися від голодної смерті.
Зразу по обіді до нас заскочив «фріц»: невисокий, коренастий, у чоботях і з «трофеями» — з одного боку теліпалася качка, а з другого — курка. На спині — торбина. Почав галасувати і вимагати «яйко, млеко!». Дід спочатку йому сказав, що немає. Тоді німець просто підніс запальничку до стріхи, і дід миттю виніс останні яйця. «Фріц» склав їх у плоский котелок за поясом і швидко пішов, а дід почав рукавом гасити стріху, яка вже почала тліти. Добре, що у кінці вересня лили дощі, стріха була вогкувата, тож її вдалося загасити.
Після того не минуло й години, коли троє наших молодих розвідників на конях ускочили в двір і запитали діда, де німці. Вони примчали від залізничного переїзду, босоніж у стременах, а черевики висіли на плечах; самі в шинельках, на голові — шапки-«будьоннівки», за плечима — карабіни. Дід показав їм дорогу, яка проходила повз наш двір на Козельщину.
Чув про такий епізод. 25 вересня у Бригадирівці до «наших» у розвідники попросився 15-річний хлопчина Толя Комар. Та недовго йому довелося воювати. 28 листопада за Кременчуком в Онуфріївці Кіровоградської області німці оточили розвідників з усіх боків. Наші вирішили прорвати вороже кільце. Анатолію навіть удалося вбити кількох німців, аж тут по наших почав стріляти дзот. І Толя повторив подвиг Олександра Матросова, закривши собою смертоносне дуло. Після війни в Онуфріївці Толі Комару поставили пам’ятник...
Під вечір 25 вересня 1943 року в Лутовинівку увійшли визволителі. У нас у хаті поселилося 8 солдатів. На нашій вулиці з одного боку вісім «катюш» сховали у садках, а навпроти, у кінці, — ще дві. Пам’ятаю, що за клунею в садку лопатами підрили землю близько метра, поставили «катюшу» і вкрили гіллям. Та, що сховали в Іванків, була на американському «студері» («Студебекер» — американський потужний вантажний автомобіль фірми Studebaker Corporation — ред.), а решта — на «Уралах» та «ЗіСах». Танки були сховані в кукурудзі за горою під Андрійками.
Лише три танки стояли на садибі Петра Максимовича Проненка — напоказ німецькій розвідці. Ранком 26 вересня подали два ешелони боєприпасів у ящиках. Солдати вивантажували їх у канави біля залізничного полотна. Троє наших квартирантів-солдатів узяли мого брата Миколу та сусідського Тимка, пішли полювати зайців. А вдень німецька «рама» (розвідувальний літак Focke-Wulf  — ред..) летіла низенько над нашими хатами і все фотографувала. Один солдат схопив гвинтівку й хотів стріляти, та його спинили. Тим часом прийшли з упольованими зайцями мисливці, тільки сіли за довгий дубовий стіл, аж тут — вибух. Мене солдат схопив на руки, а сестра побігла поруч. Добре, що ми тікали поза сусідською хатою, бо якби дорогою, то був би нам кінець… Бомба впала на двір діда Гордієнка, там росли дві груші-дички, між якими розмістився медсанбат. Пряме попадання, вибух… І тільки бинти розлетілися… Нас урятувала хата діда Микити, у ній повилітали вікна разом із рамами, а у нашій хаті поперебивало рами, а осколки, бите скло були скрізь: на ліжках, у стінах, у подушках. Вибухова хвиля підкинула сестру в повітря. Ми вскочили у погріб до тітки Христі, яка вже ховалася там із дітьми та сусідкою Тимошенчихою. Коли бомбардування закінчилося, ми побігли до діда Данила Блінова. Бомбардували 9 «месерів», ішли вони три по три. Із черговістю через півгодини — мабуть, заправлялися у Кременчуці. Найдужче бомбардували залізничну станцію, «заготзерно» і «заготсіно». Очевидно, там була схована у складах і скиртах сіна військова техніка. Серед бомб, що не вибухнули і стирчали із землі, були такі цікаві, з пропелерами.
Через одну хату від нас у Архипа Михайловича 800-кілограмова бомба із годинником на дві доби попала в хату. Сапери її знешкодили і викинули в глибоку стічну канаву. Зараз на тому місці — будинок Комендатенків.
У першу ніч вистояла лише нафтобаза. Зранку після першого бомбардування вивантажили ящики розміром 1,5х1 м із термітними снарядами для «катюш», по 4 снаряди у ящику з перегородками. Один із ящиків виявився пробитим. Старшина наказав відкрити його — а там осколки. Старшина поцікавився у мого діда, чи той, бува, не священик. Той відповів, що ні. «Якби осколок попав у терміт, то всю вашу вулицю б знесло», — сказав старшина. Дід аж перехрестився...
Коли дізналися, що бомбардуватимуть і на другу ніч, багато хто порозбігався у ближні села — Андрійки, Майорівку, Панасівку. А ми з мамою — до діда Єгора Матвійця на край села. Погріб у нього був великий, набилося нас багато. На другу ніч снаряди потрапили у нафтобазу. Видно було, наче вдень. Не можна було і голови висунути з погреба — летіли і свистіли осколки від снарядів, мін, гранат. На ранок після бомбардування, прийшовши додому, ми побачили осколки по всій хаті, стіни від стелі відстали, все було закидане глиною. А в четверту хату за нашою, Антона Тимошенка, також влучив снаряд у край хати, від залізниці. Задньої стіни не було, вони туди заводили корову. Село було понівечене. Всі підприємства і 25 хат зруйновано. На нашій вулиці три будинки були довгі, розміром 5х16 м, то два з них лишилися без половини. Вистояв лише один молокозавод, йому пощастило, що його збудував німець. Навпроти бурякопункту були три канави, зарослих вербами. Ми, було, відженемо корів — і гайда купатися у середній, найбільшій канаві, скаламутимо там воду, а потім полощемося у тих двох.
...Після обіду 28 вересня над селом пролетіли літаки. Спочатку два ряди яструбів «ЯКів», за ними — чотиримоторні бомбардувальники. Гул стояв такий, що на осиці, яка росла у нашому дворі, аж листя шелестіло. Вони летіли бомбити Кременчук, викурювати німців.
Зенітки прибули 28 вересня під вечір. Зупинилися у сусідів Проненок. А увечері того ж дня селом проходила армія генерала-полковника Конєва. На той час вона була добре озброєна. Нашою вулицею йшли самохідні установки, за ними — американські «студери», на яких сиділи солдати, а до машин були прикріплені гармати. Ми лежали з братом на печі й за всім цим у вікно спостерігали. Під ранок я задрімав. Прокинувшись, побачив, що «катюш» у садках уже немає. Як глянув у бік Кременчука — а там така заграва! То били наші «катюші».
У хаті вже не залишилося жодного солдата. Пішли чи поїхали на машинах, танках… Пішли й ті танки, що сховані були в кукурудзі.
Мати мого друга тьотя Нюра розказувала про випадок, що трапився через хату від нас, у дворі Гордієнків. Там розташувалася польова кухня. Зібралися жінки з села, нанесли самогонки. П’ють, гуляють, а наші голодні солдати в Потоках ведуть бої. Приїхав полковник «ЗіСом» із шофером у кабіні. Заставши таку картину, прямо у дворі застрелив старшину кухні. Труп скинули на машину, а кухню підчепили до «ЗіСа», забрали обслугу, поїхали у Потоки. А там, на полі бою, труп старшини і викинули. Видать, записали, що загинув у бою...
Що ж, тоді траплялося багато чого. Після визволення було в нашому селі два суди — трибунали, які я добре пам’ятаю і про які хочу розказати.
У Лутовинівку зайшла трудова «резервна армія». У солдатів були чорні погони, а в офіцерів — ще й червоні кашкети. У військах же ще діяли старі погони й петлиці. Один лейтенант пристав у прийми до Шури Морозихи, пишної, красивої жінки. Але він застрелив її, замкнув хату, сам сів на поїзд і поїхав у Кременчук. А ця Шура брала у сусідки баби Христі молоко. Тож баба Христя прийшла до матері, бідкаючись, що щось Шура не прийшла. Пішли ми втрьох до неї у двір, заглядали та гукали у вікна. Потім мама витягла шибку, відсунула білу фіранку, гукнула. У відповідь — тиша. Потім звернулися до військового коменданта, зірвали замок, зайшли до хати і побачили Шуру, застрелену з нагана у потилицю. Чітко спрацювало КДБ. Вбивцю спіймали у Кременчуці і привезли у село. Був військово-польовий суд. За хатою у Івана Проненка поставили стіл. Засідали полковник, капітан і майор. Полковник вів суд, а капітан усе записував. На запитання полковника, за що він її вбив, лейтенант відповів: «Убив німецьку повію». Вирішили відправити його у штрафбат.
А влітку через нашу станцію йшли ешелони на Японію. Один солдат передавав привіт бабі Христі. Припускали, що то той офіцер, який убив Шуру Морозову. Ось такий був перший суд.
Другий суд пам’ятаю й досі. Усі склади погоріли разом із зерном, а один — уцілів. Тож туди знесли зерно, яке встигли вихопити з вогню. Моя мати охороняла цей склад НЗ — недоторканого запасу. Один солдат напідпитку поліз по зерно. Мати двічі вистрелила у повітря, а той у відповідь застрочив по ній із автомата. А дід Дереза, який неподалік охороняв «заготсіно», бахкав із мисливської рушниці. Маму врятували стіни (дубові зовні, а всередині обшиті дошками). Вона стояла боком, а кулі дуба не пробили.
Того п’яного солдата схопили. Під час суду полковник мало не кричав мамі: «У Вас же був іще один патрон! Чому Ви не стріляли?!» Мама взяла мене за плечі, її руки тремтіли. Відповіла полковнику, що пожаліла того солдата. На що він відповів: «А він Вас не пожалів, Ви ж мати трьох дітей!». Потім узяв коробочку зі столу і почепив їй на груди медаль «За відвагу». Пізніше маму нагородили медаллю «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни». Залишилася від медалі лише книжечка...
На нашій вулиці жив 10-річний хлопчик Едик. Коли солдати виїжджали з вулиці на бруківку, Едик почепився на крило їхнього «студера», а навпроти нашого двору не втримався, зірвався. Три пари задніх коліс геть розчавили його. Мама якраз щось прала у дворі біля дороги. Тож підхопила тіло, кинула в ночви. Кров змішалася з водою... Я дуже перелякався і чкурнув у хату. Машина зупинилася за двором, солдати встали з машини, подивилися і поїхали далі…
Зразу після війни на «заготзерно» прийшов вагон із прив’язаними німецькими вівчарками. Погукали Галю Гордієнко. Вона зверталася до тварин на німецькій мові. Собаки були виснажені, голодні, худі. Їм кидали коржі, виносили на руках. Одну вівчарку, велику, красиву, чорну відправили на кордон.
Після війни в село почали повертатися солдати. Рідко хто приходив здоровим, більше з інвалідністю — без руки чи ноги. Одним із перших прийшов Гаврило Гордієнко. З’явилася якась циганка в селі і ворожила за плату. Про Гордієнка наворожила правду. Всі матері в селі кинулися до неї ворожити, а вона всім казала: «Семафор відкриється — і вони приїдуть!». Та сотням матерів «семафор» так і не відкрився. Жінкам було найтяжче. Вони без чоловіків вистраждали на своїх плечах усі тяготи, виконували непосильну роботу під час війни і після перемоги.

Володимир ПЕРЕКОПСЬКИЙ,
пенсіонер,
с. Лутовинівка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Реклама

ЛОГОТИПчик

Статистика

Сьогодні
Вчора
За тиждень
Минулий тиждень
Місяць
Минулий
За всі дні
107
1827
1862
17858
21569
79093
1784932

11.06%
7.33%
13.86%
0.57%
0.33%
66.86%
Online (15 minutes ago):22
22 guests
no members

Ваш IP:54.36.148.73